Земляк Міхновського – сотник Армії УНР, який звільняв Донбас

Нещодавно Вахтанг Кіпіані опублікував фрагмент газети "Шлях перемоги" із датами смерті і поховання українців у Німеччині, чиї могили, мабуть, уже не збереглись. Мене зацікавив останній у тому списку чоловік: Д-р Констянтин Бабенко. Сотник 6-ї дивізії Армії УНР, 59 років. Вирішив з'ясувати, що ж це за сотник. І дійсно, на сайті "Імена Самостійної України" такий є: сотник Кость Олександрович Бабенко. Народився 3 липня 1894 р. в селі Турівці Прилуцького повіту. Тобто в селі, де народився Микола Міхновський.

Нещодавно Вахтанг Кіпіані опублікував фрагмент газети "Шлях перемоги" із датами смерті і поховання українців у Німеччині, чиї могили, мабуть, уже не збереглись. Мене зацікавив останній у тому списку чоловік: Д-р Констянтин Бабенко. Сотник 6-ї дивізії Армії УНР, 59 років.

 
Витинка із газети "Шлях перемоги"

Вирішив з'ясувати, що ж це за сотник. І дійсно, на сайті "Імена Самостійної України" такий є: сотник Кость Олександрович Бабенко. Народився 3 липня 1894 р. в селі Турівці Прилуцького повіту (тепер Київська область, Згурівська громада). Тобто в селі, де народився Микола Міхновський.

Шукаю далі… Але про Костя Бабенка немає жодної іншої інформації в публічному доступі. У книзі Віктора Моренця "Земляки Миколи Міхновського в боротьбі за Українську державність" (Київ – Вінниця, 2012) є коротка довідка про Бабенка та світлина. За підтримки працівників ЦДАВО вдалося з'ясувати вояцький життєпис сотника – на основі його анкети від літа 1920 року.

 
Світлина надана Віктором Моренцем

Народився Кость Бабенко 3 (16) липня 1894 року в с. Турівці. Згодо у німецьких анкетах писав, що 15 липня. У цей час Міхновський вже навчався в Київському університеті ім. Св. Володимира на правника. Він міг знати родину малюка.

Бабенко вважав себе українцем, православним. Нагадаю, батько Міхновського був священником у селі, очевидно, і хрестив хлопчика.

 
Реєстраційна картка Бабенка із ЦДАВО

У 1906 – 1914 роках Бабенко навчався та закінчив Прилуцьку 8-класову гімназію. Ту саму, де раніше навчався Міхновський, і якою – вже в студентські та пізніші роки опікувався. Насамперед таємним українським гуртком гімназистів. Тому цілком можна припустити, що Міхновський міг бути якщо не наставником для Бабенка, то прикладом точно.

Військова освіта

Улітку 1914 році, з початком Першої світової війни, 20-літній Бабенко вступив до Київського університету. До 27 квітня 1916 року закінчив чотири семестри фізико-математичного факультету. І того дня був мобілізований на військову службу. Війна забирала багато життів і 30 березня того року уряд дозволив мобілізувати студентів.

 
Констянтин Бабенко у молоді роки. Фото згенероване за допомогою штучного інтелекту

Студентом Бабенко, звісно ж, міг зустрічатись із своїм односельчанином Міхновським, якого також мобілізували до армії (в Київський окружний воєнний суд, який розташовувався поруч з університетом).

У травні 1916 року Бабенко відправлений у 4-ту Київську школу прапорщиків, "укомплектовану вихованцями вищих шкіл". Такі школи створювались імперською армією через брак офіцерських кадрів на фронті, щоб хоч би частково компенсувати втрати. Після закінчення школи наказом по Київській військовій окрузі № 2253 від 6 жовтня 1916 року, здобув ступінь прапорщика з старшинством.

 
Знак 4-ї Київської школи прапорщиків, 1917 р. Імперський орел вже без корони та з синьо-жовтою стрічкою

І направлений до 209-го запасного полку, який базувався в Ярославській губернії Московського військового округу (на північ від Москви). В цьому полку 16 жовтня 1916 року зарахований молодшим старшиною 9-ї роти. А лютому 1917 року призначений на посаду командира 4-ї маршової роти.

Командир українізованої роти

На початку літа 1917 року Бабенко представлений до першого офіцерського ступеня. За вислугу 8-ми місяців – у ранг підпоручника (аналог у ЗСУ – молодший лейтенант). Такий самий ступінь мав і Міхновський. Остання посада в російській армії у Бабенка – начальник газової команди полку.

14 липня 1917 року Бабенко призначений командиром роти "салдат-українців" і відправлений з нею до 1-го Козацького запасного українського полку в Києві. В столицю України прибув через 6 днів – ще прапорщиком, але одразу призначений молодшим офіцером. 1 листопада 1917 року, під час переформування полку в 3-й сердюцький імені гетьмана Петра Дорошенка полк, стає командиром мінно-бомбардирської сотні.

"В складі Дорошенківського полку приймав участь у всіх боях полка, починаючи з Київських боїв у жовтні 1917 року і січні 1918 року" – згадував Бабенко. Під час відступу київської залоги військ Центральної Ради на Житомир, в ніч з 25 на 26 січня 1918 року, виходив з міста в складі Дорошенківського полку, який став однією з основ Запорозького загону генерала Костянтина Прісовського.

 
Костянтин Прісовський

Генерал цей в січні 1918 року створив у Києві "Волонтерський отряд", який на боці Центральної ради вибивав більшовиків із міста – пліч-о-пліч із Дорощенківцями. Згодом волонтери Прісовського трансформувались у Мазепинський курінь в 2-му полку Петра Болбочана, а опісля розгорнулись в окремий полк. За спогадами одного із запорожців племінниця генерала – студентка Женя Монастирська, із своїм нареченим студентом Константиновим (згодом – сотником згаданого Мазепинського куреня), були учасниками бою під Крутами. Вояки знали цю дівчину, як козака Юрка…

Коли 1 березня 1918 року у складі запорожців Бабенко повернувся до Києва, дістав призначення на посаду командира 2-ї сотні тепер вже 1-го Дорошенківського полку Запорозької дивізії. Останню розгорнуто із Запорозького загону Прісовського. На цій посаді перебував до 17 червня 1918 року, брав участь у звільненні Донбасу від російських більшовиків.

На Донбасі

У березні 1918 року три курені Дорошенківського полку, де однією із сотень командував Бабенко, – вирушили на схід, звільняти Україну від московських окупантів. В складі Запорозької дивізії дорошенківці повернули Краматорськ, Дружківку та Слов'янськ.

 
Залізничний міст біля Слов'янська – підірваний більшовиками весною 1918 р., щоб сповільнити наступ запорожців

Командував донецькою наступальною операцією українців полковник Володимир Сікевич, уродженець Таращі на Київщині, який згодом стане генералом Армії УНР. В січні 1918 року він добровольцем долучився до Гайдамацького коша Симона Петлюри, який під час цього наступу трансформувався в 3-й Гайдамацький полк Запорозької дивізії.

У той час, як частина Запорозької дивізії під командуванням Петра Болбочана штурмувала Крим, друга її частина – під командуванням Сікевича – звільняла Горлівку. Дорошенківці, в тому числі і сотня Бабенка, наступали в авангарді. У результаті складного бою здобули багато полонених, заповнених крамом товарних вагонів, гармати і кулемети, набої та санітарний вагон повний медичних матеріалів, яких бракувало.

Володимир Сікевич згадував цей бій за Горлівку: "Повна перемога на нашому боці, але б'ються ще за Ртутний завод. Висилаю туди Дорошенківців і за короткий час ворог вивісив білий прапор на ознаку, що піддається… Загально бій скінчився на нашу користь. Я вислав телеграму до генерала [Олександра] Натієва, військового міністерства і преси: "Микитівка, Горлівка і Ртутний завод у наших руках... у Дорошенківців забито двох старшин і п'ять козаків, ранено трьох старшин і 9 козаків"".

 
В наші дні Микитівка – головна станція Горлівки

Через кілька днів українські війська вийшли до кордону з Донщиною. Встановивши кілька символічних прикордонних стовпів, полки Запорозької дивізії, яка повернула Україні Донбас, отримали призначення на розквартирування і подальший побут. Дорошенківці розташувались в Бахмуті. Був серед них і Кость Бабенко зі своєю сотнею. В кінці травня полк отримав новий наказ – відбути на прикриття державного кордону, розташувавши постійний пункт дислокації у Сватовому (тепер Луганської області).

За бойові заслуги 31 липня 1918 року Кость Бабенко представлений до ранги сотника командиром 1-го Запорозького Дорошенківського полку Запорозької дивізії полковником Олександром Загродським. У ЗСУ сотник відповідає військовому званню "капітан". Згодом в таборах інтернованих українських вояків у Польщі за Бабенком визнають лише ступінь поручника, тобто старшого лейтенанта.

Армія Української Держави витіснила окупанта поза свої кордони, створивши додаткові буферні зони. Гомель і Білогород увійшли до складу українських земель, а з Литвою Україна мала майже 150 кілометровий спільний кордон у районі Біловезької пущі. Тому 17 червня 1918 року Кость залишив дорошенківців.

Призначений Прилуцьким військовим начальником Української Держави, тобто у повіті де народився і виріс. Продовжив здобуття своєї вищої освіти. Зокрема в другій половині того ж року навчався на 5-му семестрі фізико-математичного факультету університету Св. Володимира в Києві (тепер це Національний університет імені Т. Шевченка).

 
Бахмут, травень 1918 року. 1-й запорозький ім. гетьм. П. Дорошенка піший полк готується до перегляду (зліва: полковий оркестр, прапороносна група, сотні полку – в т.ч. і сотня Бабенка)

Під командуванням Болбочана і Безручка

З початком повстання Директорії, 15 листопада 1918 року, Бабенко добровільно повернувся у свій Дорошенківський полк. Відновлював владу УНР, як сам писав, "на лівобережній Україні під керуванням полковника Болбочана". Із 3 грудня 1918 року та до 1 травня 1919 року – командир 9-ї сотні Дорошенківського полку. В анкеті зазначав, що на Правобережжі перебував "під керуванням генерала Загродського до 17 квітня 1919 року".

"З початком бою під Чорним Островом 27 – 28 травня 1919 року під керуванням Загродського… на посаді курінного". Тобто Кость Бабенко був підвищений до командира куреня (батальйону) Армії УНР. На цій посаді отримав бойове поранення, про яке згадував так: "В бою під Ярмолинцями 14 липня 1919 року на посаді командира 2 куреня Дорошенківського полку ранений в праву ногу".

"В листопаді і грудні – против Добрармії до часу інтернування поляками". Цей запис означає, що більше півроку був курінним дорошенківців. Пережив і тодішню трагедію українського війська – так званий "чотирикутник смерті".

 
Дорошенківці на могилі свого побратима

Інтернований поляками разом із своїм полком 5 грудня 1919 року. Перебуваючи в таборах для інтернованих, до 1 червня 1920 року навчався у старшинському вишколі при 6-й стрілецькій дивізії Армії УНР Марка Безручка.

З поляками проти Москви

Старшинський вишкіл Бабенко проходив у Брестській фортеці, в складі 6-ї запасної (резервної) стрілецької бригади, яку створювали з числа інтернованих українців для поповнення кадрів 6-ї стрілецької дивізії Марка Безручка. У березні 1920 року бригаду виведено зі складу дивізії та підпорядковано безпосередньо воєнному міністру УНР.

На початку травня того ж року бригаду Бабенка переміщено в Бердичів для розгортання – шляхом проведення мобілізації місцевого населення. Тоді ж вона виділила частину старшин для формування нової – 7-ї запасної бригади Армії УНР. Одним із тих, хто створював нову частину був і Кость Бабенко.

У своє 26-ліття, 3 липня 1920 року, став командиром 3-ї сотні 1-го куреня. Саме тоді його нова бригада перемістилася для постійного місця дислокації – у Київ. Однак, перебувала там трохи більше тижня, оскільки під тиском більшовиків почався загальний відступ польсько-українських військ.

Під час відступу безслідно зник комбриг – 59-річний генерал Іван Феденяк-Білинський, який, забравши половину бригадної каси, із своїми "ад'ютантами" терміново відбув на службовому автомобілі в "командіровку" до Варшави. Але опинився в Одесі, де незабаром був страчений більшовиками.

 
Облікова картка на Костя Бабенка укладена в Києві під час радянської окупації із тезою: "В 1920 г. рекомендовался в заграничную академию генерального штаба войск УНР"

Бригаду очолив начальник штабу – підполковник Володимир Мазюкевич. Походив він із київської шляхти, в 1917 році був помічником Юрія Капкана (згодом став начштабу 1-ї Кулеметної дивізії, а ще пізніше – 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР). Мазюкевич –випускник Чугуївської піхотної школи на Харківщині, де до української мови та пісні в побуті традиційно було поблажливе славлення з боку офіцерів.

Врешті-решт, 7-ма запасна бригада у кінці липня 1920 року розташувалась в селі Устя-Зелене (тепер Чортківського району Тернопільщини). Тут у своїй анкеті від 17 серпня Бабенко зазначав, що його інформації про військову службу в українському війську можуть підтвердити командир 2-ї бригади Запорозької дивізії полковник Іван Литвиненко та командир Волинської дивізії генерал-хорунжий Олександр Загродський. Тобто вони були особисто знайомі.

Старі самостійники

Атмосферу в 7-й бригаді описав через рік у часописі "Воля" один із її старшин: "Починаючи від командуючого N-ською бриґадою ґенерала Білинського і до останнього козака, все це було своєкорисне, страхопудливе, що на все мало свої певні матеріялистичні погляди й розрахунки... Як виняток, був один лише полковник Мазюкевич, людина вже літня, старий Українець і демократ, яким я знав його ще в старій московській армії, де він завжди отверто заявляв себе і зовсім не ховався зі своїми переконаннями".

І далі: "Енерґією цеї людини трималася й істнувала N-ська бриґада, до якої так дивно і так випадково попав і я дякуючи тільки моїй зустрічі з гуртком старих знайомих і товаришів. Цей гурток товаришів був цілком безсилий щось подіяти з тією роспустою, що розвивалася в рядах бриґади, як був безсилий і я".

З огляду на попередній життєвий шлях Бабенка до гуртка "старих знайомих", які намагалися привести бригаду до ладу, належав і він. Автор, який підписався "К. Лаврінович" уточнив, що то був за гурток: "Я знайшов собі місце серед військових, переважно людей, які на протязі всієї революції непохитно стоять на стороні борців за Самостійну Україну. Було колись, що змагались вони під Крутами, за Сарнами, коло Одеси і разів три здобували Київ… Серед старшин цеї бриґади стрінув чимало знайомих і давних товаришів, з якими боронили Київ у січні 1918 року під час першої навали червоних".

На еміграції

У кінці серпня 1920 року 7-му запасну бригаду переведено за Дністер та реформовано у 7-й запасний (резервний) батальйон. Після демобілізації з Армії УНР увесь міжвоєнний період Кость Бабенко проживав у Польщі – до кінця життя залишаючись "особою без громадянства". Тобто не зрадив свого українського паспорту, натуралізуючись в громадяни іншої держави.

У Польщі завершив свою вищу освіту. Навчався на природничому (біологічному) факультеті Варшавського університету. У 1932 році здобув науковий ступінь доктора філософії (PhD). Був одним з лідерів українського студентського руху. Зокрема 9 березня 1924 року у приміщенні Академічного (студентського) дому імені Пілсудського у Варшаві обраний до керівництва місцевої української Студентської громади.

У 1925 році часопис "На Чужині", який видавали українські студенти-емігранти у Варшаві, опублікував статтю Костя Бабенка: "Перед 2-м конгресом S.I.E.". S.I.E. – це Confédération Internationale des Etudiants, тобто Міжнародна студентська конфедерація, членом якої Центральний Союз українського студентства був від 1921 року. Оскільки цей міжнародний союз був головним репрезентантом студентства світу та тісно співпрацював із Лігою Націй, то конгрес мав важливе значення і для визнання України та українців.

 
світлина надана Віктором Моренцем

Майже до кінця Другої світової війни працював у Варшавському університеті – асистентом інституту психології. Очевидно був учнем одного з батьків польської психології Владислава Вітвіцького, який навчався і багато років викладав у Львові. Опублікував ще одну свою статтю, тепер вже у Холмському православному календарі на 1941 рік, який видавав владика Іларіон Огієнко.

Стаття доктора Костя Бабенка називалась "Боротьба з алкоголізмом". У ній докладно і водночас популярно розтлумачено шкоду для організму навіть найменшої долі алколголю. Розкрито причини звикання (узалежнення) та способи лікування. У підсумках ветеран Армії УНР написав:

 
Остання відома публікація Костя Бабенка

"Кожний зуміє вкресати в себе сталеву волю і кожний необачно сам її може знівечити. Бо ж ми все наше життя або високо підносимося, або низько падаємо. Так теж і з волею: або її міцно загартуємо, або знов пускаємо віжки. Хай ніхто не каже, що він не має волі – так думати, це звичайна помилка й то дуже шкідлива. Кождий – творець своєї волі".

В кінці Другої світової війни, в листопаді 1944 року, 50-літній земляк Миколи Міхновського сотник Кость Бабенко емігрував із Варшави до Німеччини. З квітня наступного року оселився таборі переміщених осіб "Вюртказерне", який створено в старому університетському місті Ґетінґен (Ґеттінґен), що в Нижній Саксонії. Це була англійська окупаційна зона.

У 1945-1947 роках мешкав в таборі разом із сотнями українських переселенців. Тут діяли різні гуртки, шевська і технічні школи, курси для неписьменних, щонеділі й у великі свята правилася Служба Божа. Над 4-х поверховим приміщенням табору майорів синьо-жовтий прапор і тризуб, який підсвічувався вночі. Був тут і осередок Пласту, який восени 1948 року організував Іван Галій-"Мшана" – пластовий побратим Степана Бандери, член куреня "Загін Червона Калина" у Стрию.

 
Костянтин Бабенко в Німеччині

Старшим віком українцям, таким як Бабенко, було дуже складно емігрувати до США чи Канади. Туди брали переважно молодих. У Ґетінґені знову став студентом – здобуваючи свою другу вищу освіту в місцевому університеті. Мешкав у студентському хостелі.

На початку 1950-х років в місті залишилось трохи більше 70 українців, зокрема 25 дітей віком 3-14 років, які й далі базувались "Вюртказерне" разом із переселенцями інших народів: поляками, білорусами, балтійцями. Пласт очолював студент-правник Богдан Коцюмака-"Бородавка" – лицар і член-засновник куреня "Орден Хрестоносців", уродженець села Вірхомля під Краковом. Також діяла українська суботня школа для дітей під керівництвом вчительки Віри Тетері.

Помер Кость Бабенко у Ґетінґені 20 січня 1953 року. Похований на міському цвинтарі (Штадтфрідгоф). Разом із десятками інших українців список яких відшукав Вахтанг Кіпіані у газеті "Шлях перемоги" за 11 грудня 1955 року (дивіться першу ілюстрацію в цьому тексті; у наступних числах цей список поховань продовжено до 139 осіб).

 
Пластун і член бандерівської ОУН Богдан Коцюмака, який ймовірно заопікувався похоронами сотника Бабенка у Ґетінґені. Вояк 14-го полку повітряного зв'язку Люфтваффе. Після університету працював в Міністерстві культури й освіти в Боні. Хворів на туберкульоз, помер у 1969 році, похований – як і Бабенко – в Ґетінґені

Чи збереглася його могила?

Багато сотників УНР померли у вигнанні. Про більшість із них ми досі не маємо майже ніякої інформації. У кращому разі просто є згадки, в якому підрозділі воювали за українську незалежність. Ми переважно не знаємо як вони завершили своє життя, де поховані і чи збережені їхні могили. Яка доля їхніх рідних. Але наш обов'язок знайти всіх, дослідити життєпис кожного. Бо абсолютна більшість з них, як от Кость Бабенко, залишались вірними Україні до кінця життя. І наша пам'ять про них, свідчитиме, що вони живуть у наших серцях.

П. С. Відповідь адміністрації цвинтаря: "могила доктора Костянтина Бабенка була зрівняна з землею у 1984 р. Це була рядова могила на міському цвинтарі, дільниця 92, № 38. Поховано 23 січня 1953 р. Відомості внесено до журналу поховань міського кладовища, Архів міста Геттінген, C 83 No 189, з 4 липня 1952 р. по 18 червня 1957 р., с. 17, серійний номер 40263".

Подяка за допомогу у підготовці статті: Ользі Редько, Роману Ковалю, Вахтангу Кіпіані, Роману Висоцькому та Ігорю Галаґіді

Теми

Пам’яті Ольги Стокотельної: "Нехай назавжди твоє добре ім’я буде між людьми"

В історії українського Руху опору 70-80 років ХХ століття особливе місце належить Ользі та Павлові Стокотельним – особам, які були відданими ідеалам вільної та незалежної України й поєднали своє життя з відомими дисидентами, правозахисниками Надією Світличною та Миколою Горбалем. У квітні цього року Ользі та Павлові мало б виповнитися 162… Саме так двійнята Стокотельні рахували свої роки. Та не судилась. 20 грудня 2023 року Ольга покинула цей світ. Цьогоріч Павло вперше за 81 рік буде свій день народження зустрічати сам.

Як співробітники КГБ намагалися зробити з Івана Багряного «червоного»

У 1950–1960-х роках органи МГБ/КГБ СССР намагалися схилити до співпраці, відмови від антирадянської діяльності й повернення до Радянського Союзу діячів культури, науки і літератури, які опинилися в еміграції. А в разі невдачі розробляли заходи з їх компрометації і навіть ліквідації. Одним із об'єктів такої оперативної розробки був відомий політичний діяч і письменник Іван Багряний.

"Звичайний фашизм": розбір тез про "священную войну" Росії проти України та Заходу

Один із важливих етапів у формуванні російської квазірелігійної доктрини "русского мира", яка за задумом має стати офіційною державною та релігійною ідеологією путінської Росії, відбувся 27 березня 2024 року. У цей день сталася знакова подія – у Залі церковних соборів Храму Христа Спасителя у Москві під головуванням Московського патріарха Кирила було офіційно затверджено "Наказ XXV Всесвітнього російського народного собору", який отримав назву "Настоящее и будущее Русского мира".

Німецька весна на Слобожанщині: війська кайзера та українські гайдамаки в спогадах місцевих

Весна 1918 року. Імперська армія Німеччини та Збройні сили Австро-Угорщини разом з Армією УНР звільняють Українську Народну Республіку від більшовиків. Українсько-німецький наступ пролягав через Слобожанщину і зупинився в районі села Лиски. Публікуємо спогади місцевих мешканців, які були свідками визволення Харківщини.