"Архіви — це пам'ять народу"

Інформацію про війну треба не лише документувати, а й архівувати: тільки так вона матиме історичну та юридичну вагу. Про етапи створення єдиного архіву війни і формати взаємодії між державним і громадським секторами розповіли під час публічного заходу Анатолій Хромов, Голова Державної архівної служби України та Тетяна Шевченко, перша заступниця Голови Державної архівної служби України.

Тема бесіди — "Навіщо Україні єдиний архів війни і як його створити". Інтерв'ю модерувала Наталія Ємченко, директорка з комунікацій System Capital Management, членкиня наглядової ради Фонду Ріната Ахметова. 

Інтерв'ю відбулося у межах заходів, що проводить Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова — проєкт, який уже зібрав понад 130 тисяч історій цивільних мешканців України.

Наталія Ємченко: Навіщо Україні єдиний архів війни? Яка головна задача стоїть за цим амбітним задумом?

Анатолій Хромов: Рівнів задач декілька і для суспільства, і для держави. Серед вкрай актуальних — юридичний: документи потрібні для доказів у кримінальних провадженнях щодо воєнних злочинів, а також сатисфакції, відновлення справедливості тощо.

Наталія Ємченко: Яка роль архівів у цьому?

Анатолій Хромов: А давайте визначмось, що таке архів? Це — пам'ять народу, пам'ять суспільства. І вона спрацьовує приблизно так само, як і пам'ять людини: щось лишається, щось втрачається.

Я не можу сказати, що в документах, які зберігаються в архівах, репрезентована вся історія України, адже країна проходила через різні виклики і війни. Безумовно, у нас величезний Національний архівний фонд — справ, які мають зберігатися вічно приблизно 100 мільйонів. Підкреслю, що мова саме про справи, як одиниці зберігання: одна може вміщувати як один документ, так і сотні.

Ці справи зберігаються на різних носіях і розпорошені по всій системі державних архівів. Але ці 100 мільйонів справ — це еклектика: окремі клаптики історії з різних періодів. Якщо говоримо про найперші документи XII століття, то їх лише три.

Наталія Ємченко: Що це за документи? 

Анатолій Хромов: Це берестяні грамоти. Є фрагменти, на яких важко зрозуміти контекст. Є лист дружини померлого боярина, яка вимагає повернення боргу, а інакше буде розбиратися силою. З кінця XVIII століття масив документів стає більшим та репрезентативнішим.

У наш час пам'ять лишається джерелом для майбутніх досліджень. Наше завдання — зберегти дійсно важливу інформацію для наших нащадків. 

Наталія Ємченко: Окрім документів, які є підґрунтям для правосуддя, що ще обов'язково має зберігатися? 

Анатолій Хромов: Я б розділив всі функції на дві: зовнішня і внутрішня.

Зовнішня — це відповідь на агресію. Це заходи, які держава здійснюватиме для досягнення справедливості. І внутрішня — для аналізу досвіду суспільством, у тому числі щоби запобігти подібним трагедіям в майбутньому.

Наталія Ємченко: Що охоплює саме поняття архівування? Ви сказали, що довічного зберігання потребують 100 мільйонів справ — очевидно, що це не весь масив даних.

Анатолій Хромов: Архівна робота тримається на експертизі цінності, яка має чітко визначений регламент.

Якщо спрощено, то є документи, які мають зберігатися три роки. Це, наприклад, квитанції. Є документи, що мають бути доступними 75 років. Це зарплатні відомості, які важливі для нарахування пенсії. Є документи, які мають зберігатися вічно. Будь-який указ Президента — у цій категорії.

Документи, що потрапляють до категорії "довічного зберігання" якраз і мають культурну історичну цінність і отримують статус національного архіву.

Наталія Ємченко: У грудні 2024 року Кабінет Міністрів ухвалив стратегію захисту документальної спадщини. Там є пункт 37-й "Архів війни". Що цей пункт передбачає?

Тетяна Шевченко: Необхідність створення цього архіву зумовлена, зокрема, потребою у забезпеченні майбутніх процесів перехідного правосуддя — комплексу державних та громадських заходів, спрямованих на відновлення порушених прав людини. В його основі лежать чотири ключові компоненти: право на правду, право на справедливість, право на відшкодування та гарантії неповторення. Право на правду на 90% відновлюється з архівних документів. Для дотримання інших принципів роль документів теж вагома.

У суспільстві існує певне розчарування через відчуття, що в Україні немає відповідального за реалізацію заходів перехідного правосуддя. Проте, це не зовсім так. За правовий блок в загальному сенсі перехідного правосуддя відповідає Міністерство юстиції України, за гуманітарний — Мінрозвитку та Мінветеранів та, певною мірою, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини та інші, а за координацію збереження архівних документів — Державна архівна служба України.

Підкреслю, що на початку повномасштабного вторгнення за рішенням голови Державної архівної служби і на підставі наказу Міністерства юстиції України правила роботи архівних установ змінилися. Зокрема, було унормоване прийняття на збереження документальних свідчень подій війни. А ще, архівісти почали здійснювати непритаманну для себе функцію — здійснювати ініціативне документування цих подій.

Наталія Ємченко: В Україні є безліч ініціатив, які документують війну. Чому Державна архівна служба України долучила до справи й місцеві архіви?

Тетяна Шевченко: Тому, що архівісти чітко знають, що і як збирати для того, щоб документи у перспективі стали надбанням Національного архівного фонду та культурною спадщиною.

Анатолій Хромов: Додам, що це — почин 2022 року. Тоді і Фонд Ріната Ахметова, і багато інших недержавних проєктів активно включилися в процес документації трагічних подій.

Але ми, як державний орган, усвідомлювали свою відповідальність і не могли покладатися лише на ініціативи громадського сектору. На той момент ми зробили те, що могли, принаймні по системі державних архівів. Хоча якщо порівнювати абсолютні цифри, державні архіви зібрали менше.

Наталія Ємченко: А скільки? І взагалі, про які обсяги документів йдеться?

Анатолій Хромов: По Державній архівній службі пройшли експертизу і точно належать до Національного архівного фонду 13-15 тисяч одиниць зберігання документів. Офіс Генпрокурора, теж державна інституція, має близько 176 тисяч кримінальних справ. Великі проєкти громадського сектору нараховують від 100 до 200 тисяч документів кожний.

Загальну цифру важко визначити. На мою думку, йдеться орієнтовно про мільйон документів. Але тільки Державна архівна служба може гарантувати їх збереженість. Інші організації зберігають документи відповідно до власного внутрішнього регламенту.

Найбільший ризик, що це здебільшого грантові проєкти. Якою буде доля документів після припинення грантового фінансування — невідомо. 

Наталія Ємченко: Наступне питання провокативне. Зберігання історії — нудна робота. У ній є система, але немає драйву, адреналіну. Багато людей входили в цю справу, відчуваючи відповідальність за те, щоб зафіксувати момент, але зараз зіштовхнулися із нерозумінням, що з цими документами робити далі. Чи можна розглядати Державну архівну службу, як своєрідний сервіс для зберігання — у хорошому сенсі?

Анатолій Хромов: Щодо драйву у зберіганні, посперечаюся: особисто мені цей процес приносить задоволення.

Щодо сервісу. Державна архівна служба від початку гнучка й пропонує громадському сектору різні формати співпраці у межах чинного законодавства. В Україні воно одне із найбільш ліберальних.

Найближчим часом станемо ще гнучкішими: після затвердження відповідних постанов Урядом, при Державній архівній службі почне діяти координаційно-дорадчий орган.

Завдяки цьому нам буде простіше координувати всі ініціативи щодо документування і подальшого архівування війни, проводити експертизу цих документів і далі — включати їх до Національного архівного фонду. 

Наталія Ємченко: А що змінить це для організацій, які збирали історію і є власниками цих документів? Наприклад, для Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова, який зберігає понад 130 тисяч відеосвідчень українців про війну?

Анатолій Хромов: Якщо матеріали передаються у державне архівне зберігання, вони стають державною власністю — власністю українського народу.

Але ж додатково укладається угода, в якій прописується багато вимог, серед яких — пріоритетне право на доступ до цих документів.

Наталія Ємченко: Я наведу приклад: щоденник Каті Савенко, яка загинула під час облоги Маріуполя навесні 2022 року. Зараз її щоденник є частиною експозиції Музею "Голоси Мирних", що проходить тут, у Музеї історії Києва. Якщо рукопис буде передано в Державний архів — ми втратимо можливість працювати з ним? 

Анатолій Хромов: Ні. Для організацій нічого не змінюється. Передача у державний архів не означає, що документи стають закритими, а тим більше для них.

Підкреслю: передача права власності державі — це лише одна із форм взаємодії з архівом. Так, законодавством не заборонено, щоби Національний архівний фонд зберігався у приватних архівах. Відтак недержавні організації можуть створити у себе архівний підрозділ.

Ми можемо допомогти пройти експертизу і набути цим документам статусу Національного архівного фонду. Разом із цим статусом з'являються певні зобов'язання щодо зберігання, зокрема, можлива перевірка дотримання цих умов. 

Ще одна форма взаємодії — послуга депонованого зберігання, коли архів бере гроші за зберігання у своїх сховищах тих чи інших документів. Законом це не заборонено. Але це найменш імовірний формат співпраці. 

Наталія Ємченко: Якщо ми говоримо про створення єдиного архіву війни, чи насправді він буде єдиним? 

Тетяна Шевченко: Наразі йдеться про те, що всі архівні свідчення подій цієї війни, які пройдуть експертизу цінності та набудуть статусу архівних документів, мають бути взяті на облік, а також підлягати звітності згідно з вимогами законодавства.

Ми перебуваємо на етапі реалізації задуму щодо створення Міжвідомчої робочої групи, яка об'єднає ключових стейкхолдерів: представників громадянського суспільства, Офісу Генерального прокурора, Національного офісу інтелектуальної власності та інновацій, Міністерства культури, Українського інституту національної пам'яті, а також інших дотичних інституцій.

Мета — напрацювати єдині стандарти та практичні рекомендації для всіх, хто займається документуванням. Адже ніхто не був повністю готовий до викликів такого масштабу — і у всіх наявні певні лакуни у підходах до реалізації цього завдання.

Анатолій Хромов: Повторю, що ініціатив, які документують — безліч, але цілі документування в усіх різні. Ми прагнемо адаптувати архівне законодавство під реальну ситуацію, для того, щоби зберегти те, що є.

Тетяна Шевченко: Держава не претендує на монополію зберігання, але держава відповідає за збереженість документів, їх облік і систематизацію.

Анатолій Хромов: Наша задача на цей момент — повідомити ініціативам саме про можливість взаємодіяти з Державним архівом так, щоби їхні колекції не були втрачені. Можна проконсультуватися за телефонами або написати на електронну пошту, які вказані на сайті Державної архівної служби, або зв'язатися через соцмережі. 

Наталія Ємченко: Архів чи депозитарій? У чому різниця?

Тетяна Шевченко: Депозитарій — це слово, яке використав спецдоповідач ООН років у доповідях щодо ролі архівів. Галузеве законодавство України використовує поняття "архів" та "архівне зберігання".

Анатолій Хромов: Це поліваріантні терміни. Наші іноземні колеги іноді використовують його щодо архівних сховищ. Якщо ми говоримо про український контекст, то ми хочемо створити саме архів.

Наталія Ємченко: Гарантії збереження документів — як вони виглядають?

Анатолій Хромов: Це одне з найболючіших питань, адже війна апріорі загрожує збереженості культурній спадщині. На відміну від музеїв та бібліотек, загальні втрати архівів від початку повномасштабного вторгнення невеликі, це 0,3% від всієї нашої колекції, але ж гарантувати щось наразі неможливо. 

Наші найбільші втрати — спалений архівний підрозділ управління Служби безпеки у Чернігові і Державний архів Херсонської області, який росія пограбувала. 

Серед стандартних заходів безпеки — це забезпечення належних умов для зберігання. Вони включають комплекс температурно-вологісного режиму, охоронної сигналізації, автоматичних систем пожежогасіння. 

Наталія Ємченко: Це про фізичне зберігання, а цифрове?

Анатолій Хромов: Україна є лідером з обсягів оцифрування архівів навіть під час війни. Це здійснюється не державним коштом, а завдяки партнерствам зі світовими проєктами. У них неймовірно високі вимоги до безпеки — наприклад, є обладнання, що зберігається у гранітній горі, яка має витримати навіть ядерний удар. 

Я дуже рідко це публічно кажу: випадки втрати копій в Україні були, і Family Search — американський проєкт, який зосереджений на генеалогії — відновив їх.

Наталія Ємченко: Навпаки, про це потрібно розповідати, адже інформацію вдалося зберегти! Наступне питання: у чому різниця між документуванням і архівуванням?

Тетяна Шевченко: Фіксування інформації на матеріальні носії певних подій — документування. Архівування — це процес, який починається із визначення терміну його зберігання, проходження документом експертизи цінності, його опису тощо. 

Наприклад, зараз триває опис інформації, що міститься в одному з херсонських Telegram-каналів: його автор щодня фіксував події в окупованому місті, а згодом передав цей цифровий ресурс на зберігання до Державного архіву Херсонської області. Після проведення експертизи цінності та архівного опису ці матеріали буде включено до Національного архівного фонду.

Інший приклад — ініціативне документування у формі інтерв'ю. Директорка Державного архіву Київської області записала свідчення багатьох очевидців, і після належного опрацювання планує передати ці інтерв'ю на архівне зберігання — або до обласного архіву, або вже до нової платформи, яка створюватиметься з метою об'єднання всіх таких свідчень у єдину систему.

Наталія Ємченко: Архів війни — це довгострокова історія, і недержавні організації мають хотіти потрапити до неї. На мою думку, реалізація проєкту великою мірою лежить у комунікаційній площині. 

Анатолій Хромов: Дійсно, це питання комплексне, і піар є однією зі складових. Відповідно до високих стандартів міжнародного кодексу етики архівістів, ми не займаємось пропагандою і не займаємось інтерпретацією документів. Наша базова функція — зберегти інформацію і надати до неї доступ. 

Насправді архів війни може бути й фізичним — є концепція розбудови першого сучасного підземного сховища з великим Open Space та читальною залою, це місце, яке може стати Меккою для тих, хто дотичний до цієї теми. Але доцільно говорити про такий проєкт уже після війни.

Наталія Ємченко: Які етапи передбачені для створення платформи єдиного архіву війни? 

Тетяна Шевченко: Вже визначено, що зберігання документальних свідчень на платформі здійснюватиметься Центральним державним архівом громадських об'єднань та україніки. Паралельно триває активна комунікація з представниками громадянського суспільства, а також завершується підготовка документа про створення Міжвідомчої робочої групи. Після його ухвалення та внесення змін до положення про Державну архівну службу України ми зможемо розпочати приймання перших архівних фондів у рамках цієї ініціативи. Про початок цього процесу обов'язково буде публічно повідомлено.

Наталія Ємченко: Тобто, перший етап створення архіву війни — це зібрати максимум гравців, які так чи інакше дотичні до цієї ніші. Як думаєте, скільки часу знадобиться на це? 

Анатолій Хромов: Цей та інші етапи напряму залежать від тривалості війни. 

Паралельно зі створенням єдиної платформи ми працюємо над появою єдиного реєстру національних архівних інформаційних ресурсів, завдяки чому користувач зможе отримати всю інформацію в одному місці.

У нас є концепція залучення його до Дії та репрезентація там самих документів. Є недержавні партнери, які готові запустити пілот такого реєстру протягом року.