Антон Омельченко й конярство на території України на початку ХХ століття

Досліджуючи біографію Антона Омельченка, першого українця в експедиції на Південний Полюс під керівництвом Роберта Скотта 1910–1912 років, не можна не оминути його основної професії в Російській Імперії. Антон Лукич Омельченко мав професію жокея й набув слави на всеросійських та міжнародних перегонах і виставках, де скакав на конях свого патрона й роботодавця – Михайла Адамовича Пеховського.

Чистокровні рисаки генерала не раз перемагали на престижних перегонах і виставках Російської Імперії та в Європі та приносили великі гонорари та престиж не тільки Пеховському, але й усім афілійованим власникам кінних заводів Кубані та Півдня України.

Відомості про перші кінні перегони сягають корінням у доісторичні часи. У період Олімпійських ігор Греції протягом 700–40 рр. до Р.Х. проводилися як гонки на колісницях, так і гонки без сідла. У Римській імперії щорічний весняний карнавал закінчувався кінними перегонами.

Історія публічних перегонів в інших стародавніх цивілізаціях не дуже досліджена. Імовірно, організовані перегони велися в таких країнах, як Китай, Персія, Аравія, у країнах Близького Сходу та в Північній Африці, де верхова їзда набула високого розвитку. Звідти під час хрестових походів (ХІ–ХІІІ століття) надходили арабські та турецькі коні до Європи.

На виставці коней усіх губерній західної Росії 1902 року жеребці Пеховського на ймення Вей-Хай-Вей і Харон не мали рівних, а жокей Антон Омельченко став героєм перегонів.

Генерал мав команду тренерів, зокрема і з Англії. Під їхнім наставництвом Антон із року в рік приносив кінному заводу Пеховського перемоги [1]. Є відомості, що з конями поміщика Антон побував на перегонах в Австрії, Польщі та інших європейських країнах.

Мати Пеховського Анна Іванівна – дочка поміщика Івана Фурси родом із Полтавщини, пращура конструктора ракет Сергія Павловича Короленка (про це пише донька авіаконструктора у своїх спогадах). Не підтверджено, чи були вони родичами з Омельченками, але відставний генерал по-батьківськи ставився до юного Антона.

Михайло Адамович Пеховський був відомим власником кінного заводу на Кубані. Слава роду Пеховських гриміла Російською Імперією та за її межами.

Найбільшим захопленням і видом підприємництва цього дворянина були коні. Він займався розведенням породистих скакових коней. Пеховский дружив із сім'ями Султан Гіреїв, керував кінними заводами графа Строганова.



А сам рід Пеховських був пов'язаний із землеволодінням у Полтавській губернії – саме в селищі Батьки, звідки родом Антон Омельченко.Родинне гніздо Пеховських, будинки його маєтку, за повідомленням краєзнавця Кубані, історика Інни Шкарупи, донині збереглися на східній околиці міста Мінеральні Води в селищі Ленінське (Ставропольський край, РФ).

Історія селища Ленінське та розміщених поруч селищ пов'язана з появою в цих місцях у другій половині ХIХ століття поміщика і дворянина Михайла Адамовича Пеховського. Точна дата його приїзду в документах не збереглася. Зате на цегельному фронтоні центральної будівлі маєтку Пеховського був позначений рік, коли її спорудили – 1878.

Як відомо, Антон Омельченко народився 1883 року в селі Батьки Полтавської губернії й почав ходити на заробітки зі своїми старшими братами у віці 10 років. Можна припустити, що в цей же час, приблизно 1893–1894 роки, Антон почав працювати в маєтку й на кінних заводах М.А.Пеховського.

Усі споруди маєтку в селищах Ленінське та Мирний, які збереглися до нашого часу, їхнє внутрішнє оздоблення були відомі Антонові Омельченку – це можна з упевненістю засвідчити, ознайомившись зі спогадами.

Пеховським належало 4200 десятин землі, невеликий шкіряний завод, бійня, миловарня. У маєтку був розбитий прекрасний сад, побудований ставок, купальні, човнова станція.

Для працівників, обслуговуючого персоналу створені приміщення типу гуртожитків, вони теж збереглися до теперішнього часу. Ці всі будівлі були сучасниками Антона Омельченка, частиною його щодення.

 

Старожили пам'ятають розповідь гувернантки маєтку Пеховського про внутрішнє вбрання основної будівлі садиби. Кахельні печі, камін, ванни, ліпні стелі, меблі червоного дерева, дерев'яне оздоблення кімнат говорили про витончений смак господаря. Улітку гостей зазвичай приймали на широкій різьблений веранді, що виходить у сад, по алеях спускалися до ставка.

 

Челядь жила в прибудові на другому поверсі, а кухня була внизу, де зараз знаходяться майстерні місцевої школи. Гувернантка жила в будинку разом з господарями, у кімнаті, де зараз шкільна учительська.

Невелика Церква святого Архангела Михаїла в селищі відновлена й освячена 1991 року. Церква побудована в кінці ХІХ століття за вказівкою Михайла Адамовича Пеховского, вона була сімейною каплицею.

Відомо, що дворянин Пеховський був похований у цій церкві. Прах покійного до революції лежав у склепі церковного підвалу[2], далі церкву переробили під клуб, а сімейне поховання знищили комуністи.

 

Антон Омельченко був уперше запрошений для співпраці членом експедиції Роберта Скотта, якого звали Сесил Мирз. У минулому секретний агент британських спецслужб, Сесил добре володів російською мовою і спеціально прибув на Далекий Схід Російської Імперії для відбору їздових собак та білих поні маньчжурської породи для експедиції.

Антона Омельченка порекомендували Мирзові на іподромі у Владивостоці, куди він прийшов знайти досвідчену людину в роботі з різними породами коней. Цікаво, що у вписових документах складу експедиції адресою Антона Омельченка була вказана адреса іподрому, де і проживав тоді Антон.

Плани Скотта передбачали, щоб полярна група йшла до своєї мети пішки, самостійно тягнучи сани на завершальній стадії маршруту. Протягом експедиції він мав намір використовувати різні види перевезення та резервного транспорту в експедиції.

Моторні санки (з використанням гусеничних протекторів, які згодом знайшли військове застосування в танку), повинні були йти вперед, наскільки це дозволив би рельєф місцевості та можливі механічні проблеми через дуже низькі температури під час перевезення їжі та палива, що зберігалися в резервних складах для зворотного шляху.

На перших етапах подорожі експедиційної групи, що прямувала на південь, аж до льодовика Бердмор, їжу та спорядження мали везти на санях із упряжками поні. Повернення цих поні не планувалося, їх мали забити через брак корму та надто несприятливі для тварин температури.

Капітан Скотт призначив Сесила Мирза агентом експедиції для закупівлі 20 поні маньчжурської породи та для подальшої місії – відправити тварин на невеликому японському пароплаві "Татегамі Муру" з Владивостока до Японії, далі до Нової Зеландії на карантин, потім до Мельбурна в Австралії й нарешті до остаточної бази на Мисі Еванса в Антарктиді.

 

Ось що пише про постать Мирза австралійський письменник, історик та дослідник Пітер Фітсимонс у книзі "Моусон і Крижані Люди Героїчного віку: Скотт, Шеклтон і Амундсен":

"Ще один важливий вписовий член експедиції – загадковий Сесил Мирз. Людина, яка вільно володіє багатьма мовами, працювала британським шпигуном. Він об'їздив усю Росію і знайомий із її звичаями та людьми. Щира душа, авантюрист із вузлуватим, збитим у пасма волоссям.

Незабаром Мирз вирушить у найглибшу, найтемнішу Східну Росію, щоб зробити надзвичайно важливу покупку експедиційних собак для упряжок. І що ще проблематичніше – поні.

Не маючи взагалі жодного досвіду в галузі відбору поні, Мирз повинен спочатку покладатися на одну конкретну інструкцію, яку йому дав Скотт, щодо того, який тип коней він хоче придбати.

Щодо цього питання замовник, як називають Скотта його люди, виявляє наполегливість. Він наполягає, щоб поні обов'язково були білі. У своєму звіті про експедицію корабля "Німрод" у серце Антарктики 1907–1909 років дослідник Ернест Шеклтон чітко зазначив, що його білі поні відзначилися більшою витривалістю під час експедиції. І саме таких поні вимагає Скотт".

Важливо зазначити, що Антон Лукич Омельченко не тільки супроводжував Сесиля Мирза до Маньчжурії та допомагав вибирати й доглядати коней для Антарктичної експедиції Роберта Скотта, а й далі з кіньми та собаками прямував до Японії, до Веллінгтона та Литтлтона в Новій Зеландії. Там Антона та Дмітрія Гірєва – погонича собак, зарахували до числа членів Королівської Антарктичної експедиції.

 
Дмітрій Гірєв і Сесил Мирз в експедиції

Ось як пише у своїй телеграмі про побут та виклики під час подорожі до Японії брат дружини Роберта Скотта – Брюс Вілфред. Брюс виступив волонтером, щоб допомогти Роберту Скотту на цьому напрямку транспортування тварин, оскільки 1909 року сам був головним офіцером на кораблі "P&O", що займався поштовими перевезеннями за маршрутом Китай – Японія.

"26 липня 1909 року ми відправили поні та собак на маленькому японському пароплаві "Татегамі Муру". Відвантаження було жахливим, дощі лили потоками, вулиці та набережні по коліна в бруді та глині. Поні, як запеклі бунтарі, двічі відривалися від упряжки.

У нас були російські помічники, два конюхи для поні та один погонич для собак. Антон, один із конюхів, щоразу запрягав поні, який відривався. Коли він удруге захопив тварину, я тримав довгу мотузку, проведену крізь кінську клітку, на якій поні мали бути підняті на борт, і запряг коня під час перевезення з допомогою трьох-чотирьох міцних помічників.

Коли другий кінець мотузки прикріплювали до голови поні, Антон сидів у коня на спині. Кінь піднявся на задні ноги й, перш ніж я зміг ухилитися, спустився передніми ногами плечі. Мені було набагато легше, ніж я міг очікувати, оскільки поні не були підковані[3]".

Цікаво, що після смерті Пеховського Антон Омельченко перейшов на службу до іншого відомого власника кінного заводу з Донської губернії – полковника Ведернікова, який успадкував кінні заводи та персонал Пеховського.

Пізніше з ним Омельченко поїхав на Далекий Схід, а після його смерті опинився у Владивостоці на іподромі. Ведерніков також був членом Російського Імператорського Географічного товариства, і авторка статті припускає, що цей зв'язок також вплинув на зустріч Сесила Мирза з Антоном Омельченком.



На Сахаліні, між сопками й поселеннями засланих каторжан, під час Російсько-Японської війни 1904-1905 років, був побудований єдиний важливий шлях сполучення, який називався – Станок Ведернікова, за ім'ям начальника поселення і спостережної бази, розміщеної поміж сопок на пост Олександрівський.

Неподалік, у місті Ніколаєвську, куди прибув Сесил Мирз, він завербував каюра – 21-річного Дмітрія Гірєва. Вони разом на ринку обрали собак для експедиції.

Авторка статті робить висновок, що подорож до Ніколаєвська та вербовка Гірєва відбулася за рекомендації та сприяння Антона Омельченка, який знав полковника Ведернікова й був знайомий із побутом та людьми на посту Олександрівський.

Фото, що розміщене нижче демонструє імена відомих тренерів і жокеїв, зокрема й Миколи Головкіна, який був на службі при конюшнях Ведернікова, де теж служив Антон Омельченко.

 

А яка ж історія конярства на українських землях? Якими історіями та місцями ми можемо пишатися?

Природні умови Полтавщини – м'який клімат, коротка помірна зима, пишна рослинність родючих українських степів – безсумнівно вплинули на вибір місця для нового кінного заводу Російської Імперії.

Степи здавна служили чудовими пасовищами для незліченних табунів коней, що розводилися для поповнення козацької кінноти. Згадаймо "Полтаву" О. С. Пушкіна:


Багатий дуже Кочубей:

Його ланам кінця немає,

Його отара скрізь гуляє

В зеленім лузі без людей;

А луг аж стогне під волами,

Під кіньми гарними й вівцями.

(переклад Євгена Гребінки)


Поетичний образ на кінець XIX століття відповідає дійсності: сім'я Кочубеїв перед революцією мала в Полтавській губернії (Полтавський і Диканський повіти) кінні заводи і 56 тис. десятин землі.

 
Кінний завод княгині Олени Костянтинівни Кочубей, Полтавської губернії, у селі Диканька та на хуторі Дячково
 
Кінний завод княгині Олени Костянтинівни Кочубей, Полтавської губернії, у селі Диканька та на хуторі Дячково

Після приєднання до Москви (1654 р.) Україна стала головним постачальником коней для російської кінноти. У ті часи українських коней звали черкаськими й досить високо цінували за добре виражені робочі якості. Саме тому Петро І наказав укомплектувати заснований в Астрахані кінний завод черкаськими кобилами й перськими жеребцями.

Численні війни, які вела Російська Імперія, призвели до занепаду конярства. Потрібно було поліпшувати стан справ, збільшувати поголів'я коней для військової кінноти. Купівля тварин за кордоном коштувала надто дорого.

І 1740 р. створили військові кінні заводи в Батурині та Ямполі Чернігівської губернії і біля Гадяча Полтавської губернії, а також в інших місцях.

Зважаючи на те, що на Полтавщині й Харківщині конярство було найкраще розвинуте, у тому ж році тут заснували 10 кінних заводів. Ці заводи були прив'язані до п'яти малоросійських полків — Переяславського, Київського, Прилуцького, Лубенського й Миргородського, а також п'яти слобідських — Охтирського, Харківського, Ізюмського, Острозького та Сумського. Для комплектування заводів закупили 4000 кобил і 572 жеребці.

З 1775 по 1785 рр. у армії Російської Імперії інтенсивно формували легкі кавалерійські підрозділи. Після руйнування Запорізької Січі заснували 16 гусарських полків. Більшість формувалася в Україні. Цьому сприяли географічні чинники, оскільки південна й західна частини були ареною військових дій із Туреччиною.

В українських степах селилися козаки, серби, валахи, далмати, чорногорці та інші люди, придатні та навчені для служби в легкій кавалерії. Україна мала в ті часи чудових верхових коней. Це підтверджується й тим, що від назв багатьох українських міст і сіл пішли назви гусарських полків — Чугуївський, Ізюмський, Сумський, Ніжинський, Єлисаветградський тощо.

Проте зростання потреби в конях не задовольнялося темпами відтворення їхнього поголів'я. Уже через 25 років після заснування військові кінні заводи були ліквідовані, оскільки не виконали покладених на них завдань.

 
Російські драгуни часів Північної війни

1765 р. було видано указ про заснування державних кінних заводів, першим із яких в Україні був Деркульський, згодом Стрілецький (1805 р.), Лимарівський (1822 р.), Новоолександрівський (1825 р.) та ім. М. І. Лазарєва (1915 р.). До 1917 р. в Україні було 5 державних кінних заводів[4] .

У XIX столітті частина степу, близько тисячі десятин, а саме те місце, де нині знаходиться Дібрівський кінний завод, перейшло до генерала Маркова, який мав тут кінний завод і виховував чудових верхових коней.

Після Маркова змінилося кілька власників, останнім був великий князь Дмитро Костянтинович Романов, який займав пост головного керуючого державним кіннозаводством. 1888 року він купив вподобану місцевість і заснував кінний завод.

У той час, тобто у 80-х роках XIX століття, у Росії склалася певна суспільно-економічна ситуація, яка характеризувалася бурхливим розвитком капіталізму, проникненням капіталу в село, активним процесом розшарування селянства.

З одного боку в селі все більше ставало малоземельних бідняцьких господарств і селян-наймитів, з іншого – зростала кількість заможних господарств, розширювалися поміщицькі економії, де застосовувалася передова на той час техніка – парові молотарки, вдосконалені знаряддя обробітку ґрунту тощо.

Для таких господарств потрібні були великі, сильні, витривалі упряжні робочі породи коней. Також залишалася потреба і в аллюрних породах, оскільки вони продовжували служити транспортним засобом. Усіма цими якостями володіли рисаки, тому попит на них дуже зріс.

Надзвичайно популярним став рисистий спорт, на іподромах з'явився тоталізатор – гра на гроші. Виручка від тоталізатора дозволила ввести великі призові заохочення власникам коней. Це, своєю чергою, послужило економічним стимулом до розведення коней рисистих порід, створення нових заводів рисистого напрямку. Одним із таких заводів став Дібрівський. Розведення рисаків було провідною галуззю господарства.

 

Для покупки кращих племінних коней і будівництва житлових і виробничих приміщень зі скарбниці Великого Князя Д.К Романова виділялися необмежені кошти.

Керуючим заводом став Ф. М. Ізмайлов, який мав незвичайний розум і чудово орієнтувався в питаннях зоотехніки й ветеринарії. Протягом декількох років він вивчав рисистих у кращих господарствах США, проте взявши все раціональне з зарубіжної практики, Ізмайлов до кінця своїх днів (1913 р) залишався палким прихильником орловського рисака.

Постійним консультантом заводу був відомий ветеринарний лікар В. Г. Оболенський, автор книги "Основи коневодства і лікарський порадник по конях".

З перших же днів було покладено початок культурному племінному кінному господарству. Збудовані маткові і тренерські стайні, манежі, обладнана крита доріжка довжиною 400 м для тренування молодняка в негоду, споруджений заводський іподром із чудовою біговою доріжкою. Відразу ж узялися за підготовку кадрів.

Уже 1889 року відкрилися школи наїзників, жокеїв, ветеринарних фельдшерів і ковалів. А також шорня майстерня, де навчали шорників. Ці школи виховали цілу плеяду чудових російських наїзників, зокрема – М. Д. Стасенка, Г. Я. Ажажу, видатних майстрів-ковалів Т. С. Черняка, Я. І. Березовця й багатьох інших фахівців високої кваліфікації.

1890 року завод відвідав відомий російський учений-натураліст професор В. В. Докучаєв, який разом зі своїми асистентами обстежив ґрунт Миргородського повіту.

В архівах заводу зберігся запис: "Степовий простір заводу розташований на вододілі річок Сули і Псла з його притокою Хоролом і являє собою височину з товстим чорноземом, висотою 162,7 м над рівнем моря[5]".



Відвідування Дібрівського кінного заводу видатним ученим свідчить про високу культуру цього господарства. Відзначимо, що саме на цьому заводі 1894 року під керівництвом Ф. Н. Ізмайлова вперше в Росії застосували штучне запліднення коней з використанням шприца, придбаного Ізмайловим у Чикаго, США[6].

У виставці коней і худоби 1902 року брали участь приватні власники й кінні заводи майже з усіх губерній західної Росії: Московської, Воронезької, Псковської, а також Донської області.

Серед чистокровних коней відзначилися жеребці заводу М.А.Пеховского – "Вей-Хай-Вей" і "Харон", а також кобила заводу С.Ф.Асвадурова-Толя "Доріан" (Донська область).

Зразки іподромної та виставкової архітектури в ті часи теж вражають своїм грандіозним виглядом, а іподром був звичним місцем перебування для Антона Омельченка, а у Владивостоці навіть став його домівкою – до того, як він познайомився з Сесилем Мирзом.

 

Призові наїзники Імператорського Московського Товариства сприяння рисистого коневодства, як Антон Омельченко, мали такий типовий вигляд.

 

Ми можемо припустити, що Антон був знайомий та змагався з ними на популярних у той час перегонах – не тільки в Москві та Санкт-Петербурзі, а й у Відні та інших містах Європи.

Так історія дала шанс Антону Омельченку проявити себе через природній талант, працьовитість і любов до коней та досягти найвищих висот у професії жокея, побачити світ і навіть майже дістатися Антарктики.



[1] Павло Долинський. Останній Бастіон. 25.07.2014. "Антарктична одіссея Омельченків". Режим доступу: https://bastion.tv/antarktichna-odisseya-omelchenkiv_n15397

[2] Администрация Минераловодского городского округа. Режим доступу: http://min-vodi.ru/old-site/istoriya-mgo/

[3] Ibid, p.271-272

[4] Гопка Борис Максимович, Хоменко Микола Павлович, Павленко Петро Митрофанович. Конярство. Видавництво "Вища освіта", 04119, Київ-119, вул. Сім'ї Хохлових, 15. Режим доступу: https://nubip.edu.ua/sites/default/files/u104/Гопка%20Конярство%20.pdf, стр.4

[5] "Дубровский конный завод до революции (1888–1917 гг.)" Режим доступу: http://konevodstvo.su/books/item/f00/s00/z0000011/st002.shtml

[6] "Искусственное оплодотворение млекопитающих", газета "Русский врач", № 12, 1903 р.

Іван Дзюба: високий інтелектуал з донецьких степів

Він був інтелектуальним лідером і прапором шістдесятницького руху. Його найвідоміша книга "Інтернаціоналізм чи русифікація?" вийшла багатьма мовами. Але, опинившись за ґратами написав покаянну заяву і йому дозволили жити на волі за умови, що він стане оспівувати "літератури народів СРСР". Трагічна доля людини культури.

Ніжин. Серпневі дні 1918-го

Влітку 1918 року на українсько-російському кордоні було неспокійно. На різних ділянках виникали локальні сутички. Більшовики намагались підривати Українську державу зсередини. У Чернігівській губернії одним із більшовицьких осередків стало село Жуківка

"У Москві все ретельніше готуються до війни": листи до шведської королеви Христини

Одним з найцікавіших періодів в історії України є, безумовно, 1649-1659 роки. Період Визвольної революції і війн з Річчю Посполитою та Московським царством. Діяльність гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Виговського. Основні матеріали з історії цієї Доби зберігаються за кордоном, тому що Чигирин, Батурин і Глухів - козацькі столиці палали у вогні. Було б логічним шукати важливі документи у польських архівах.
Але там їх знайти неможливо, тому що шведська армія вивезла майже весь архів, давні видання і колекції до Швеції під час польсько-шведської війни у 1650-х роках - так званого "Потопу". Навіть оригінальні документи короля Владислава ІV досі зберігаються у Швеції

П'ять українських історій про пандемію "іспанки"

Іспанку просто не фіксували у документах. Дані про кількість хворих та померлих часто не збирали. Тим паче, що паралельно тривала пандемія холери. А специфічно в Україні – епідемія тифу. Холера і тиф були знайомі українським лікарям. А перед симптомами нібито застуди, яка за кілька днів вбивала людей, виявились безпорадними. Кількість жертв іспанки в Україні ми не знаємо. Можемо навести лише кілька історій про перебіг хвороби. Але, можемо точно стверджувати, що іспанка разом з іншими епідеміями руйнувала українську державність не менше, а, може, навіть, і більше від недолугих політичних кроків.