Рік 1920-й: три воєнних перемоги Балтійських держав над Росією

Одним із головних постулатів російської пропаганди є твердження про "непереможність" Росії та СРСР у війнах і військових конфліктах. Цей наратив впроваджувався ще з часів держави Романових. Однак достатньо пригадати 1920 рік, аби зруйнувати міф про непереможність московської імперії. Мова йде про війни Росії у цей час проти кожної з держав Балтії – Естонії, Латвії та Литви.

Присвячую цю статтю пам'яті воїна та письменника Олександра Меньшова…

Одним із головних постулатів російської пропаганди є твердження про "непереможність" Росії та СРСР у війнах і військових конфліктах. Цей наратив впроваджувався ще з часів держави Романових, коли продукувалися міфи про "суворовських чудо-богатирів", "науку перемагати", "бородинського птаха-славу" і т.п. За радянської доби міфотворчість у військовій сфері вийшла на новий рівень, як власне, і уся державно-політична машина пропаганди. Поколінням радянських обивателів насаджувалася практично релігійна віра у "непереборну", "нездоланну і легендарну Червону Армію".

За сучасної "новомосковської самодержавної імперії", романівсько-радянський мілітаризм заграв новими фарбами. Залізна сила, зведена у ранг вищого ідеалу, яка нівелює міжнародне право та мораль, доведений до давньоассирійського рівня культ насилля – перетворює збройні сили з інструменту на божество у російській хтонічній релігії смерті та крові.

Проте, як і завжди у випадку з темрявою, вона зникає, коли, хоча б трохи, заструменіє світло. Ось його ми і спробуємо пролити на присипану попелом віків давню неправду. Для цього нам не треба буде йти занадто далеко углиб століть і піднімати пласти численних історичних періодів. Достатньо торкнутися лише одного календарного року, 1920-го, який здатен зруйнувати міф про непереможність московської імперії. У назві статті вказано число програних Росією військових конфліктів, завершення котрих було офіційно оформлено протягом того року.

Мова йде лише про війни Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки проти кожної з держав Балтії – Естонії, Латвії та Литви. Такої орієнтації ми і будемо дотримуватися у статті. Звісно, сюди можна б додати ще і нищівну поразку білих сил у 1919 р., від армій Латвії та Литви. Згадаємо і про ці події, у контексті, так би мовити, бонусом. Отже, розповідь про те, як боролися за мрію і перемагали, всупереч катастрофічним обставинам, оповідь про цілих трьох "давидів", які здолали "голіафа".

Свобода на обрії

Балтійський регіон і народи, які здавна його населяють, мали багатий досвід пройденого і побаченого. Він був відмінним у литовців та їхніх сусідів - естонців та латишів. Перші – єдині тут, хто зумів вистояти під навалою хрестоносців у добу середньовіччя і створити міцну державу, яка з часом перетворилася на одного з великих гравців континенту. В рамках політичного та культурного простору, по своєму, феноменального Великого князівства Литовського, литовці прожили багато століть, аж до останнього розподілу двоєдиної польсько-литовської Речі Посполитої, коли опинилися у складі Російської імперії.

На землях сучасних Естонії та Латвії, у середні віки, не судилося народитися життєздатним державним організмам корінних етносів. Натомість утвердилася влада завойовників, останні з кінця ХІІ ст., хрестовими походами, систематично проламували оборону місцевих племен – естів та балтів і кінцем добилися бажаного. Нащадки рицарських родів, "остзейські барони", будуть на цих теренах правлячою групою аж до ХХ ст. (до середини ХІХ ст. у регіоні зберігатиметься особлива система управління "остзейський порядок", з широкою внутрішньою автономією для місцевих балтійських німців, в тому числі, у сфері права, релігії та мови).

Калейдоскопом змінюватиметься державна приналежність: влада Орденів, королів, князів, єпископів, герцогів, вільних міських республік. У ХVIII cт., в ході Північної війни зі Швецією (1700-1721), контроль над землями сучасних Естонії і значної частини Латвії, отримала Росія. Поділи Речі Посполитої завершили процес встановлення панування імперії Романових над Балтією.

У їхніх руках опинилися етнічні латиські Латгале (землі колишнього Інфлянтського воєводства Речі Посполитої, відійшли до Росії в результаті І поділу 1772 р.), області Курземе, Земгале та Селія (на теренах яких існувало німецьке герцогство Курляндії та Семигалії, васально-залежне від Речі Посполитої, приєднане до Росії у 1795 р., після ІІІ поділу польсько-литовської держави).

На момент початку Першої світової війни естонські, латвійські та литовські землі продовжували перебувати у складі Російської імперії. У адміністративному відношенні естонські етнічні території входили до складу Естляндської та північної частини Ліфляндської губерній. Латвійські –до Ліфляндської та Курляндської губерній. Стосовно них розповсюдилося найменування "Прибалтійські губернії", "Остзейські губернії" (від німецької назви Балтійського моря) або "Прибалтійський край".

Більша частина литовського етнічного ареалу відносилася до неформального імперського конструкту "Північно-Західний край", і цілком офіційно входила до Віленської та Ковенської губерній. Історичний регіон Сувалкія або Судовія належав Сувалкській губернії. Єдиною частиною литовського терену, що перебував тоді поза Російською імперією була Прусська Литва, якою володіла Германська імперія.

 
Підконтрольні території Обер Ост, станом на 1917 р.
brest-litowsk.libau-kurland-baltikum.de

У ході бойових дій 1914-1918 рр. фактично уся Балтія опинилася під контролем військ кайзерівської Німеччини і підпорядковувалася окупаційній адміністрації Обер Ост. Роки світової війни значно активізували діяльність національних рухів трьох народів регіону. У своїх ідеях вони швидко еволюціонували від культурного автономізму до політичного, а там і ще далі – до мрії про повну незалежність.

Перед приходом німецьких військ (лютий 1918 р.), скориставшись революційними подіями у Росії, Латвійська Тимчасова Національна Рада спочатку прийняла декларацію про самовизначення Латвії (грудень 1917 р.) а потім і ствердила курс на побудову самостійної держави (січень 1918 р.). Комітет спасіння Естонії свій історичний хід зробив 24 лютого 1918 р.

Тоді, буквально у переддень окупації, було опубліковано Декларацію незалежності Естонії (офіційна назва "Маніфест до усіх народів Естонії"). Литва, яка перебувала під німецьким контролем ще з 1915-го, вустами Литовської Тариби (Ради) проголосила відновлення державності у союзі з Германською імперією (грудень 1917 р.), 16 лютого 1918-го Тариба прийняла Акт незалежності, що, фактично, означав проголошення повного беззаперечного суверенітету. Втім, жодна з наведених ініціатив, в реальності, не могла бути реалізована за умов жорсткого контролю Берліну, який проводив імперську політику поглинання Балтії. Хоча, Німеччина, все ж, мала різний погляд на державницькі прагнення трьох народів.

Стосовно Литви визнавалося її право на декларативну самостійність, враховуючи історичний бекграунд країни. Що підтверджувалося офіційним визнанням її незалежності з боку Германської імперії (березень 1918 р.). Щодо Естонії та Латвії, тут, Берлін займав безкомпромісну позицію. Ці землі розглядалися як невіддільна історична частина германського етно-культурного простору, без права на свободу для корінних народів. Головною опорою Берліну у регіоні виступали місцеві балтійські німці. За підтримки окупаційних сил вони відновили Курляндське герцогство, у межах однойменної російської губернії (березень 1918 р.).

За місяць, у квітні 1918 р., курляндська квазідержава увійшла до Балтійського герцогства. Це утворення планувалося, як буферне, поєднане особистою унією з правлячою германською династією Гогенцоллернів. У вересні 1918 р. кайзер Вільгельм ІІ офіційно визнав незалежність герцогства. Проте геополітичні реалії розбили амбітні плани Берліну та місцевої остзейської аристократії. Німеччина та її союзники по Центральному блоку програли альянсу Антанті у світовій війні.

У самому Рейху палала революція, стало не до Балтії. Скориставшись обставинами, ситуацію на свою користь повернули місцеві естонські, латвійські та литовські еліти. 18 листопада 1918 р. Народна рада Латвії проголосила незалежність країни. Вже за тиждень Естонію та Латвію був змушений фактично визнати Берлін, на тлі цього, 28 листопада 1918 р. Балтійське герцогство ліквідували. Литва, у свою чергу, стрімко переходила до розбудови реальної незалежності. Утім, радіти виявилося зарано, на молоді країни регіону, насувалося нове випробування.

Війни за незалежність

Поразка Німеччини у Першій світовій війні, як сказано вище, з одного боку призвела до визнання Рейхом де-факто незалежності Естонії та Латвії і дала початок процесу виведення германських окупаційних військ, з іншого – означала нове російське вторгнення до регіону. Москва, 13 листопада 1918 р., у односторонньому порядку, анулювала Брест-Литовську мирну угоду і рушила у так званий "визвольний похід" - операцію з радянізації Балтійських держав.

 
Один з епічних епізодів визвольної війни естонського народу. Естонські війська штурмують радянські укріплення в районі форту "Красная горка", осінь 1919 р., ілюстрація міжвоєнної доби

Вже 22 листопада 1918 р. російські сили атакували в районі естонського міста Нарви і за шість днів зайняли цей стратегічно-важливий населений пункт. У рядах Червоної Армії у вторгненні приймали участь підрозділи створені з естонських комуністів (так звані "естонські червоні стрільці" або "естонські комуністичні полки", об'єднанні, у ході війни, у Естонську Червону Армію/Естляндську армію).

Естонія створювала свої збройні сили під вогнем. Перші мобілізаційні хвилі – спочатку добровільна, а за нею примусова, – не дали бажаних результатів. На початок грудня у рядах захисників Естонії налічувалося менше 2,5 тис. бійців. Нерівність потуг з агресором примушувала Естонську Народну Армію відступати у глиб країни. Попри це, завдяки енергійності та таланту таких офіцерів, як Е.Пиддер, А. Тиніссон, Й. Лайдонер, адмірал Й.Питка (та ряду інших командирів) естонські війська швидко вдосконалювалися організаційно і технічно.

Однак, на першому етапі війни, окрім проблем з особовим складом, взнаки давалися проблеми з забезпеченням зброєю та амуніцією, дезорганізація тилових установ, а заразом, поява нового напрямку наступу більшовиків – з боку Пскова та Печор (де червоні розбили і примусили до відступу сили своїх внутрішніх російських опонентів – білогвардійців).

Естонські сили чинили відчайдушний опір окупантам, однак, до кінця грудня радянські війська зайняли ряд міст, в тому числі і Тарту. До честі естонського командування, йому таки вдалося втримати фронт, не допустити прориву ворога до столиці – Таллінна. Ефективні і рішучі мобілізаційні заходи, залучення до лав війська свідомої, а відтак, вмотивованої молоді, створення територіальних батальйонів, добровольчих формувань та національних військово-морських сил, а ще запуск власного виробництва деяких видів броньованої техніки – це саме ті дії, що дозволили дуже швидко і кардинально змінити ситуацію.

Помножені на підтримку з боку Фінляндії та Великобританії, оперативні заходи дали якісну, а з часом – кількісну перевагу силам оборони Естонії. На початку січня 1919 р. естонські війська розпочали контрнаступальні дії. Локальні успіхи на деяких ділянках фронту переросли у масштабний прорив і обвал російської оборони. Менше ні ж за місяць, до початку лютого 1919 р., естонська армія звільнила усю окуповану територію, з містами Тарту, Валга, Нарва та ін.

 
Бойові дії першого етапу Естонської визвольної війни . Грудень 1918 – січень 1919 рр. Червоними стрілками на мапі позначені напрямки ударів радянського агресора. Зеленими – естонських сил оборони
Kriiska, Aivar; Tvauri, Andres. "Eesti ajaloo atlas"

Приголомшливий успіх не змусив естонське військове керівництво втратити раціональність. Повне визволення етнічних земель Естонії ще не означало гарантій убезпечення її незалежності. Тому було прийнято рішення, відсунувши радянські війська якомога далі від кордону республіки, створити своєрідний "захисний пояс" із, власне, російських територій.

Цим, у першу чергу, зумовлювалися подальші операції 1919 р. на східному напрямку та підтримка Естонією російських білих з Північного корпусу/ Північно-Західної армії. Естонська Народна Армія поступово перетворювалася на найбільшу військову силу у регіоні, як за боєздатністю так і чисельністю.

 
Естонська піхота обідає на позиціях, осінь 1919 р.
Eesti Sõjamuuseum

Якщо у лютому 1919-го у складі війська налічувалося більш ніж 24 700 осіб, то у жовтні того ж року вже 78 420 солдат та офіцерів. Серед значних успіхів естонської армії у її російській кампанії – взяття міста Пскова (травень 1919 р.) і його оборона протягом літа 1919 р., а також участь у наступі антибільшовицьких сил на колишню столицю Російської імперії – Петроград. Восени 1919 р. естонці здійснили успішну висадку трьох батальйонів на південному узбережжі Фінської затоки і досягли форту "Пєрєдовой" (колишня батарея "Сєрая лошадь") та "Красная горка", за 55 км від Петрограда по прямій. Це стало крайньою точкою присутності естонських військ у Росії.

Тоді наступ білих провалився, Північно-Західна армія зазнала поразки і відкотилася аж до естонських володінь (на території Естонії армію інтернували, у січні 1920 р. вона припинила існування). Однак, перемога червоних росіян над білими не позначилася на кінцевому результаті естонської визвольної війни. Народна Армія надійно захищала територію республіки, остаточно бойові дії радянсько-естонського конфлікту завершилися 3 січня 1920 р.

О 10.30 ранку в силу вступило перемир'я. Естонія перемогла у боротьбі за існування. Важливо, що у роки визвольних змагань, багнети збройних сил цієї найпівнічнішої країни Балтії стали впливовим фактором не тільки у громадянській війні на північному-заході Росії, про що ми нещодавно сказали, але і у війні за незалежність сусідньої Латвії.

 
Офіцери та інструктори 2-го батальйону 7-го Сігулдського піхотного полку латвійської армії, осінь 1919 р.
 Latvijas Kara muzejs

На латвійських полях події розгорталися надзвичайно драматично. І цим пояснюватиметься наша подальша довша оповідь про перебіг Війни за свободу Латвії. 1 грудня 1918 р. радянські війська, які здебільшого складалися з червоних латиських стрільців, почали операцію по встановленню контролю над країною. На той момент латвійський національний уряд практично не мав спроможності протистояти червоним самостійно. Формування власної армії відбувалося дуже повільно і проблематично.

У оборонному питанні влада молодої республіки змушена була і надалі враховувати "німецький фактор". З листопада місцеві балтійські німці почали створювати загони ополчення – ландесверу, а у грудні латвійське керівництво визнало повноваження окупаційної німецької адміністрації та зверхність військового командування у справах оборони країни. На практиці це означало, що мала бути створена нова військова одиниця – Балтійський ландесвер з добровольців (не плутати з названим вище ландесвером місцевих німців), змішаний за складом – латисько-німецький (+1 російська рота).

Ця військова структура підпорядковувалася міністру оборони Латвії, але, в той же час, у оперативному відношенні і питаннях постачання, Ландесвер підлягав німецькому командуванню. Територію країни поділили на 4 округи, столичний – Ризький очолив німець - командувач Ландесверу генерал Леон фон Лорінгхофен.

Здебільшого, організаційні заходи з утворення латисько-німецького війська зазнали тоді невдачі. Притоку латиських добровольців не спостерігалося і бажана пропорція особового складу 2/3 (етнічних латишів до балтійських німців) вилилася у 1/3 (з переважанням бійців німецького походження). Місцеве населення, через історично-складні стосунки між латишами та німецькою громадою, скептично ставилося і до самої ідеї подібного міжнаціонального формування і, тим більше, до альянсу з германською армією та державою (тому співпрацю Риги та Берліну назвали "грішним союзом").

Власне латиські підрозділи також формувалися (серед них добровольчі роти створені старшокласниками шкіл та партизанські загони), але вони ще були малочисельними та погано організованими. Планувалося додатково збільшити кількість німецьких добровольців, пообіцявши латвійське громадянство кожному, хто прийматиме участь у бойових діях проти більшовиків не менш ніж 4 тижні. Та усе це не були заходи, що могли дати ефект у моменті.

Радянські ж війська впевнено сунули Латвією, захоплюючи місто за містом. 3 січня 1919 р. Червона армія взяла Ригу. Фронт розвалився, під рукою Тимчасового уряду Латвії перебувало всього декілька сотень бійців. Владні інституції країни, під прикриттям жмені останніх захисників республіки, евакуювалися на захід країни. Скоро червоні оволоділи майже всією Латвією, за виключенням кількох уїздів. Національний уряд продовжував контролювати єдине велике місто – Лієпаю – головний порт.

Коли здавалося, що дні латвійської незалежності полічені, прийшов порятунок. Більшовицькі сили вторгнення (трансформовані на Армію Радянської Латвії) явно переоцінили свої можливості і надірвалися. Перед ними Москва ставила амбітну задачу завоювання всієї Балтії. Тут у латвійських визвольних змаганнях вперше (і далеко не востаннє) зіграв рятівний естонський фактор. Радянські війська зав'язли у невдалих спробах прорватися до Естонії з півдня, з уже окупованого латвійського регіону Відземе. Естонці спочатку зупинили ворога а потім перейшли у наступ, звільнивши латвійське місто Алуксне. Це, звісно, допомогло утримати свій фронт загонам латвійського національного уряду.

Іншим рятівним моментом стало перекидання Берліном підкріплення до Латвії та поява на арені "кризового менеджера" – генерала Рюдігера фон дер Гольца. Харизматичний і, мабуть вже тоді, культовий персонаж. "Людина-війна", офіцер у найкращих прусських традиціях, він прославився своєю роллю у звільненні Фінляндії від більшовиків.

Прибувши до Латвії фон дер Гольц, у якості головнокомандувача германських сил та губернатора Лієпаї, залізною рукою наводив порядок. Водночас стали проводитися мобілізаційні заходи у районах підвладних латвійському уряду.

На середину лютого 1919 р. ситуація на латвійському фронті почала змінюватися на користь антибільшовицьких сил. Війська фон дер Гольца перейшли у наступ і за лічені дні звільнили значні території. У цих боях активну участь приймав 1-й латиський батальйон (розгорнутий навесні у бригаду) – ядро майбутніх національних збройних сил Латвії.

 
Генерал Рюдігер фон дер Гольц, 1918 р.

Весна 1919-го почалася з нового великого наступу сил Тимчасового уряду Латвії. Війська під командуванням фон дер Гольца, у рамках три-етапної операції ("Відлига"-"Льодохід"-"Весняний вітер"), прорвали радянський фронт і сунули на схід. За місяць березневих боїв вдалося звільнити чимало населених пунктів, серед них, Єлгаву (німецька назва – Мітава) – центр регіону Курземе/Курляндії. Генерал фон дер Гольц, однак, громив ворога не заради побудови Латвійської держави. Затятий імперець, він болісно переживав поразку Німеччини у Першій світовій і будь-що прагнув зберегти під контролем Берліну бодай частину завойованих Рейхом східних територій, балтійські землі генерал вважав частиною "великогерманської спадщини".

Він відверто-вороже ставився і до діючої латвійської влади (орієнтовану на Антанту), і до латиського самостійництва загалом. То ж, коли у середовищі німецького офіцерського корпусу на латвійському фронті визріла ідея повалити Тимчасовий уряд Латвії, командувач підтримав заколотників. 16 квітня 1919 р. відбувся путч, німецькі сили встановили лояльний до них Кабінет на чолі з А. Нієдрою. Члени Тимчасового уряду, разом зі своїм очільником К.Улманісом, деякий час переховувалися на території британського представництва у Лієпаї, а потім перейшли на пароплав "Саратов", який, на декілька наступних місяців, став центром прийняття рішень національних сил.

Мовчазну лояльність поваленому уряду зберігала Південно-латвійська бригада та латиські сили на півночі країни (Північно-латвійська бригада), котрі формувалися при підтримці Естонії. Так у країні встановилося тривладдя – уряд Улманіса, пронімецький кабінет Нієдри та радянська адміністрація П.Стучки, яка зберігала контроль у Ризі і східному регіоні Латгале.

 
Зустріч бійців латвійських військ у Ризі, 1919 р.
Jēkabsons E., Šilinš J. Cīņā par brīvību: Latvijas Neatkarības karš (1918-1920) Latvijas Valsts vēstures arhīva dokumentos

У травні 1919 р. армія фон дер Гольця, окрилена попередніми успіхами, почала Ризьку наступальну операцію. 22 травня, з важкими боями, було зайнято столицю. Червона Армія, попри формальну величезну чисельність (до 105 тис. осіб), кришилася під ударами німецьких сил та латвійських підрозділів. Її залишки, радянське командування, холерично відводило до східної Латвії та на територію Росії. Частини червоних розбігалися перед наступаючими батальйонами фон дер Гольца, масове дезертирство поєднувалося із, масовою ж, здачею у полон.

Тріумфатор генерал фон дер Гольц не пішов на схід добивати більшовиків. Він спрямував удар на північ, туди де успішно діяли естонські війська і північно-латиські підрозділи. Майже одночасно з наступом німців на Ригу вони провели свої ефективні операції проти червоних, звільнивши міста Валміеру. Руйену та Цесіс. Естонсько-латвійським силам вдалося перерізати сполучення між Латвією та радянською Росією, довершивши розгром червоних у регіоні Відземе.

Німецькі війська планували видавити естонсько-латвійські частини з півночі Латвії і таким чином встановити контроль над більшістю регіонів країни. Це було їм необхідно і у якості демонстрації могутності германської зброї перед Антантою. Адже тоді тривали мирні перемовини у Парижі, які мали вирішити повоєнну долю переможеної Німеччини. Успіх у Латвії дозволяв підсилити позиції Берліна і закріпляв за Рейхом жаданий плацдарм у центральній Балтії.

 
Мапи бойових дій у Латвії. Верхня демонструє ситуацію на фронті станом на січень-березень 1919 р. Червоним кольором позначені території країни зайняті радянськими військами, сірим – невеликий район, який продовжували утримувати сили національного латвійського уряду. Невеликі ділянки на півночі позначені зеленим кольором – зона контролю естонської армії. Нижня мапа – ситуація червня 1919 р., за доби так званого "тривладдя". Сіро-біла штриховка – території підконтрольні прогерманському уряду А.Нієдри, заштриховані у зелено-білих кольорах – землі північної Латвії звільнені естонськими військами та латвійськими частинами. Зафарбована у червоній колір територія – східна Латвія, яка продовжувала перебувати під радянською владою
vesture.eu

Плани ці обернулися на фіаско. У ході так званої "Червневої війни" проти фон дер Гольця і, водночас, на користь Латвії вирішально зіграв, той - таки, естонський фактор. Завзяті бої між німецькими військами та естонською армією і латвійськими підрозділами завершилися перемогою балтійських союзників. Нервом всієї кампанії явилося протистояння за місто Цесіс. Зазнавши поразки німецькі сили відкотилися на південь. Втім, їм не давали оговтатися і перегрупуватися. Естонсько-латвійські війська розвинули успіх.

Невдовзі німці опинилися перед перспективою остаточного розгрому. Їх врятувало тільки припинення вогню (Страздмуйжське перемир'я 3 липня 1919 р.) ініційоване Антантою. Німецькі формування полишали Ригу і у подальшому мали бути виведені з території Латвії, їм заборонялося вести будь-які бойові дії на території країни, окрім направлених проти більшовиків , прогерманський уряд Нієдри припиняв існування, влада поверталася кабінету Улманіса (який тріумфально повернувся до Лієпаї, а за десять днів вступив до Риги). Латвійські бригади з півдня і півночі об'єднувалася, нарешті утворювалася єдина національна армія.

Здавалося б, обставини почали складатися на користь Латвії і прийшов час направити усі потуги на ліквідацію радянського фронту та звільнення від окупації східної Латвії. Усе виявилося не так, як могло видаватися. Латвія знову опинилася перед прірвою. Германські сили не збиралися здаватися і покидати латвійську територію. Вони знайшли союзників серед російських білих імперіалістів. До складу Західної добровольчої армії (ЗДА) полковника П. Бермондта-Авалова вливалися бійці німецьких частин.

Антанта сподівалася задіяти ЗДА проти більшовиків. Втім, у фон дер Гольця і Бермондта були інші цілі. У жовтні 1919 р. російсько-німецькі війська рушили углиб Латвії, загрожуючи столиці. Білі заявляли, що це робиться задля виходу на лінію Даугавпілс-Великі Луки-Вишній Волочок і перерізування комунікацій між Москвою та Петроградом. В реальності білогвардійці прагнули окупувати Балтію і перетворити Латвію та Естонію на провінції відродженої імперської Росії. Усім німецьким добровольцям, що вступали до армії агресора обіцяли російське громадянство та земельні наділи.

Бої "Бермондтіади" (так називатимуть протистояння балтів навалі ЗДА) відзначалися високою інтенсивністю, крайньою жорстокістю до військовополонених латвійців з боку завойовників. Терор проти цивільного населення, цілеспрямоване нищення міст і сіл, з задіянням артилерії, був супутником просування білогвардійців. Генеральна битва війни відбувалася на підступах до Риги та у самій столиці.

Попри значну перевагу ворога у технічних засобах латвійська армія, за підтримки флоту союзників, розбила окупантів. Контрнаступ збройних сил Латвії призвів до повної ліквідації організованих сил агресора, залишки загонів завойовників-невдах евакуювалися до Німеччини.

 
Воїни латвійської армії та Війська Польського у Даугавпілсі звільненому від більшовиків, січень 1920 р.
Latvijas Nacionālais vēstures muzejs

Перемога над імперськими реваншистами дуже підняла бойовий дух латвійців, піднесла авторитет держави та армії. Латвійські збройні сили значно зросли кількісно, на грудень 1919 р. їхній склад налічував 65 296 військовослужбовців і продовжував збільшуватися. Покращувалася ситуація з забезпеченням амуніцією та зброєю. Налагодилися стосунки з новим потужним союзником, вкрай зацікавленим у остаточному розгромі радянських військ у балтійському регіоні.

Мова про Польщу, яка на момент підписання угоди про співпрацю з Латвією (30 грудня 1919 р.), прямувала до зеніту своєї військової могутності. У рамках операції, з кодовою назвою "Зима", 30 тис. польських та 10 тис. латвійських військових вели наступ проти радянських військ у регіоні Латгале – останній окупованій латвійській території. Ключем до успіху союзників стало взяття міста Даугавпілс (Двінськ).

В цілому, протягом січня-лютого 1920 р., загальну задачу було успішно виконано – Латгале деокуповано. З боями у східній Латвії Війна за незалежність підходила до свого завершення. Ціною великих випробувань Латвійська держава встояла. Армія здобула перемогу.

 
Литовська артилерія підтримує вогнем атаку радянських позицій солдатами Вільнюського батальйону, серпень 1919 р.
художник: Zigmas Petravičius, з фондів VDKM

Радянське вторгнення до Литви почалося 28 грудня 1918 р. Попри те, що ще 23 листопада, головою уряду та першим міністром оборони Агустінасом Вольемарасом, було видано указ про створення ради оборони Литви та розпочато формування армії, литовські збройні сили залишалися вкрай малочисельними, не налічували і декількох сотень бійців. Більшовицькі окупаційні сили, – близька 18 тис. багнетів та шабель, швидко просувалися країною.

5 січня 1919 р. радянські війська захопили Вільнюс. Тимчасовим державним центром Литви став Каунас, куди евакуювався уряд та інші владні установи. У цій ситуації литовське керівництво прийняло єдино-правильні рішення. До Берліна виїхала делегація на чолі з головою Державної ради Литви Антанасом Сметоною. Німеччину вдалося вмовити видати позику у 100 млн. марок, які одразу пустили на військові потреби. Німці також надали озброєння, здебільшого стрілецьке. Життєво-важливим стало призупинення евакуації германських військ з литовської території. Їх уміло використали для призупинення радянського наступу та у якості передового "редуту", за яким інтенсивно формувалися литовські збройні сили.

Крім того, уряд Литви оголосив набір добровольців, пообіцявши земельні наділи за службу. Вербування бійців та інструкторів дали свої плоди за межами країни, головним чином у Німеччині. Вже у січні 1919-го на фронт прибувають перші підрозділи з німецьких добровольців, котрі пізніше будуть розгорнуті у Південно-литовську саксонську добровольчу бригаду. У січні-лютому 1919 р. перші системні мобілізаційні заходи влили до рядів литовської армії сотні офіцерів та військових чиновників. Сукупно, наведені дії військово-політичного керівництва, дали необхідний результат.

У ході запеклих боїв на підступах до Каунаса (лютий 1919 р.) радянські війська зазнали невдачі, втратили наступальний потенціал та змушено перейшли до оборони. Протягом наступних місяців литовські війська цілеспрямовано готувалися до контрнаступу та звільнення окупованих земель. У березні армія сягнула 10,5 тисяч солдат та офіцерів. Велику роль відгравали іррегулярні, партизанські формування. Вони діяли самостійно, звільняючи цілі райони від більшовиків, або оперуючи у співпраці з армією.

Чи не найвідомішим з партизанських вождів був Повілас Плехавічюс. Його загони, за підтримки німецької артилерії, завдали радянським військам ряд поразок у регіоні Жемайтія. Ще одним ударом по червоних став успішний наступ польських військ, які 21 квітня 1919 р. зайняли Вільнюс, відкинувши більшовиків на річку Неріс. (Втім, як скоро стане очевидно, Вільнюська операція Війська Польського, нажаль, буде прологом до тривалого польсько-литовського конфлікту, у якому, обидві сторони, претендували на Вільнюський край та ряд інших територій).

 
Вторгнення радянських військ до Литви та їхнє вигнання литовською армією у серпні 1919 р. Червона лінія – найбільше просування фронту на захід, у кризових для литовських сил, січні – лютому 1919 р. Салатові та сірі прямокутники вздовж лінії – антибільшовицькі сили - литовські частини та німецькі підрозділи відповідно. Червоними стрілками позначено напрямки ударів окупантів, зеленими – контрнаступальні дії Війська Литовського у травні-серпні 1919 р. Пунктирна червона стрілка – напрямок відступу Червоної Армії з литовської території. Також на мапі позначені місця і дати найважливіших боїв радянсько-литовської війни
šaltiniai.info

У травні литовські війська розпочали широкомасштабний наступ. За місяць армія досягла великих успіхів, більшість окупованих територій звільнили. Особливо цінно, що операція планувалася і здійснювалася майже повністю власними силами (німецькі підрозділи з початку червня вже не приймали участі у боях). Під контролем радянських військ залишався невеликий район між чотирма озерами в районі міста Зарасай. Хоча литовська армія змушено знизила інтенсивність наступальних дій (через ряд причин – спробу антиурядового перевороту у Каунасі та початок зіткнень з польськими силами на Сейненщині) більшовикам не вдалося скористатися перепочинком і перехопити ініціативу.

У серпні 1919 р. литовський наступ поновився, 25 серпня впала остання радянська твердиня - Зарасай. Частини Червоної Армії відступали за річку Даугаву, в напрямку, ще поки окупованого більшовиками, латвійського міста Даугавпілса. Фактично, бойові дії радянсько-литовської війни, на литовській території, припинилися. За два тижні, 11 вересня, Росія запросила миру.

Проте литовські війська продовжували операції у прибережжі ріки Даугави, відбувалися зіткнення, як на землі так і у повітрі, з атаками литовськими льотчиками радянських об'єктів та боями винищувачів. Фронт проіснував до січня 1920 р., аж поки польсько-латвійські сили остаточно не ліквідували Даугавпілський плацдарм – останню зачіпку більшовиків у Балтії.

 
Допит полоненого більшовицького комісара командиром 1-го піхотного полку Війська Литовського К.Ладігою, 1919-1920 рр.
фото з фондів LCVA

Мир з сильних позицій

Результатом перемог армій трьох балтійських країн стали мирні угоди підписані ними з Москвою того ж 1920 р. Усі вони, хоч і являлися самостійними документами, були схожими за положеннями, укладалися балтійськими народами з сильних позицій гарантованих, як перемогами національних армії на полі бою, так і важким економіко-політичним станом радянської держави та її міжнародною ізоляцією.

Росія визнавала незалежність та територіальну цілісність балтійських країн, відмовлялася від будь-яких претензій на них у майбутньому. Поверталися культурні, історичні та матеріальні цінності вивезені з їхніх територій до Росії, фактично Москва згоджувалася і на виплату репарацій. Крім того, три республіки звільнялися від зобов'язань по виплатах боргів колишньої Російської імперії.

 
Члени естонської делегації на мирних переговорах у Тарту, лютий 1920 р.
фото: Eesti Ajaloomuuseum

Першою мирний договір з Росією підписала Естонія, 2 лютого 1920 р. у естонському місті Тарту (стара російська назва – Юр'єв). Естонія отримувала 15 млн. рублів золотом із запасів колишньої імперії Романових. Таллінну надавалася велика лісова концесія у 1 млн. десятин. Естонія закріпила за собою, окрім етнічних територій, землі із домінуючим російським населенням – мова, зокрема, про Печорський край.

За молодою державою була також визнана частина Петроградської губернії (заселена близьким естонцям фіномовним населенням) включно з Івангородом (який тоді вважався районом міста Нарви). Ці землі отримали назву Естонської Інгерманландії (за найменуванням історичного регіону). Кордон між Естонією та Росією встановлювався по фактичній лінії бойового зіткнення на момент завершення радянсько-естонської війни, то ж перелічені території естонська армія звільнила від більшовиків власними силами, вони не являлися "подарунком Москви".

 
Литовська делегація відправляється на переговори до Москви, травень 1920 р.
Фото з фондів LCVA

Взимку 1920 р. стартували перші консультації з врегулювання радянсько-литовського конфлікту. Втім, консенсусу довелось чекати ще більш ніж півроку. 12 липня у Москві сторони підписали мирний договір. Росія, першою з великих держав, визнавала за Литвою Вільнюський край, разом із самою давньою столицею литовських князів. Окрім цього заявлялося право Литовської Республіки на інші землі, в тому числі, Гродненщину, щоправда ця амбітна ціль ЛДР (Литовська Демократична Республіка – одне з позначень Литви у тексті договору) навіть і не наблизилася до реалізації. Радянська Росія зобов'язувалася виплатити суверенній Литві 3 млн. рублів золотом та надати, як і Естонії, лісову концесію, але значно меншу - у 100 тис. десятин.

У відповідь Литва гарантувала нейтралітет у радянсько-польській війні. "Підводним каменем" явився, зазначений в угоді, дозвіл литовської сторони на прохід через її територію радянських військ, тимчасово на час війни проти Польщі. Не зайве нагадати, що сама Литва, фактично, з 1919 р. перебувала у війні з Польською Республікою через гострі територіальні суперечки (найбільш інтенсивна фаза польсько-литовського конфлікту матиме місце восени 1920 р., вже після юридичного оформлення завершення радянсько-литовського збройного протистояння).

 
Підписання латвійсько-радянської угоди, Рига, 1920 р.
Latvijas republika desmit pastāvēšanas gados (redaktors Alfreds Bīlmanis)

Латвійсько-радянські переговори відзначалися напруженістю. Головним чином через питання кордонів. Врешті, Москва пішла на поступки. Після майже чотирьох місяців роботи переговорної групи, 11 серпня 1920 р. у Ризі, було підписано мирну угоду. Окрім виплат у 4 млн. рублів золотом, з запасу Російської імперії, Латвійська Республіка отримувала територіальні надбання.

Частину території Псковської губернії, включно з залізничною станцією – селищем Питалово (у 1925 р. перейменоване на Яунлатгале, а з 1938 р. – на Абрене) звільненою від більшовиків латвійською армією у січні 1920 р. Ці землі розглядалися Ригою як історична частина східного регіону Латгале. (У 1940-х рр. ,за часів довгої радянської окупації, Москва проведе територіальну ревізію. Переважна частина вищеназваних земель, якими приросли Естонія та Латвія будуть включені до складу Росії. Це породить слушні претензії з боку Таллінна та Риги до Кремля, вже після розпаду СРСР).

Ризька угода підсумувала епоху балтійських воєн за незалежність, що принесли військовий успіх та свободу трьом народам і їх національним збройним силам. На два міжвоєнних десятиліття Балтійські країни отримали унікальний шанс власноруч будувати свій суверенний дім.

«Кожен має знати, що без його, або її зусиль нічого не зміниться»: Олександра Матвійчук

Публічне інтерв'ю із правозахисницею Олександрою Матвійчук у рамках виставки ГОЛОСИ Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова.

Важка стежка до храму. Спогади очевидця відродження УАПЦ у Чернігові

28 січня 1990-го під час встановлення пам'ятного хреста у Крутах побував український священик з Києва, який взяв участь у освяченні хреста і служінні панахиди по вбитих більшовиками у 1918 році студентах. На Крутянську жалобу тоді з'їхалося понад 300 осіб. Це був перший за багато років випадок на Чернігівщині, коли тут відкрито служили церковну панахиду по жертвах комуністичного режиму. Сподіватись на такий крок з боку місцевих священиків РПЦ було неможливо, тому ще більше нас стала вабити УАПЦ, про яку ми чули, що вона була знищена і заборонена комуністичним режимом.

КГБ УРСР проти "Летючих козаків" ВПС США

У москві поставили завдання перед кгб урср збирати всю доступну інформацію про всіх українців, які пішли на службу до армії США. Їх розглядали як таких, що можуть бути використані з диверсійною і шпигунською метою проти срср. Так, керівництво кгб з настороженістю сприймало здобуті агентурою відомості про "збільшення американцями набору до армії молоді українського походження".

"Сто днів" або останній король: епізод з історії визвольних змагань литовського народу

Кожному в Україні, мабуть, відомі події Української революції. Зокрема, обставини реставрації гетьманської влади у 1918 році. Втім, спроби повернення до історичних форм правління, у ту добу боротьби за незалежність колишніх підневільних Росії народів, характерні не лише для України. Подібне відбулося і у Литві. Майже одночасно з реалізацією ідей українського ІІ Гетьманату народився литовський монархічний проект.