На підступах до Муданьцзяну: розгром 257 бригади

Зіткнення поблизу станції Мадаоши були не єдиним моментом, коли танкові підрозділи радянської армії вплутувалися у невигідні в умовах даної місцевості бої. Ще одним схожим прикладом може слугувати бойовий шлях 257 танкової бригади, яка підпорядковувалася 26 стрілецькому корпусу, діючому на Муданьцзянсько-Мулінському напрямку.

Після прориву прикордонних укріплених районів угруповання 5-ї та 1-ї армії отримали можливість нанести удар по міцних позиціях Муданьцзянського оборонного сектору. Армії мали майже спільну мету – знищити японське угруповання на Муданцзянському напрямку та пробити коридор із Примор'я в Центральну частину Маньчжурії.

До цього часу японське командування, втративши шанси затримати наступаючі війська в УРaх, розпочало відведення залишків військ на західний берег річки Муданьцзян. 26 стрілецький корпус, що діяв у складі 1-ї армії, мав оволодіти Муліном і, знищивши японські частини в цьому районі, не допустити підходу оперативних резервів Квантунської армії з глибини Маньчжурії. Планом передбачалося вийти на лінію річки Шитоухе та створити всі необхідні плацдарми для подальшого наступу на Муданьцзян.

75 та 257 тбр служили передовими загонами 59-го та 26-го стрілецьких корпусів. Саме вони були першими авангардами введеними у бій. Перша з них рушила на північний захід в обхід оборонних позицій Мішанського УР, друга – на захід до Муліну. Але зупинимося саме на хронології боїв 257 танкової бригади.

 
Радянські війська перетинають кордон з Маньчжурією

257 танкова бригада під командуванням полковника Аніщика Георгія Степановича являла собою "рухомий загін корпусу", посилений 459 окремим самохідним артилерійським дивізіоном, саперними підрозділами та ротою піхоти 1051 стрілецького полку, отримав завдання захопити Мулін та утримувати місто до підходу основних сил. Для реалізації плану бригада мала у своєму складі 91 танк (з них 40 – Т-34).

Ключове місто японської системи оборони Мулін було захоплено вже ввечері 10 серпня, хоча не без втрат. Три танки налетіли на мінне поле і були виведені з ладу. Незважаючи на це, бригада, не затримуючись, рушила вперед. Слабкі японці в цьому секторі, у свою чергу, відводячи свої ще вцілілі частини, підірвали один із двох наявних мостів через річку Мулінхе. Командування вирішило не воювати за це місто, а просто відступити з ар'єргардними боями на інші, більш вдалі рубежі.

Хоча, судячи з журналу бойових дій 257 бригади, епізодичні бої самураями, що засіли в місті, все ж таки велися деякий час. Захопивши плацдарми на західному березі Мулінхе, оволодівши ключовими дорогами та залізничною гілкою, радянська армія серйозно погіршила японцям перекидання сил із півночі на південь. Власне, під контролем японських військ залишалася ще одна залізнична гілка через Лінькоу до Муданьцзяну, але на той момент до неї вже підходили танки 75 бригади.

Мадаоши: перша зупинка танкових полчищ

Взяття Муліну дозволило безпосередньо розгорнути просування вбік Муданьцзяну. Тут танкові угруповання совєтів розійшлися в різних напрямках. 77, 75, та 257 танкові бригади продовжували наступ північно-західніше в районах Наньцьгоу, Лінькоу, Хулінь, Ехо, а 76, 208, 210, 218 бригади просувалися по лінії західніше, вздовж Даймагоу–Мадаоши–Сідаолінцзи. Деякі радянські танкові клини понесли суттєві втрати на підступах до Муданцзяну.

Одна група була серйозно "пошматована" біля Мадаоши та Сідаолінцзи (про бої йшлося у попередній публікації), інша ж була майже розгромлена на станції Хулінь-Ехо. І якщо сусіди по наступу 77 та 75 тбр втрачали техніку перш за все через особливості місцевості, рельєфу та погодних умов, то 257 танкова бригада вимушено атакувала підготовлену ешелоновану оборону просто лобовим ударом. Більше того, до вищезазначеного додавалися безпосередньо проблеми матеріально-технічного характеру.

Почнемо з того, що сам по собі 26 стрілецький корпус, у склад якого входила 257 бригада, вже до початку операції в Маньчжурії мав некомплект особового складу. Стрілецькі дивізії мали по 7-8 тис. чоловік чисельності, а на весь корпус було аж 446 вантажних автомашин. Автороти підвозу дивізій були укомплектовані автотранспортом лише на 50%. Існували проблеми і з наявністю 152-мм гармат в частинах.

 
Солдати намагаються витягнути 76-мм дивізійну гармату ЗІС-3. До Муліну (Бамяньтунь) 40 км

Безумовно, багато в чому японцям грали на руку і географічні особливості театру бойових дій. Більш за все радянським частинам докучала непрохідна місцевість та водні перешкоди. Варто підкреслити, що характерною особливістю Маньчжурських річок є те, що влітку, коли більшість водойм помірного поясу потерпає від маловоддя, річки Маньчжурії переповнені водою від масових осадків. Це призводить до стрімкого підйому води.

Дрібні струмки, що не мали значення в звичайний час, під час повені широко розливаються та перетворюються у величезні ріки, важкопрохідні або повністю недоступні навіть при наявності переправного парку. Підйом води в таких струмках відбувається швидко, протягом кількох годин, переважно неочікувано. Відсутність доріг та тонажних мостів теж суттєво погіршувало шанси на швидке просування. Навіть найдрібніші струмки були вкрай заболочені, а за відсутності мостів могли затримувати цілі колони.

Рясна гірськими дефіле, тайговими районами, заболоченими ділянками місцевість у смузі наступу бронетанкових та механізованих військ у великій мірі паралізовувала дії та маневрування, допускаючи розгортання лише відносно невеликих груп техніки, а місцями і абсолютно виключала подібне, надзвичайно затруднюючи дії танків і даючи величезне навантаження на матеріальну частину і водійський склад.

Інтенсивне і багаторазове використання доріг, шляхів, під'їздів часто призводило до руйнування усієї структури і повністю унеможливлювало подальше пересування техніки та спорядження. З документів 12-ї інженерно-саперної бригади:

"Лісова дорога, що проходила уздовж річки, була повністю зруйнована при спробі пропуску по ній танків 75 тбр і стала абсолютно не придатною для руху транспорту". "Пропущеними 9 та 10.08 по колонному шляху дивізіонною артилерію та вантажами, шлях був приведений у непридатність; ремонтні роботи на ньому виявилися настільки значними, що командиром 22 сд було ухвалено рішення про закриття цього шляху для пересування".

Вибір траси колонних шляхів не завжди був вдалим. Окремі ділянки колонних шляхів трасувалися на місцевості, прохідній тільки для гусеничного транспорту. Як результат, колонні шляхи не могли бути використані задля виконання запланованих пропусків військ першого ешелону. До цього ж топографічні карти не відзначалися точністю. У прикордонній смузі на території Маньчжурії мали місце значні невідповідності між дійсним рельєфом та нанесенням на картах. Не всі дороги були наявними на місцевості, та навпаки, існували дороги, не позначені на картах.

Сектор Хулінь-Наньчанцзи-Ехо мав вкрай важливе значення з точки зору подальшого виходу до долини ріки Муданьцзян та передмість. Це ключ до самого міста. Опанування цими позиціями давало можливість корпусу розгорнути подальший наступ. Вихід до станції відкривав шлях із гірських тіснин у річкову долину та дозволяв ввести в наступ не лише передові частини, а й головні сили корпусів.

Станція Хулінь, що знаходилася в 10 км на північний схід від Муданьцзяну, була орієнтовною точкою зустрічі 59 та 26 стрілецьких корпусів, які просувалися всього двома наявними дорогами. Значення цих позицій зростало також з огляду на те, що тут знаходилися щонайменше три великих вантажопідйомних мости через річку (кілька залізничних і один автомобільний). Усі прилеглі райони 6-10 км східніше міста включалися в систему Муданьцзянського укріпленого району, який складався з кількох смуг.

Перша проходила південно-східніше Муданьцзяну в районі розвилки Лишнай, Телінхачжань. Усі будівлі вздовж річки, а також прилеглі сопки були пристосовані до оборони. На території військових складів були викопані окремі ретельно замасковані комірки, деякі з них заміновані. На висотах японці розмістили потужну артилерію калібру 155 та 75 мм.

Друга смуга охоплювала селище Наньчанцзи, станції Хулінь та Ехо. Оборона зводилася за принципом опорних пунктів та укріплених вузлів з незначною кількістю залізобетонних споруд, кам'яних будівель, казарм, складів із гарматами прямого наведення замаскованих у бетонних спорудах. Дорога від станції Хулінь до Еха була густо мінована окремими осередками на протязі 9 км.

Тут японці встигли створити велику щільність вибухових загороджень та магнітних мін, а оскільки давався взнаки дифіцит ВП, то в якості заміни у землю вкопувалися фугасні снаряди і авіабомби різного калібру. Річка Муданцзян слугувала японцям водною перешкодою, прикриваючи місто зі сходу, північного та південного сходу.

 
Ілюстрація скелястих берегів поблизу станції Ехо

Японські 126 та 135 пд почали стягуватися до станції лише увечері 11 серпня і, звісно, повноцінно вибудовати оборону в секторі у них просто не було часу. Частково вдалося звести лише окопи та траншеї. Полки 126-ї дивізії з 20 гарматами зайняли позиції поблизу Еха, а елементи 135 дивізії були розкидані між Хулінем та південно східніше міста.

Радянська 257 танкова бригада після "відпочинку" поблизу Муліна, отримала майже непосильний наказ наказ разом із наданими частинами до кінця 12 серпня повністю оволодіти містом Муданьцзян. Припускаємо, що, розрахунок йшов за принципом Муліну, коли рухомі частини впродовж кількох годин вибили авангарди японців з міста та, дочекавшись основних підрозділів, поновили наступ.

Вранці 12 серпня 1945 року танкісти 257 танкової бригади, підходячи до станції, натрапили на щільний вогонь із японської артилерії. До того ж їх атакували загони "смертників". Просування одразу була зупинене, а поле бою задимилося п'ятьма знищеними радянськими машинами. Вже тоді у деяких танкових батальйонах почалися проблеми з пальним, снарядами та кулеметними набоями. Протягом 12 серпня бронетехніка бригади намагалася прорватися до мостів, але безуспішно. Японці широко застосовували "смертників", які з гранатами кидалися під танки, намагаючись за будь-яку ціну зупинити їх.

З одного боку це було викликано необхідністю вирішити проблему відсутності протитанкових засобів у підрозділах, адже наявній артилерії було не під силу завдати хоча б якоїсь шкоди танкам Т-34. Розрахунок японських солдатів в боротьбі з танками був дуже простим: підстерегти танк і кинутися під нього з вибухівкою. Умови гірсько-лісистої місцевості обмежували розгортання танків по фронту, у зв'язку з цим танки діяли уздовж доріг.

"Смертники" використовували вигідні для них позиції та висоти, вузькі місця, дефіле розташовувалися уздовж доріг в спеціально замаскованих ямах, маючи при собі міни, ВП, гранати. При підході бронетехніки "смертники" підтаскували за допомогою тросу вибухівку чи чіпляюли під нижню частину магнітні міни, залишаючись при цьому майже непомітними для екіпажів танків. Штурмові групи та десант на броні знищувався кулеметно-артилерійським вогнем. Танки з перебитими гусеницями підпалювалися "смертниками" або підривалися ВП, викладеними над трансмісією танку.

 
Малюнок-схема позиції смертника

Для танкістів 257 бригади літній день 12 серпня закінчився повним провалом. Оволодіти Муданцзяном наявними силами не вдалося. Більше того, бригада фактично потрапила в оточення, оскільки була відірвана від основних частин. Єдиним серйозним успіхом, який, можливо, затьмарює всі інші невдачі, стало знищення кількох японських ешелонів із частинами 25 японської піхотної дивізії.

На жаль, усі резерви, які намагалися прорватися до станції Хулінь, були повністю ліквідовані вогнем радянських танків протягом кількох годин. На вечір 12 серпня в бригаді залишалося 19 справних танків. Пального і набоїв не було, а швидко вирішити цю проблему не було можливості.

Оскільки японці постійно атакували нерухомі танки, а піхотного прикриття не було, на ранок 13.08 залишки 257 бригади почали відступати. Бойове повідомлення 26 стрілецького корпусу від 13 серпня 1945 дозволяє нам зрозуміти обстановку, яка склалася:

"257 тбр двічі намагалася прорватися у місто Муданьцзян, але через відсутність артилерії та піхоти змушені були відступити від станції Хулінь. 257 танкова бригада має в наявності до 30 танків, інші 16 підбито, 2 згоріло, 3 відстали по дорозі, 45 стоять без пального".

Виходячи з інших даних, вже 257 танкової бригади, у строю залишалося всього 7 танків: "О 14:20 бригада повторно перейшла в наступ, але зовсім не мала піхоти для прикриття танків від смертників, бригада втратила 6 танків, які підірвалися на мінах, вимушена була відійти на південні околиці ст. Хулінь та перейшла залишками 7 танків Т-34 до оборони".

22 стрілецька дивізія: "Противник силою до піхотного б-ну, посиленого 105-мм гарматами та 81-мм мінометною батареєю, тримає під вогнем дорогу та перевал, маючи потужні дзоти, підземні ходи, траншеї повного профілю, приховані вогньові точки та снайперські позиції. Японці завзято чинять опір, у полон не здаються аж до підриву себе гранатою".

 
Залишки танків 257 бригади у точці збору, після запеклих боїв на станції Хулінь, серпень 1945

У той день для підмоги оточеній 257 бригаді було вирішено направити танковий батальйон 77 бригади. Атака продовжилася лише на наступний день, 14 серпня, коли полковник Аніщик отримав довгоочікуване підкріплення – два самохідно-артилерійських дивізіони (25 машин). Попередня важка ніч, великі втрати, мабуть, далися взнаки і японцям – підточили моральний стан.

Щойно радянські танки та самохідки з'явилися перед станцією, японці розпочали відступ. Увечері того ж дня позиції вздовж дороги і станції Хулінь були частково прорвані радянськими механізованими частинами. Вранці 15 серпня танки совєтів атакували фланги 135 піхотної дивизії, яка тримала позиції біля станції Ехо. Ворог захопив частину позицій другої лінії, але все ж таки його атака була не такою динамічною, і більшість ключових позиції залишилися під контролем японської армії.

Тяжкі бої на лінії Хулінь-Ехо точилися аж до 16 серпня 1945 року. Лише 16 серпня бригади змогли перегрупуватися та, дочекавшись підходу танкових батальйонів, продовжити просування по лінії Муданьцзян-Харбін.

У ситуації, що склалася, малочислені та розрізнені японські підрозділи змогли "витиснути" максимум для себе. Запобігти захопленню Муданьцзяну їм не вдалося, але між тим, фактично за кілька днів знищили цілу танкову бригаду і, до того ж, радянській армії не дісталися цілими мости. Два біля Хуліню та кілька мостів поблизу станції Ехо підірвали при відступі.

Певною мірою це був успіх японців, оскільки обставини дозволяли виграти дорогоцінний час для інших формувань Квантунської армії. Радянським частинам довелося підтягувати додаткові паромно-переправні підрозділи і наводити тимчасові мости під вогнем ворожої артилерії з північно-західного берегу Муданцзяну. Проблемою ставало і перекидання танкових підрозділів на західний берег річки для подальшого штурму міста.

 
Підірваний при відступі японцями залізничний міст через Муданьцзян. Станція Хуалін

Втрати в бронетехніці були настільки значними, що 257 бригаду вивели з фронту на переформування і поповнення. У боях вона більше участі не брала. Такі суттєві втрати виходили із специфіки використання підрозділу. 257 тбр використовували як "рухому частину", а у її завдання входило швидке просування, "прокладання" шляху основним силам армії.

Відсутність піхотного прикриття, важкі кліматичні умови, стан інфраструктури Маньчжурії, надмірний поспіх, погане оснащення та постачання призвели до того, що вже на 4-й день бригада втратила 70% матеріальної частини, позбулася пального та боєприпасів, до того ж не виконавши поставлену задачу. Її роти були розтягнуті, знаходячись на значній відстані одна від одної, вводилися в бій частинами та частково "перемелювалися" японськими піхотинцями. Можна припустити, що у випадку підходу японських ешелонів до станції Хуалін, 257 танкова бригада припинила би своє існування, пошматована свіжими японськими резервами.

Але і без цього, на кінець операції у 257 бригаді залишалося в строю (за японськими даними) 15 справних танків із 91 на початок кампанії, що складає 84% втрат менше, ніж за тиждень боїв. Танки совєтів вже впритул наближалися до міста, намагаючись узяти його в кільце. Місто-фортеця Муданьцзян готувалося до вирішальних і затяжних боїв.

Далі буде.

«Кожен має знати, що без його, або її зусиль нічого не зміниться»: Олександра Матвійчук

Публічне інтерв'ю із правозахисницею Олександрою Матвійчук у рамках виставки ГОЛОСИ Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова.

Важка стежка до храму. Спогади очевидця відродження УАПЦ у Чернігові

28 січня 1990-го під час встановлення пам'ятного хреста у Крутах побував український священик з Києва, який взяв участь у освяченні хреста і служінні панахиди по вбитих більшовиками у 1918 році студентах. На Крутянську жалобу тоді з'їхалося понад 300 осіб. Це був перший за багато років випадок на Чернігівщині, коли тут відкрито служили церковну панахиду по жертвах комуністичного режиму. Сподіватись на такий крок з боку місцевих священиків РПЦ було неможливо, тому ще більше нас стала вабити УАПЦ, про яку ми чули, що вона була знищена і заборонена комуністичним режимом.

КГБ УРСР проти "Летючих козаків" ВПС США

У москві поставили завдання перед кгб урср збирати всю доступну інформацію про всіх українців, які пішли на службу до армії США. Їх розглядали як таких, що можуть бути використані з диверсійною і шпигунською метою проти срср. Так, керівництво кгб з настороженістю сприймало здобуті агентурою відомості про "збільшення американцями набору до армії молоді українського походження".

"Сто днів" або останній король: епізод з історії визвольних змагань литовського народу

Кожному в Україні, мабуть, відомі події Української революції. Зокрема, обставини реставрації гетьманської влади у 1918 році. Втім, спроби повернення до історичних форм правління, у ту добу боротьби за незалежність колишніх підневільних Росії народів, характерні не лише для України. Подібне відбулося і у Литві. Майже одночасно з реалізацією ідей українського ІІ Гетьманату народився литовський монархічний проект.