Єврейська молодь у війні за самостійну Україну

Політичне порозуміння між єврейськими та українськими політичними партіями на початку XX століття безпосередньо відчули й діти обох цих народів. Вони виростали поруч і часто навчались разом за одними партами в українських, російських чи австрійських гімназіях. У той час сотні єврейських дітей здобували повну середню освіту українською мовою. В гімназіях Перемишля, Львова, Рогатина, Станиславова (Івано-Франківська), Коломиї, Яворова, Тернополя. Ще більше їх навчалось у сільських початкових народних школах

Політичне порозуміння між єврейськими та українськими політичними партіями на початку XX століття безпосередньо відчули й діти обох цих народів. Вони виростали поруч і часто навчались разом за одними партами в українських, російських чи австрійських гімназіях. У той час сотні єврейських дітей здобували повну середню освіту українською мовою. В гімназіях Перемишля, Львова, Рогатина, Станиславова (Івано-Франківська), Коломиї, Яворова, Тернополя. Ще більше їх навчалось у сільських початкових народних школах.

Серед перших добровольців

Коли в серпні 1914 розпочалась Перша світова війна, то в добровольчий легіон Українських січових стрільців (УСС) – першу соборну збройну силу українців з часів Мазепи – почали зголошуватись і… євреї. В українську національну формацію, яка прагнула збройним шляхом створити незалежну Україну.

У реєстрах УСС зафіксовані наступні імена юнаків, які у 1914-1916 роках пішли боротись за Україну: Арон Айзольберг, Самуїл Аксельрад, Сімон Габер, Йосиф Гріндбаум, Янкель Зальц, Яків Насс. На жаль, їхні облікові карти відшукати не вдалось. Останнього знав особисто професор Ярослав Дашкевич. Розповідав, що він став відомим у Львові дантистом, говорив чистою українською мовою.

В приймальні його кабінету висіли картини лише українських малярів. З гордістю носив українську ветеранську відзнаку. Відмовився від пропозицій українського підпілля перейти на нелегальне становище. Вважав своїм обов'язком бути в той час із своїм народом. Загинув в львівському гетто.

 
Яків Насс, старший десятник (сержант) УСС

Саме в УСС свою військову кар'єру починав майбутній сотник Січових Стрільців Коновальця і член УВО, а тоді 19-літній єврей Людвік Розенберґ[1]. Народився він 4 квітня 1895 року в Києві – так зазначив власноруч у одній з анкет. Досі його дата і місце народження були невідомими. Закінчив гімназію у Львові.

Член єврейської соціал-демократичної робітничої партії "Паолей-Ціон" з 1911 р. Інструктор Коша УСС, учасник боїв на Лисоні, де був пораненим. У 1918 році – керівник школи підстаршин (сержантів) Січових Стрільців у Білій Церкві. У 1919 році, як "Володимир Чорній", – в Коші, помічник Івана Чмоли[2]. Страчений чекістами.

 
Людвік Розенберґ, сотник Армії УНР

Вояки "мойсеєвого віросповідання" загалом складали 0.24% від загалу УСС[3]. З полку у понад дві тисячі осіб це орієнтовно 6-7 осіб. Це лиш ті, кого залишили із кількох десятків тисяч добровольців, які в серпні 1914 року зголосились до УСС. І нічого дивного немає в тому, що серед євреїв-січовиків була щонайменше одна єврейська дитина – неповнолітній юнак. У той час в добровольчі формації австро-угорської армії приймали тих, хто не підлягав мобілізації.

Серед близько трьох сотень неповнолітніх січовиків був і юнак на ім'я Михайло Шафер. Народився він в селянській родині 24 квітня 1898 року у селі Уїзд, тепер Рогатинської громади Івано-Франківської області. Був учнем звичайної сільської народної школи. Але знав українську, польську, німецьку та – рідну – єврейську мови (типовий пакет для тодішньої галицької дитини). До УСС зголосився 17-літнім юнаком 13 липня 1915 р.

Через три місяці підготовки Шафер вийшов "в поле", тобто на фронт, під проводом четаря-інстурктора (Instruktionsoffizier) Юліана Нестайка в складі 3-ї сотні. Згодом воював в сотні УСС під командою Осипа Яримовича – вихованця Пласту, ймовірно наймолодшого офіцера Першої світової війни. Шафер брав участь в боях під Семиківцями.

Після майже року фронтової служби, в серпні 1916 року, отримав бойове поранення на горі Лисоні, що поблизу села Потутори теперішньої Бережанської громади на Тернопільщині[4]. На горі, з якої – плекаючи традицію УСС – майбутній командир УПА Роман Шухевич у 1930 році принесе із своїми побратимами-пластунами марш-кидком до Львова, у формі так званої "штафети", символ української визвольної ідеї – чорну землю, зрошену червоною українською кров'ю.

Під Крути чи в більшовики?

Коли у Великій Україні (так галичани називали окуповану росіянами рідну землю) почала творитись УНР, місцеві єврейські діти зголошувались й до військ Центральної ради. Прихильники сіонізму, тобто єврейські націоналісти, звичайно підтримували українців. Прихильники соціалізму, переважно зголошувались до більшовиків. Спершу про перших.

Неповнолітній учасник бою під Крутами 17-літній Ігор Лоський згадував, що в його сотню добровольців Студентського куреня прибув юнак-єврей із Одеси:

"Один раз, коли сотня була уставлена в селі, у дверях раптом з'явилася досить своєрідна постать: маленька, горбатенька, з рисами, що недвозначно вказували на її приналежність до національної меншості, в уніформі якоїсь провінційної школи. …новоприбувший на малоросійсько-одеській мові розповів, що називається він Фарфал і приїхав до Києва вчитися в українському університеті, але коли довідався, що всі студенти пішли "воєваться", то він і собі вирішив понюхати пороху".

Коли в Крутах розпочався справжній бій, то Фарфал швидко зорієнтувався і зник. Ненадовго, бо виступаючи знову долучився до своєї сотні. Попри те, що Фарфал зник із поля бою, крутянці завдячували йому багато своїх веселих хвилин. "Коли він бував у складі застави, то завжди просив дозволу "вістриліть"; тоді відходив на кілька кроків, затуляв очі й обома руками тягнув курок. При цьому на обличчі його малювався жах, змішаний з насолодою, що він теж вояк".

Поява в студентській сотні "душі товариства" Фарфала бентежила лише завжди веселого і дотепного учня 8 класу 2-ї української гімназії в Києві галичанина Юліана Ґібу (ймовірно був вихованцем Пласту в Стрию і сином викладача стрийської гімназії, загинув у 1919 р. в складі кінного полку Січових Стрільців Франца Бориса). Він сам був подібний на єврея і дивлячись на Фарфала, за спогадами Лоського, казав: "Поки того Жиденяти в нас не було, то я ще міг запевнювати людей, що я не Жид, а тепер, як уже маємо одного дійсного жида, то хто мені повірить, що я теж не з наших"[5].

 
Сьома Якерсон, сотник Армії УНР

Восени 1917 року, в Одесі, свій вибір на користь України зробив ще один 19-літній єврейський юнак. Походив він із Вінниці. В Одесі навчався у Політехніці та закінчив артилерійське училище. З останнього навчального закладу випустився прапорщиком до Одеської гайдамацької бригади військ Центральної Ради. Цим євреєм-гайдамакою був майбутній сотник Семен Якерсон. Одним із небагатьох старшин-євреїв Армії УНР він став тому, що царська влада забороняла його народу ставати офіцерами.

Слід визнати, що в Наддніпрянщині не вся єврейська молодь позитивно ставилась до української влади. Поруч із Фарфалом і Якерсоном була й молодь, яка вороже поставилась до УНР, бо входила до російської більшовицької червоної гвардії. Такі кадри, у кінці 1917 року під маркою єврейської початкової школи (хедеру), організували власну політичну групу. Яка в січні 1918 року брала учать в київських боях на боці більшовиків. Після звільнення міста українські військові донесли євреям, що з хедеру на Васильківській їм стріляли в спину[6].

Цей нерозумний крок єврейської молоді, який місцеві батьки народу не змогли вчасно зупинити, лиш посилив в українців відчуття, що євреї підтримують більшовиків. Адже київську організацію більшовиків, які найбільше говорили і писали про права знедолених робітників, очолювали сини єврея-тостосума П'ятакова. Ще тоді, в березні 1918 року, гарячі голови закликали натовп у Маріїнському парку (де більшовики масово розстрілювали невинних жертв) до негайного погрому.

За спогадами генерала УНР Володимира Сікевича, який був свідком тих подій в Києві (а через кілька тижнів звільнить від більшовиків Донбас), зупинив погромників тоді не хто інший, а особисто Симон Петлюра. Майбутній головний отаман УНР тоді, на сучасній вулиці Грушевського, закликав натовп гідно вшанувати жертв більшовицького терору. Його промова була переконливою – присутні стали на коліна і поклялись: "не складати зброї доки не буде відплачена смерть цих рідних нам людей..."[7]. Так Київ був врятований від ганьби погрому.

Єврейські юнаки Перемишля, що вийшли за Україну

Коли українці Галичини в листопаді 1918 року організували ЗУНР, то до сил оборони цієї новопосталої області УНР долучались також єврейські діти. Наприклад, у Перемишлі до місцевої міліції увійшов 18-літній Маврикій Ребен. Судячи з імені (від слова "мавр") та фото – нащадок євреїв, вигнаних з Іспанії. Народився він 22 липня 1900 року у Перемишлі, в сім'ї купця Леона. Родина мешкала по вул. Словацького, 35. Навчався в місцевій українській гімназії. З 16-ти років пішов воювати в складі 22 полку польової артилерії австро-угорської армії, де – як стверджував – здобув офіцерський ступінь.

 
Маврикій Ребен, старшина УГА

В листопаді 1918 року Маврикій став командиром чети (взводу) міліції у Перемишлі. Після захоплення міста поляками він, як бойовий старшина, боровся в складі УГА. У квітні 1919 року пораненим потрапив до польського полону. Сидів у таборі інтернованих в Пікуличах під Перемишлем. Коли перейшов під домашній арешт, то втік до Чехії і долучився до місцевої української громади. Був членом української студентської громади в Празі, студентом юридичного факультету Карлового університету. Вважав себе українцем.

Ще в гімназії однокласниками Маврикія Ребена, в тому числі на паралелі, було щонайменше 12 євреїв: Іосиф Вертгаймер, Сальомон Ґайцгольц, Юда-Ляйб Дорнбуш, Мехель Зальцберг, Давид Кравт (Краут), Маркус Габер, Давид Пфеффер, Натан Оберлєндер, Авраам Райф, Самуїл Ріверант, Маврикій Фрішер, Елімелах Ціннеманн. Всі вони були єврейськими дітьми Перемишля і околиць, які скоріш за все в листопаді 1918 року, разом із Маврикієм стали до оборони міста в складі єврейської міліції або віділів УГА.

Ці діти, хтось більше, хтось менше, поступово українізувались. У більшості випадків в їхніх анкетах зазначена приналежність до віри мойсеєвої, а рідною мовою… не польська чи німецька, а українська. Згодом в Чехії Маврикій у своїй анкеті не вказав приналежності до жодної з релігій (а в гімназії у нього та у Самуїра Ріверанта зазначалось, що вони греко-католики). Мабуть не хотів писати, що є іудеєм, як і те, що є греко-католиком. З його однокласників лише в Давила Кравта у гімназійній анкеті рідною мовою зазначена "жидівська".

Виростали всі ці діти в українському патріотичному середовищі. Одним із їхніх однокласників був учасник боїв за Маківку Олекса Бий, який в листопаді 1918 року загинув, обороняючи Перемишль від польської окупації. Відзначу ще, що однокласниками Маврикія Ребена були загиблий під Крутами Іван Сорокевич, а також герой УСС і Січових Стрільців Є. Коновальця Михайло Турок – загинув разом із отаманами Холодного Яру під час повстання в Лук'янівській тюрмі у Києві. Аналогічне освітнє середовище було в усіх українських гімназіях Галичини.

Українська влада протрималась в Перемишлі лише кілька днів. Євреї формально вважались нейтральною стороною в польсько-українському збройному протистоянні. Але фактично схилялись до підтримки української влади, створеної чисельною більшістю громади і околиць. Подібна ситуація була по всій Галичині, де переважало українське населення. Сотник УГА Яким Ярема згадував, як це відбувалось в Перемишлі:

"Жидівська Національна Рада [звернулась] до управи міста з запитом, чому не покликано туди й Жидів. Управа поставилась до цього бажання прихильно й покликала др. Ляндава. З тої хвилі запанувало в Перемишлі "троєвластє" – польсько-українсько-жидівське панування. По справедливости дозволено також Жидам змобілізувати свою власну жидівську міліцію, яка числила около 400 чоловіка. Годиться згадати, що Жиди ставились дуже прихильно до Українців, та лиш в неофіціяльних зносинах, зрештою заховували строгу невтральність"[8].

За Збруч, через Карпати і в підпіллі

Коли в Перемишлі "польська "боївка" майже вся попала в український полон — около 500 рядовиків та 150 старшин", то єврейська міліція – хоч і несвідомо – діяла фактично у порозумінні з українцями, які цілком захопили владу в місті. Згодом українцям довелось відступити на схід, а такі юнаки, як Маврикій Ребен, відходили разом з УГА. Опісля зі Львова, з Тернополя… Останні на базі місцевої єврейської міліції взагалі створили в УГА окремий пробоєвий курінь, тобто штурмовий батальйон.

Коли 21 листопада 1918 року вояки УГА залишали Львів, то виходили з міста і через єврейські квартали в напрямку Жовкви. Разом з ними відійшла і частина озброєної єврейської міліції. "Серед відступаючих українських вояків я бачила дуже багато молодих (14-18-річних) жидів, переважно торговців" – розповіла згодом польській розвідці одна з львів'янок. Чимало цих міліціонерів вступили до УГА разом із своїми старшинами. Про їх кількість свідчить той факт, що лише за квітень 1919 року, у результаті боїв з поляками на околицях Львова, у полон потрапило близько 20-ти колишніх єврейських міліціонерів[9].

 
Натан Ліхт, 17-літній доброволець УГА

Деякі юнаки-євреї, після багатомісячного кривавого протистояння з поляками, відступали з УГА на південь, через Карпати. Як от 17-літній уродженець Самбора Натан Ліхт, син пекаря Якова. У рідному місті, де поляки становили значну чисельність містян, став неповнолітнім добровольцем УГА.

Приєднався до українців одразу, 1 листопада 1918 року, тобто фактично був учасником Листопадового чину в Самборі. У травні наступного року разом із Гірською бригадою УГА відступив через гори до Чехословацької республіки. У Празі працював фризієром, тобто перукарем. Мав брата у США.

Були й такі, що залишались під польською окупацією і переслідувались за підтримку українців. Наприклад, юнак із цілком українським прізвищем: Авраам, син Мойсея, Чупер. 1 листопада 1918 року у Перемишлі він став 19-літнім десятником міліції. До цього працював слюсарем і ковалем, служив в 34 австрійському полку. Залишився в рідному місті, коли українські війська відступили. Але в січні 1919 року потрапив в полон до поляків у Перемишлі.

 
Авраам Чупер, десятник єврейської міліції в Перемишлі

З табору у Пікуличах, що під Перемишлем Аврам Чупер втік до Чехії, де став членом українського студентського гуртка "Каменярі". В анкеті до Українського громадського комітету, в графі про національність, написав – українець.

Подібну долю пережив і Бренес Мане, син торговця Лейби. Народився він 22 листопада 1903 року в місті Турка, тепер – Львівської області. З 1918 року, тобто 16-літнім юнаком, служив три місяці козаком комендантської сотні УГА в Турці. У 1920 році утік від польських переслідувань до українців Чехословаччини. Через два роки закінчив гімназію в Ужгороді.

 
Бренес Мане, 16-літній доброволець УГА

Офіцери і штурмовики – еліта української армії

Єврейські діти, які вступали добровольцями до української армії, прагнули вчитись на офіцерів, ставати старшинами українського війська. Збереглись три свідчення про здобуття євреями-юнаками військової освіти. Так, наприклад, у старшинській школі УГА в Золочеві в січні 1919 року навчалось близько 100 курсантів. Однорічники колишньої австрійської армії та Легіону УСС, тобто гімназисти і студенти, творили 3/5 цієї школи. Хорунжий УГА Степан Тулюк-Кульчицький згадував:

"УCC-сів було 28. Решту творили добровольці, здебільша гімназисти. Вік курсантів 18-24 роки. В цій Школі були галичани, холмщаки, волиняки і трьох із східних земель України, а саме: студенти університету Києва і Харкова – Руденко Василь і Ткаченко. Були теж два жиди – гімназисти, здібні і зразкові курсанти"[10].

У корпусах УГА створювались й підстаршинські школи, які готували сержантські кадри. На базі однієї такої школи, створеної 1-м корпусом (в складі якого діяв єврейський штурмовий батальйон) проходили навчання й неповнолітні юнаки-євреї. Базувався цей вишкіл в селі Вікна – тепер Гримайлівської громади Тернопільщини. Підхорунжий УГА Володимир Мацьків згадував:

"Школа творила сильну чету (посилений взвод. – Ред.), бо числила понад 60 стрільців. Всі стрільці-учні були переважно молоді хлопці у віці нижче 20 років. Переважно були це гімназійні або семінарійні учні але всі абітурієнти. Серед них були теж трьох жидів у віці 16-17 літ"[11].

Наддніпрянські, як і галицькі українські євреї, прагнули здобути страшинську військову освіту. Упродовж майже всього 1919 року двоє євреїв навчались у Спільній юнацькій школі Армії УНР. Вишкіл проходило в перемішку із боями. Ступінь хорунжого тоді отримав Ницель Зотик, а також – випускник кінного відділу цієї ж школи Семен Глузман, уродженець Могилева[12].

З-поміж сотень єврейських юнаків, які боролись в УГА, щонайменше один віддав своє життя за Україну. Воював він в складі "пробоєвої сотні" УСС, тобто штурмової роти, на чолі із вихованцем дрогобицького Пласту хорунжим Михайлом Мінчаком. Цей елітний український підрозділ діяв у 1916-1919 роках. Там навіть кухар ходив в атаки, щоб його не вважали "маркірантом", тобто неробою.

 
Штурмова рота УСС

Один із штурмовиків сотні, ймовірно Франц Штик (згодом бойовик УВО), під час масових протиєврейських кампаній в Європі в кінці 1930-х років написав: "Згадати мушу двох жидків, які робили з нами тяжку фронтову службу: т[о] з[начить]. Василь, молодий жидок літ 16-17, який десь загинув та чура (джура, адютант. – Ред.) хор. Мінчака"[13]. Тобто автор у найпопулярнішому тоді українському військово-історичному журналі, фактично усупереч популярним тоді антисемітським ідеологемам нацизму підкреслював: є євреї, які боряться і вмирають за Україну.

Цікаво, що в останні тижні свого існування пробоєва сотня УСС, де служили два згадані євреї, тримали фронтові позиції у Львові в районі Підзамче – Клепарів. Їхня ділянка межувала як з поляками, так і з "жидівським військом".

Вище згаданий автор згадував, що в єврейській дільниці "наші пробоєвці мали як з одної сторони спокійне, а то й прихильне запілля, так з другої сторони клопоти з ревними, але і трусливими жидівськими міліціонерами". І далі: "оповідаючи нераз про пригоди та нагоди з жидівським військом пробоєвці за животи бралися"[14]. З цього можна зробити висновок, що два згадані євреї-штурмовики вступили до УСС ще до львівських боїв УГА та гордились тим, що належали до дисциплінованого українського війська.

Українські євреї проти російських євреїв-більшовиків

Влітку 1919 року багато євреїв-добровольців УГА, зокрема й неповнолітніх, перейшли Збруч і долучились до Армії УНР. Об'єднане українське військо пішло спільним походом на Київ, щоб відбити у більшовиків столицю України. Український письменник і доктор філософії Михайло Брик описав цей рубікон для галицьких євреїв: "Пішли вони спільно "піднімати червону калину", — як пізніше залюбки говорили. Як стрільці генерала Тарнавського брали в 1919 році Київ від большевиків. Багато з них тоді не повернулося з широких українських степів, опинившись у чотирикутнику смерти"[15].

У Києві українських євреїв із Галичини в складі об'єднаної Армії УНР зустріли боєм російські більшовики, зокрема місцеві євреї. Подолавши опір, галицькі вояки – серед іншого – захопили організовану групу противника. Нею виявилась єврейська дружина в складі 48 осіб, яка розміщувалась у готелі "Франсуа". Що на куті вул. Володимирської та Фундуклієвської (тепер Хмельницького), де зараз стоїть бізнес-центр "Леонардо".

Повторилась ситуація січня 1918 року… Більшість, тобто 37 осіб, відведено в район Деміївки і незабаром розстріляно. Інших 11 дружинників, 16-18 літніх юнаків, – як неповнолітніх, – галичани розпустили по домівках[16].

 
Київський готель "Франсуа" на 36 номерів

Двома місяцями раніше подібна ситуація була й у Кам'янці-Подільскому. Командир 3-ї Залізної дивізії Армії УНР О. Удовиченко згадував, що мешканці звільненого міста розповідали про жорстокість "чека" й сотні розстріляних "петлюровців". Що "жидівська молодь уся пішла до червової армії та що всі політкомісари були жиди".

У принаймні двох єврейських громадах Поділля Удовиченко почув наступне пояснення такої поведінки молоді: "ми не можемо за неї відповідати, бо вона вас не слухає"[17]. Суть дилеми описав командир 1-го штурмового гуцульского куреня УГА Степан Сулятицький:

"Жиди не були певні – кудою їм прихилитись. В українських змаганнях вони виділи розпутану стихію і не вірили, що її вдасться скоро унормувати та пустити життя на нормальний шлях. Тим більше, що населення України у своїй більшості (на їх думку) шукає не національної, а соціяльної розв'язки. Всіх заможних жидів непокоїла участь досить поважної кількости їхніх однородців в комуністичних установах – головно в пропаганді та ЧеКа"[18].

Влада УНР докладала багато зусиль, щоб пояснити українським воякам ситуацію із євреями-більшовиками. Зокрема заступник міністра праці в уряді УНР Соломон Ґольдельман (Золотаренко), колишній член Центральної ради від єврейської соціал-демократичної партії "Паолей-Ціон", написав спеціальну книжку.

Вона так і називалась "Чому серед жидівських робітників є багато більшовиків". Цих 16 сторінок книжкового тексту видало Міністерством преси УНР у Кам'янці-Подільському у все тому ж 1919 році. Праця ця та інші зусилля уряду, поволі почали давати свої плоди.

 
Соломон Ґольдельман, заступник міністра праці УНР

В наступному 1920 році у Берліні Українська Пресова Служба видала німецькою мовою 80-сторінкову книжку "Становище євреїв в Україні" (Die Lage der Juden in der Ukraine). Авторами були Володимир Левицький та Gustav Specht. Вони опублікували закони УНР, урядові заяви та звернення, заяви єврейських організацій, а також інформацію про "погроми проти євреїв у денікінській окупаційній зоні України". Усе про зловіщий 1919 рік. Включно із законом від 27 травня того року, про створення державної слідчої комісії щодо розслідування погромів[19].

Зокрема в цьому виданні опубліковано уривок листа єврейського письменника та одного з ключових теоретиків сіонізму Ізраеля Цангвіля (Israel Zangwill), надісланого 20 жовтня 1919 року із Лондону до уряду УНР та української делегації в Парижі. У своїй відповіді на урядове запрошення взяти участь у державній Комісії з розслідування єврейських погромів в Україні він написав: "ваш уряд доклав зусиль, якщо не всі, щоб зупинити вбивства".

 
Ізраель Цангвіль

Майже одразу ця книжечка стала бібліографічною рідкістю. І коли в другій половині 1950-х років році московська пропаганда, вперше після Другої світової війни, почала запускати "актівниє мєропріятія" по обвинуваченню євреями українців ця книга стала для українців чи не єдиним джерелом документів. Які канадському журналу "Ми і світ" доводилось перекладати з німецької назад українською. Перші атаки, до речі, були в Канаді і їх тоді успішно відбили – чисельними публічними протестами українців[20].

Масова участь єврейських юнаків в Армії УНР

Попри поширені радянською пропагандою наративи в об'єднаній українській армії служили сотні євреїв, а може й тисячі. Більше того в Армії УНР були також кілька десятків єврейських дівчат та жінок, які служили сестрами-жалібницями. Передусім згадаю Єлизавету Нейман із Окремого кінно-гірського артилерійського дивізіону. Народилась вона 25 квітня 1900 року в Одесі. Українську національну революцію зустріла 17-літньою юначкою. В листопаді 1920 року разом з українською армією інтернована у польських таборах для Армії УНР.

 
Єлизавета Нейман із Одеси, сестра-жалібниця Армії УНР. Світлина з книги В.Моренеця "Армія за дротами"

Ще двоє сестер-жалібниць разом з УГА пішли за Збруч влітку 1919 року, у Велику Україну. 24-річна уродженка Тернополя Марія Редліх з січня 1919 року працювала медичною сестрою "Червоного хреста" в УГА. У польовому госпіталі сотника Степана Гасюка, який спершу діяв в Ходорові, а опісля в місті Бар, тепер Вінницької області.

"Жидівка, родом зі Самбора" Савина (Сальця) Цукерберґ працювала медсестрою в епідемічному Польовому Шпиталі УГА. Пройшла з українською армією усю визвольну війну, хворіла на тиф, опісля повернулась в рідне місто. Один із капеланів УГА написав про неї: "Працювала з посвятою для наших вояків".

Коли Армія УНР восени 1919 року оголосила мобілізацію, то – за даними українського Міністерства єврейських справ – в Бердичеві на збірний пункти прийшли сотні добровольців. "Мобілізація зустрінула з боку єврейського населення великий відгук і дала гарний успіх". Більшість зголошених, які приходили самостійно, складали місцеві євреї віком до 30 років. За перші два дні мобілізації в Армію УНР вступило більше 600 осіб із яких 95-97% складали євреї[21]. В тому числі, з огляду на типові в той час у Європі практики, цілком могли бути й кілька десятків неповнолітніх.

Вступ євреїв до української армії продовжувався й пізніше. Історик Ярослав Тинченко у своєму дослідженні про єврейські військові формування в Україні опублікував віднайдений, в одному із фондів ЦДАВОУ, Наказ по Чорноморському полку 2-ї Волинської дивізії Армії УНР від 7-го червня 1920 року. Документ, який фактично засвідчує, що поступово українська влада знайшла або відшуковувала шлях до порозуміння із єврейською молоддю, яка мешкала в УНР.

Згідно із згаданим наказом для навчання військовій справі до складу немуштрової сотні Чорноморського полку зараховано 17 юнаків-євреїв. Ось їхні імена: Йосип Портной, Ютко Трейзер, Ютко Сайдлер, Ютко Розенберг, Сруль Будман, Шмуль Боднарь, Яків Кацін, Верко Конюхов, Айзік Трейстман, Моня Верхівкер, Ахіезер Сойхер, Зільман Хойхман, Волько Маш, Іцько Сойфер, Арон Струтін, Мойше Бронштейн, Назар Лахенко[22].

Часткову мобілізацію до Армії УНР в травні-червня 1920 року згадав у своїх спогадах сотник 1-ї запорожської дивізії Никифор Авраменко. Відзначу, що його джура-єврей Струль (Сергій), навіть після демобілізації продовжував власним коштом опікуватись своїм старшиною, який з тифом лежав в госпіталях.

"Між мобілізованими попалось шестеро молодих жидів. Поділ по бригадах робила комендантська влада в дивізії, в бригаді по куренях – комендант штабу. Отож мазепинці не хотіли ні одного, наливайківцям попавсь Шая, собі на джуру взяв Сруля, а четверо пішли до республіканців"[23]. Останній полк був дітищем Петра Болбочана.

 
Картка на єврея-вояка Абрама Шкарбуля, створена чекістами після Другої світової війни

Не подумайте щось погане про мазепинський полк запорожців. Одним з визначних сержантів там був ройовий Аврам Шкарбуль (Шкарауль). Чи не єдиний на сьогодні відомий єврей – лицар Залізного хреста "За Зимовий похід і бої", який на своїх грудях носив відзнаку число 699. Згодом він за власні гроші приїхав до Парижа, аби дати свідчення на користь Головного отамана Армії УНР під час суду над його убивцею. А у 1930-х роках як бунчужний, за сучасними мірками – головний сержант, Авраам одним з перших став кавалером Хреста Петлюри, отримавши почесну відзнаку із порядковим числом 10[24].

 
Запорожець із Одеси Юрій Лінденман

У запорожцях воював також 18-літній єврей-одесит Юрій Ліндеман. З учня 2-ї Одеської реальної школи він став вояком Окремої технічної сотні Запорозької дивізії Армії УНР. Разом з українською армією опинився в таборах інтернованих у Польщі – в Пикуличах та Вадовицях. Працював у парку військових залізниць у Кракові.

Влітку 1922 року емігрував до Чехії, де через чотири роки вступив до Української господарської академії в Подєбрадах – на хімічно-технологічний факультет. Помер у 1929 році, похований на українській дільниці Ольшанського кладовища в Празі. Могила збережена[25].

У 2-й волинській дивізій армії УНР у 1920 році воювало принаймні 7 євреїв, які разом з українською армією були інтерновані поляками. Серед них були адміністративний поручник Борис Сигалов, козаки Авраам Хитрич та Ісаак Салецький – усі разом воювали в складі 4-ї Сірої бригади. Були в дивізії козаки Рувім Дерфель, Соломон Есель, Левон та Ісак Пантела. На жаль у списку частини за 1921 рік всі вони подані без року і місця народження, тобто встановити їхній вік неможливо[26].

Залізні євреї-вояки, які воювали і вмирали за Україну

У 3-й Залізній дивізії воювало мабуть найбільше євреїв, зокрема на сержантських і старшинських посадах (у більшості випадків ми не знаймо їхнього віку). Відомо, що троє із них загинуло. Саме в цій дивізії ще в 1919 році воював легендарний Семен Якеросон. В липні того ж року в одному з куренів дивізії (ймовірно Буковинському) "служило декілька підстаршин (сережантів. – Ред.) з козаків жидів", які "приймали, поруч з иншими, участь у всіх боях частини". У Могилеві цей курінь поховав одного із своїх підстаршин-євреїв, який помер від ран – Арона Столярського. Він був "взірцевим козаком ідейним, відомим українцем і подавав гарні надії, яко добрий вояка".

Похоронна промова над могилою Арона виголошена вояком-побратимом "на жидівській мові, з піднесенням і сильним почуттям" включала заклик до євреїв. "Ви – українські жиди стоїте над трупом Арона Столярського – стоїте і думаєте, як це можна, щоб жид міг служити в українській армії? Як це можна, щоб він ішов разом з ними битися за якісь там гайдамацькі ідеали? Як це можна вмірати за українську справу?! Кров Арона Столярського… свідчить тут, перед вами, що це можна, що це повинно, що це потрібно! Потрібно перш цього нам – жидам!... Потрібно нам самим! Це одинока істина, яку ми українські жили, мусимо розуміти, мусимо йти за нею"[27].

 
Ізаїль Гіллер, співробітник контррозвідки Армії УНР

Досі ми мало знаємо про цих сержантів-євреїв Буковинського куреня Армії УНР. Відомо, що курінь – формуючись переважно із буковинців – став основою 9-го полку на чолі із Павлом Шандруком. Участь у формування цього куреня брали і вояки із складу УГА.

Наприклад, командиром однієї з бойових чот (взводів) Буковинського куреня був поручник Макс Горнштайн, який народився 29 березня 1889 року с. Черноконці Гусятинського повіту. Як колишній кадровий офіцер 41-го піхотного полку австро-угорської вступив до УГА у травні 1919 року.

Ще одним поручником-євреєм 3-ї дивізії, який поляг в бою за Україну, був уродженець Дрогобича Генрик Дубельський. "Жид, але душею й серцем почував себе українцем... Своєю смертю він доказав, що і жидівський народ здатний до самопожертви на користь Батьківщини..." – згадував Іван Зубенко. Який написав більше про останній бій свого побратима, підкошеного ворожою кулею:

"В надніпрянській армії служив з січня 1920 р; в 21 куріні 3 Залізної дивізії... Під час упертих боїв на р. Стрипі біля м. Бучача в липні 1920 р. відзначився своєю надзвичайною відвагою... В бою 24 липня біля с. Жигни, при атаці висоти перший кинувся вперед на шанці ворога під дужим рушничним і кулеметним вогнем. Його приклад, його гучне "Слава!" захопило стрільців. Атака була стихійна. Ворог залишив шанці...".[28]

У бою з більшовиками за станцію Вапнярку в 1919 загинув також козак-єврей 7-го Синього полку 3-ї дивізії Шмуль Цібельман, уродженець села с. Мукша Подільської губернії (тепер Слобідсько-Кульчієвецької громаді Кам'янець-Подільського району). У 19-му полку цієї ж дивізії служив козаком також і Соломон  Хемпель, який в листопаді 1920 року перейшов разом із Армією ріку Збруч та був інтернований поляками в Каліші[29].

Лікарем у 3-й дивізії служив четар-єврей Михайло Фількенштайн (Фінкельштейн), уродженець Станіславова (Івано-Франківська). У січні 1919 року – добровільно вступив до українського війська. Служив в 11-й Стрийській бригаді УГА разом із якою, згодом, був приділений до 3-ї дивізії Армії УНР. Вже на еміграції включений її комдивом, генералом Олександром Удовиченком до числа ветеранів дивізії[30].

Підсумки

За твердженням Я. Тинченка упродовж лише літа-осені 1920 року сотні євреїв з Поділля вступили добровільно або були мобілізовані до Армії УНР для боротьби з червоними окупантами. На мою думку не менша кількість юнаків-євреїв воювала і в складі УГА, починаючи з листопада 1918 року та зими-весни наступного року. І пішла за ріку Збруч, у так звану Велику Україну. Тобто мова може йти кілька тисяч вояків. Євреї-добровольці розділили до кінця долю і недолю своїх бойових побратимів, зокрема пішли в Другий зимовий похід Армії УНР в листопаді 1921 року.

 
Схема єврейських організацій "по допомозі повстанцям у боротьбі з Великоросією". Із документів штабу Тютюнника. Орієнтовно – серпень 1921 р.

У 1921 році Повстансько-партизанський штаб УНР взаємодіяв із єврейським підпіллям на території окупованої більшовиками України. Учасник 2-го військового з'їзду та Лицар залізного хреста підполковник Борис Хословський (Захловський), єврей за походженням, став "господарем старшинського зібрання штабу" Тютюнника у Львові[31].

В складі 4-ї Київської дивізії він візьме участь у Другому зимовому поході, а в міжвоєнний період – вже будучи в очах українців великим багатієм – з гордістю носитиме свій залізний хрест. А також організує і докладеться до фінансування відзнаки для учасників Другого зимового походу.

 
Підполковник Борис Хословський. Світлина надана Віктором Моренцем

П'ятеро євреїв 4-ї Київської дивізії Юрка Тютюнника, потрапивши в полон під Мінками відмовились перейти до більшовиків. І були розстріляні в складі 359 героїв Базару. Це був 20-літній учительський син, випускник гімназії у Відні, галичанин Леопольд Мількер – завідувач аптекою лазарету дивізії. 28-літній студент, уродженець Риги, поручник Йосип Ендрих. 25-літній писар інспекторської частини 2-ої бригади Яків Крутокоп, уродженець подільського м. Тернівка. 24-літній міщанин-писар і робітник заводу Захар Ашнабуль, уродженець міста Бахмач, який в Армії УНР служив із 1919 року[32].

Двоє останніх раніше служили 47-му курені 6-ї дивізії, якою командував генерал Марко Безручко. Для повноти картини, додам, що у 1920-1921 роках в усіх дивізіях Армії УНР служили молоді євреї. Зокрема, у ще неназваній вище 5-й дивізії козаком пішої сотні польової варти служив 19-літній Арон Розенфельд із Маневичів на Волині.

Часто просто важко визначити національність, як от, наприклад, Авраама Галети-Кравця із 5-ї дивізії[33]. Чотових Авраама Приходька та 20-літного Аврама Шкарбалюка. Або 24-річного вояка 4-ї дивізії Авраама Чеченя, уродженця села Сидоренкове Канівського повіту, який перед розстрілом у Базарі заявив на допиті, що він українець.

 
Присяга вояків Армії УНР

З-поміж сотень євреїв-юнаків українського війська, можна припустити, що найменше кілька десятків становили неповнолітні діти. Про їхню долю ми досі фактично нічого не знаємо. Але в жодному спогаді українського вояка того часу ви не знайдете й наятку, що хтось із цих дітей став зрадником. Юнаки-євреї, очевидно, залишились вірні ідеї незалежної України. Як сотник української армії Семен Якерсон, який пережив нацистський концтабір і до останнього свого подиху 27 березня 1951 року не зрадив присяги вояка Армії УНР:

"Клянусь честю громадянина УНР… вірно… служити, слухняно повинуватися… правительству і народній армії. Присягаю поважати і захищати накази і всякі препоручення… точно іх виконувати супроти всякого ворога УНР… хто-б цей ворог не був… в день і ніч, в боях, наступах, в сутичках… на кожному місці, у всяку пору і в кожнім випадку хоробро і мужно до останньої краплі крові боротися… з ворогом ні в які, навіть найменші, порозуміння, не входити, завжди поводитись так, як… честь воїна-лицаря вимагають, в цей спосіб і честь жити і честь умерти. В цьому мені, Святий Боже, моя любов до України Рідньої та народу, допоможи".



[1] За волю України: Літопис Українського Січового Стрілецтва. Історичний збірник УСС. – Ню Йорк, 1967. – С. 470.

[2] Стрілецький календар на переступний рік 1920. – Староконстянтинів, 1919. – С. 52.

[3] Назарук Осип. Слідами УСС. – Львів, 1916. – С. 143.

[4] Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Mf. 99402. – Ark. 66; Mf. 99413. – Ark. 23.

[5] Л[оськ]ий І. Крути. Уривок зі споминів // Літопис Червоної Калини. – 1932. – Ч. 2. – Лютий. – С. 2-4.

[6] Тинченко Я. Під зіркою Давида. Єврейські національні формування в Україні в 1917-1920 рокак. – Київ, 2014. – С. 84.

[7] Сікевич В. Сторінки із записної книжки. – Том І. – Саскатун, 1941. – С. 61.

[8] Я. Я. Над Сяном // Український стрілець. – 1921. – Ч. 11. – 15 червня. – С. 12.

[9] Стецишин О. Ландскнехти Галицької армії. – Львів, 2012. – С. 124.

[10] Тулюк-Кульчицький Степан. Старшинські школи Г.А. / Українська Галицька Армія: матеріали до історії. – Вінніпеґ, 1968. – Т. 4. – С. 262–263.

[11] Володимир Мацьків. Підстаршинська школа вишколу 1-го Гал. Корпусу УГА / Українська Галицька Армія: матеріали до історії. – Вінніпеґ, 1966. – Т. 3. – С. 148

[12] Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії УНР. – Т. 2. – Київ, 2011. – С. 193.

[13] Ф. Ш. З Пробоєвою сотнею УСС під Львовом // Літопис Червоної Калини. – 1937. – Ч. 10. – Жовтень. – С. 21.

[14] Ф. Ш. З Пробоєвою сотнею УСС під Львовом // Літопис Червоної Калини. – 1937. – Ч. 7-8. – Липень-серпень. – С. 25.

[15] Брик-Девятницький Михайло. "Тоді половіли жита" // Шлях перемоги. – 1967. – Ч. 22. – 4 червня. – С. 3.

[16] Тинченко Я. Під зіркою Давида. Єврейські національні формування в Україні в 1917-1920 рокак. – Київ, 2014. – С. 85-86.

[17] Удовиченко Олександр. Третя Залізна дивізія. – Нью-Йорк, 1971. – С. 27, 30, 53.

[18] Степан Сулятицький. 1-ший Пробоєвий Гуцульський Курінь // Українська Галицька Армія. Матеріали до історії. – Т. 2. – Вінніпег, 1960. – С. 106.

[19] Жиди в Українській Нар. Ресубліці // Ми і світ. – 1958. – Ч. 9 Травень. – С. 6-10.

[20] Документи говорять // Шлях перемоги. – 1959. – Ч. 21. – 24 травня. – С. 3.

[21] Мобілізація на Україні // Вперед. – 1919. – Ч. 148. – 18 листопада. – С. 2.

[22] Тинченко Я. Під зіркою Давида. Єврейські національні формування в Україні в 1917-1920 рокак. – Київ, 2014. – С. 92.

[23] Авраменко Н. Спогади запорожця. – Київ, 2007. – С. 352, 378.

[24] Тинченко Я. Під зіркою Давида. Єврейські національні формування в Україні в 1917-1920 рокак. – Київ, 2014. – С. 85-86.

[25] Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю. "Подєбрадський полк" Армії УНР. – Том 2. – Київ, 2017. – С. 86-87.

[26] ЦДАВО. – Ф. 2282. - О. 1. – Спр. 1. – Арк. 3-5.

[27] Коршнівський А. Жиди на Вкраїні // Залізний стрілець. – 1922. Ч. 4 (81). – 29 січня. – С. 1.

[28] Зубенко І. Наші Лицарі і мученики. – Каліш, 1922. – С. 3.

[29] ЦДАВО. – Ф. 2257. - Оп. 1. – Спр. 9. – Арк. 10

[30] Стецишин О. Ландскнехти Галицької армії. – Львів, 2012. – С. 124.

[31] Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Mf. 68847. – Арк. 190.

[32] Коваль Роман. Рейд у вічність. – Київ, 2001. – С. 14, 39, 42, 90, 105.

[33] ЦДАВО. – Ф. 1075. – Оп. 2. – Спр. 923. – Арк. 39, 48.

Дев’ять імен: репресована свобода

Народи Балтії у 1918-1920 рр. зуміли здобути та захистити незалежність. У Литві, Латвії та Естонії утворилися національні держави. Втім, у 1940 р. після окупації балтійських держав Червоною армією, між жорна радянських репресій потрапили представники усіх груп політичних еліт трьох країн, без різниці, якою була їхня попередня орієнтація – демократична чи вождистська.

Член РУП Дідковський – організатор Уралу

Він народився в Житомирі. Закінчивсь кадетський корпус в Києві. Друкував українські видання в Петербурзі. Повернувся в Україну для розгортання РУП. Закінчив університет в Женеві. Партизанив на Уралі, який вже добре пізнав. Саме він прийняв і поселив царську родину в Єкатеринбурзі, яка у подальшому була розстріляна. Його ім’я носить гора – одна з трьох найвищих на Уралі.

Данило Скоропадський. "Валет" у колоді карт МГБ СССР

"33-літній принц України одного дня може стати центральною фігурою у великім повстанні, від якого може залежати доля Європи і України", - так наприкінці 1930-х років писали у пресі про гетьманича Данила Скоропадського після його поїздки до США та Канади за дорученням батька. З 1941 року син Павла Скоропадського став об'єктом уваги радянських спецслужб під оперативним псевдо "Валет".

Життя на війні та поза нею. Уривок з книги Івана Гоменюка "Мурашник. Нотатки на манжетах історії..."

Багато науковців називають Першу світову війною технологій. Справді, безліч технічних новинок і новацій випробовувалися саме тут. Зросла роль авіації, яку раніше воєначальники вважали дорогою й непотрібною розвагою. Авіатори були потрібні для розвідки та спостереження, набувала поширення бомбардувальна авіація, а повітряні бої вже не були дивиною навіть на Східному фронті.