Війна – це не лише окопи. Війна всюди, хоч і невидима

З словенським письменником і журналістом, воєнним репортером Боштяном Відемшеком ми познайомилися у січні 2025 року на міжнародній конференції у Словаччині, присвяченій увічненню пам'яті жертв Першої світової війни. Разом з колегою, керівником нашої ГО "Центр військово-історичних досліджень "Memento bellum", ужгородським лікарем-хірургом, доцентом УжНУ Юрієм Фатулою, ми розповідали йому про нинішню війну в Україні. Довідавшись, що пан Юрій лікує поранених українських воїнів, пан Боштян висловив бажання поїхати до Ужгорода і поспілкуватися з ними.

За рік після відвідин Пагорбу Слави в Ужгороді, де спочивають доблесні захисники України, Ужгородської міської лікарні та спілкування з пораненими, Боштіян Відемшек видав у світ книгу "Довгий шлях до миру", яка була презентована в Ужгороді 2 червня цього року.

Після повернення до Любляни пан Відемшек опублікував у провідному словенському часописі "Дело" статтю про свої враження від побаченого і почутого в Україні через рік після свого першого приїзду. Пропонуємо читачам "Історичної правди" ознайомитися з тим, як сприймають нашу війну наші європейські друзі.

Василь Ільницький

Боштіян Відемшек під час презентації книги "Довгий шлях до миру"

У зелених міських парках і на лавках біля річки Уж у центрі міста Ужгород, котре розташоване біля словацького кордону, сидять численні ветерани війни, багато з яких поранені, а деякі замість лавок і стільців сидять у інвалідних візках. У жорстокій війні вони втратили ноги. Вони розмовляють виключно про війну. Про смерть, поранення, жахливі сцени з перших ліній фронту східного українського поля бою, Харкова, Запоріжжя та Херсона. Обмінюючись болісними переживаннями, в думках намагаються повернути на поле бою своїх побратимів. Багато хто відчуває провину за те, що, отримавши важкі поранення, мусив покинути поле бою. Їх мучить провина, що вони вижили. Вони розмірковують про бойові стратегії. Моя присутність їх не турбує — алкоголь допомагає. Вони говорять про біль, що не вщухає. І, ймовірно, ніколи не вщухне. Дехто каже, що не збирається повертатися на фронт.

Війна – це аж ніяк не лише лінія фронту. Там, зовні, мобілізація йде повним ходом. Східний фронт із постійними російськими наступами з нестримним апетитом поглинає людські життя. Лише за кілька метрів від цих переживань – переповнені кав'ярні та ресторани у сонячний весняний день, міська метушня, веселі підлітки, насолода життям, гонки на скутерах, бігуни у легкому бігу, галасливі дітлахи на березі річки та білі чайки, що низько пролітають над повільною річкою.

                     На вулицях щонайменше втричі більше жінок, ніж чоловіків

24 червня виповниться чотири роки й чотири місяці від початку повномасштабної російської агресії проти України – на тлі семи років бойових дій на сході країни. З часів Другої світової війни жодна інша держава не мала такої великої частки населення на лінії фронту, як Україна.

За даними Міністерства у справах ветеранів України, статус ветерана війни вже мають понад 1,7 мільйона українців. Це майже 4% населення. Наразі на полях бою перебуває майже мільйон українців. З лютого 2022 року їх загалом було вже понад три мільйони. Багато хто з них перебуває там дуже довго. Українські та американські оцінки свідчать, що до кінця війни в Україні кількість військових ветеранів може сягнути навіть п'яти мільйонів – це десята частина населення. Ця цифра не враховує членів їхніх сімей, які вже стикаються, або ще стикатимуться з тяжкими наслідками різних форм військового стресу.

Представники українських ветеранських об'єднань та міжнародних гуманітарних організацій прогнозують, що від 10 до 25 % ветеранів війни стикатимуться, а сто тисяч уже стикаються, з посттравматичним стресовим розладом та іншими серйозними проблемами, пов'язаними з психічним здоров'ям.

Ужгород. Траень 2026 року

Нещодавнє дослідження Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) показало, що через війну вже більше половини українського населення стикається з погіршенням психічного здоров'я, наприклад, із порушеннями сну, тривогою та депресією. Кількість хворих на посттравматичний стресовий розлад в Україні з 2024 року подвоїлася. Однак найтяжчі наслідки того, що суспільство і держава стикаються з синдромом посттравматичного стресового розладу, проявиться тоді, коли виснажені солдати повернуться додому. Мова йде про два покоління українських хлопців і чоловіків.

Масштаби війни в Україні величезні. І війна ще далеко не закінчена. Мирні переговори заморожені. Так званий мирний план американського президента Дональда Трампа з самого початку був дуже схожий на військовий план російського президента Дональда Трампа.

Це дуже погані новини для України, яка дедалі більше опиняється в ізоляції.

На Східному фронті – без перемін…

Наприкінці квітня 36-річний Михайло Сагайдак на полі бою між Краматорськом і Слов'янськом на нескінченно довгому й кровопролитному східному українському фронті, разом із вісьмома побратимами, вирушив на розвідку. Разом із трьома бійцями він утворював захисний загін, який супроводжував п'ятьох розвідників – бійців спеціальних підрозділів. Вони повільно рухалися за кілька кілометрів від лінії фронту, яка тут уже давно є більш-менш стабільною. Через жахливі умови, в яких перебувають солдати, та вбивчу тривалість, це сильно нагадує великі лінії фронту Першої світової війни. М'ясорубка працює на повну потужність.

Михайло вже через кілька хвилин ходьби почув характерний, роздираючий душу звук російських безпілотників. Він знав, що буде далі. Гудіння дронів на тлі постійного гуркоту артилерійського вогню є звуковим супроводом війни в Україні. Протягом останніх півтора року на полі бою з обох боків переважають недорогі та надзвичайно ефективні FPV-дрони навантажені вибухівкою. Тільки в Україні їх виробляють 160 підприємств. За останні дванадцять місяців їх виготовили близько восьми мільйонів. У Росії, яка розпочала свою імперсько-колоніальну війну в Україні, використовуючи стратегію та частково й обладнання часів холодної війни, ситуація аналогічна. За останній рік у Росії виготовили понад сім мільйонів безпілотників. На полі бою лише з дронами займається близько 100 000 солдатів російської окупаційної армії.

"Ми були на відкритій місцевості. Почули звук безпілотника. Намагалися сховатися, але запізнилися. Нас вразили. Двоє солдатів отримали поранення. Один –д важке. Я теж отримав легке поранення, але головне – мене відкинуло на землю і я зазнав сильного струсу мозку. Я не був у повній свідомості, але якось ми організували їхню евакуацію. Решта з нас рушила далі. Ми йшли, надзвичайно обережно, ще два кілометри й переправилися через невелику річку, як нам було наказано по рації. Нас знову помітили – дрони вже були над нами. Вони слідували за нами. Ми сховалися серед дерев. Ліс був негустим. На фронті більшість дерев простріляна. Вони стріляли по нас. Навіть з мінометів", — розповів мені Михайло Сагайдак у міській лікарні в Ужгороді, де він перебуває на лікуванні через важкі поранення.

Сагайдак Михайло

"Ми мусили йти далі. Сутеніло. У хащах ми знайшли тяжко пораненого солдата. Нашого хлопця. Наскільки могли, ми йому допомагали. Ми викликали підрозділ для евакуації з поля бою. Нам надіслали НРК (наземний роботизований комплекс), робот з ліжком для пораненого, який керується дистанційно. Ми довго чекали. Пораненого товариша поклали на ноші. Лише через кілька хвилин після того, як транспортний робот, за яким ми деякий час стежили, від'їхав, росіяни знову атакували дроном… Пораненого солдата вбило, а двоє моїх товаришів по зброї були поранені…", — тихо продовжив Михайло, який провів на полях бою шість місяців. Він воював у районі Харкова, Запоріжжя та на східному фронті. Як і сотні тисяч українських хлопців та чоловіків, він також потрапив у чергову хвилю мобілізації.

У нього не було вибору. Він мусив піти на війну.

Постійне перебування в умовах насильства, травм та смерті значно підвищує ризик розвитку посттравматичного стресового розладу (ПТСР) та інших психічних розладів. ПТСР в Україні спостерігається серед діючих військових, ветеранів війни та потрапивших у російський полон, які після обміну повернулися з російських в'язниць, де пройшли через усі кола пекла. Те саме стосується дітей, яких викрала російська армія. Травмована також значна частина українського цивільного населення. Особливо це стосується людей, які живуть поблизу лінії фронту, та тих, чиї найближчі родичі перебувають на полях бою. Кілька мільйонів внутрішньо переміщених осіб стикаються з посиленим відчуттям тривоги через втрату домівок та пов'язану з цим невизначеність. У статусі біженців досі перебувають 5,3 мільйона українців.

Згідно з нещодавнім дослідженням (Acta Psychiatry Scandinavia), серед українських військовослужбовців, які тривалий час перебували на полях бою, у 45,9 відсотка було діагностовано ПТСР, а у 21,5 відсотка — комплексний посттравматичний стресовий розлад. Крім того, у 34,4 відсотка військових також діагностували тяжку депресію. Автори дослідження встановили, що з проблемами психічного здоров'я та хронічним стресом стикається 70 відсотків українського населення.

Це – жахливий прогноз на майбутнє.

Колективна травма

Українська армія не розкриває, скільки військовослужбовців стикаються з психічними проблемами. Не кажучи вже про залежність – вона тісно пов'язана як з війною, так і з ПТСР. Адже залежність і військова травма часто є нерозривними. Але мова йде не лише про класичні наркотики — під час тривалих періодів служби на передовій для підтримання бадьорості та зосередженості використовуються також різні стимулятори.

Дослідження української благодійної організації "100% Life", в якому взяли участь 1000 військових, показало, що понад третина з них хоча б раз на місяць вживала амфетаміни на полі бою, 20% вживали ліки за рецептом, наприклад, прегабалін. Згідно з дослідженням, приблизно 15% військових також вживають дешеві синтетичні катинони, відомі як "сіль", та різні опіоїди (переважно як сильні знеболюючі та снодійні засоби). Алкоголь на передовій і за її межами… майже само собою зрозумілий.

…"Після нападу ми всю ніч чекали на евакуацію… Було жахливо. Страшно", - сивочолий Михайло Сагайдак ледь стримував сльози. За 6 місяців війни цей ще вчора юнак, який працював комірником, різко постарів. Його блакитні очі запалі й темні, наче скляні. З кожного його руху й слова, з кожної паузи кричить травма.

Біль.

Ужгородський військовий цвинтар

У кожному українському місті та селі кладовища заповнені свіжими могилами. Тільки в Ужгороді, місті з населенням близько 200 000 мешканців, на міському кладовищі поховано 260 військових. Коли о дев'ятій ранку, коли щодня по всій країні з гучномовців лунає український гімн, я під сильним дощем ходив по кладовищу, двоє молодих ромських хлопців копали чергову нову могилу. Коричнева земля прилипала до їхніх лопат. Вони відводили погляд.

Війна краде у людини минуле, знищує сьогодення і краде майбутнє.

"Нам знову надіслали робота-евакуатора. І знову росіяни атакували нас дронами. Ніби гралися з нами. Вони весь час знали, де ми. Це був чистий садизм. Ми з товаришем по зброї були поранені. Мене сильно влучило в ліву ногу. Осколки пошкодили мені судини та фасцію. Почалася сильна кровотеча, але я якось зумів надати собі допомогу, накласти турнікет й зупинити кровотечу. Ми сховалися в лісі. Залишилися самі. Нога швидко набрякла. Черевик був повний крові. Мені страшенно боліло… Страшенно. З нашого підрозділу нам, знову за допомогою дрона, скинули воду, їжу та ліки".

"Дронофобія"

"Вранці я знову побачив російський безпілотник – ще до того, як його почув. Вони стежили за нами… Мені вдалося його збити. Не знаю, як… Ми рухалися малими дистанціями, по п'ятдесят метрів за раз. Ми були поранені й виснажені, але мусили прорватися до наших найближчих позицій. Нас направляли по рації з підрозділу. У лісі я побачив вогонь… Я злякався, що росіяни дуже близько. По радіо нас направили до покинутого бункера. Там ми сховалися й пережили наступну ніч", - продовжував Михайло розповідати історію про дивовижне виживання. "Навіть війна вже не є нормальною", — сказав мені того дня один із поранених українських солдатів.

Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) — як наслідок війни — відомий уже тисячоліттями. Протягом історії ПТСР мав різні назви, наприклад, бойова втома, бойовий невроз, в'єтнамський синдром, а під час Першої світової війни —"гранатний шок". Ключовим елементом ПТСР є відчуття безсилля та жаху. Посттравматичний стресовий розлад часто супроводжується тривогою, депресією, безсонням та різними фізичними симптомами.

На думку експертів, сьогодні вже з'являється новий підтип посттравматичного стресового розладу. Травма та тривога, спричинені безпілотними літальними апаратами. Дронами. Так звана дронофобія.

Хоча військові дрони використовуються вже десятиліттями, вони стали ключовою зброєю війни лише під час російсько-українського конфлікту. Це особливо стосується східноукраїнського фронту довжиною 1500 кілометрів. Вони внесли на поля бою новий елемент жаху: адже від безпілотних літальних апаратів майже неможливо втекти (або сховатися). Згадаймо хоча б Газу, де ізраїльські дрони досі є головною зброєю геноциду проти палестинського населення.

"До перших українських позицій нам залишалося близько восьми кілометрів. Ми були в дуже поганому стані. Моя ліва нога за ніч сильно набрякла. Я ледве міг рухатися. Моя права нога теж була вкрита осколками – мене поранило ще під час атаки першого дня, але я взагалі не звертав на це уваги… З підрозділу нам повідомили, що ми за будь яку ціну маємо знову перетнути якийсь струмок. Пішки це було неможливо. Ми знайшли каналізаційний люк, через який нескінченно довго повзли на інший бік. Це тривало й тривало… Я хотів вижити, це тримало мене у свідомості. І, звісно, турбота про пораненого побратима з Миколаєва", —розповів мені у хірургічному відділенні міської лікарні в Ужгороді Михайло Сагайдак, який до прибуття на східний фронт української війни воював також у районі Харкова та Запоріжжя.

Зловісна, постійна загроза

Американський психолог Джозеф Бонві та провідний автор дослідження "Primary Care Companion for CNS Disorders" стверджує, що для сучасного покоління солдатів на передовій дрони є тим самим, чим були саморобні вибухові пристрої (IED) під час воєн в Іраку та Афганістані. За його словами, дрони — "літаючі саморобні вибухові пристрої" — значно підвищили рівень психологічних наслідків бойових дій.

Посттравматичний стресовий розлад, пов'язаний із дронами, через постійну повітряну загрозу, за словами американського психолога, викликає "постійну гіперзбудженість і тривогу", що є наслідком відчуття солдата, ніби він постійно перебуває під наглядом і тому рано чи пізно стане мішенню атаки. "Така зловісна, майже постійна загроза виснажує психіку та сприяє вигоранню, посттравматичному стресу та схильності до самогубства", — констатує у своєму дослідженні Джозеф Бонві.

Іншою характерною рисою травми, пов'язаної з безпілотниками, є надзвичайна чутливість до звуків — адже дрони створюють особливий, пронизливий і дзижчачий звук, який багато хто (не лише) з українських військових описує як головний тригер травми. Характерний звук дрона означає безпосередню загрозу. І ця загроза, на думку експертів, неодмінно перенесеться також у цивільне та післявоєнне життя — яке вже просякнуте безпілотниками.

"Йдеться про особливі психологічні травми та моральні ушкодження, для лікування яких буде необхідна нова форма клінічної допомоги", —додає Бонві.

"Нарешті ми з товаришем по зброї прорвалися на нашу сторону фронту. Відразу ж ми знову почули дзижчання дронів. Ми сховалися на покинутій позиції нашої армії. Нас обстрілювали з танків і мінометів. Але якимось чином нам вдалося пробитися до своїх. Найближча точка, куди медичні евакуаційні підрозділи могли б дістатися на евакуаційному джипі, була віддалена на один кілометр. Навколо нас весь час лунали вибухи, але ми живими прорвалися туди. Нас посадили в машину й відвезли до військового госпіталю в Слов'янську", — згадав мить порятунку Михайло.

Доктор Юрій Фатула, який перші три роки війни добровільно очолював хірургічне відділення міської лікарні в Ужгороді та прооперував разом з колегами близько 200 поранених солдатів, а також був свідком жахливих свідчень і переживань, лише кивав головою, слухаючи розповідь Михайла. Він теж був під враженням. "Про що ви подумали, коли вас поклали на ноші?" — ввічливо запитав Михайла лікар та історик. "Я лише подякував Богу", — відповів йому вже помітно втомлений поранений солдат зі сльозами на очах.

У Слов'янську, де в найважчі дні оперують навіть кілька сотень поранених солдатів, Михайла оперували найкращі військові хірурги. Йому зашили артерію та реконструювали вени. Ми врятували йому ліву ногу, ще трохи і її довелося б ампутувати. Потім його перевезли до Харкова, звідти — до Львова, а звідти — до Ужгорода.

Через півтора місяці після поранення Михайло Сагайдак уже ходить за допомогою милиць. Лікарі навмисно залишили відкритою частину великої рани на лівій нозі – це пов'язано з процесом загоєння. Ще кілька тижнів він пробуде в лікарн, де його регулярно відвідують мама та сестра, з якими він, будучи неодруженим, мешкає. Коли рана достатньо заживе, він розпочне процес реабілітації. Найімовірніше, він також долучиться до програми допомоги травмованим військовим.

"Я погано сплю. Перші кілька тижнів я весь час чув звук безпілотників. У голові шуміло, гуділо, свистіло. Мені було страшно. Неспокій, тривога, паніка… Куди б я не подивився, я бачив безпілотник. Зараз, щоправда, вже трохи краще, але спати я можу лише за допомогою знеболюючих таблеток", — зітхнув він, коли я запитав його, якими є його ночі.

Доктор Фатула каже, що одужання Михайла триватиме приблизно рік. Якщо все піде так, як має бути, він зможе знову нормально ходити.

На війну він не повернеться. Його рани занадто тяжкі. Так чи інакше.

Посттравматичний стресовий розлад — це одне з найбільш інвалідизуючих наслідків війни, проте часто залишається повністю ігнорованим. Лікування посттравматичного стресового розладу — це не лише "індивідуальне одужання", а й довгострокова підтримка сімей та громад. В Україні, де мільйони людей зазнали насильства, втрат або вимушеного переселення, потреби у сфері психічного здоров'я є величезними і, ймовірно, залишатимуться такими ще протягом кількох поколінь.

Люди, які страждають на посттравматичний стресовий розлад, особливо це стосується військовослужбовців, часто вважають, що можуть самостійно впоратися зі своїми проблемами, без медичної допомоги. ПТСР у багатьох випадках також є предметом значної стигматизації. Ця часто невидима хвороба може суттєво погіршити якість життя та посилити ризиковану поведінку, оскільки перетворює повсякденні справи на коло травм, ізоляції та фізичного виснаження, що погіршує хронічні проблеми зі здоров'ям.

"Виходячи зі свого клінічного досвіду, я вважаю, що посттравматичний стресовий розлад та інші проблеми з психічним здоров'ям, пов'язані з війною, в Україні стали менш стигматизованими, ніж до російського вторгнення. Причина досить проста — психологічні страждання стали надзвичайно поширеними. Симптоми посттравматичного стресового розладу, депресії, тривожних розладів, розладів адаптації, проблем зі сном, реакцій скорботи та емоційного виснаження зараз відчувають не лише військовослужбовці, а й цивільне населення. "Більшість українців особисто знають когось, хто страждає від війни", —розповіла мені доктор Ольга Осокіна, професорка психіатрії та дитячої психіатрії Донецького Національного медичного університету та в Київського медичного університету. На початку російської агресії — вона сама зіткнулася з наслідками війни — професорка разом із дочкою та батьками виїхала до Польщі.

"Люди дедалі більше розуміють, що проблеми з психічним здоров'ям — це не ознаки слабкості, а цілком зрозумілі реакції на надзвичайні обставини. Війна створила суспільний контекст, у якому травма визнається нормальною людською реакцією на ненормальні події. У повсякденному житті вже не дивно, якщо хтось відчуває підвищену тривогу, нестандартну поведінку, страхи, порушення сну або симптоми, пов'язані з травмою. Ці реакції загалом розуміють набагато краще, ніж до війни", — продовжила Осокіна, яка зазначає, що те саме стосується й ветеранів війни. Ставлення суспільства до ветеранів, за її словами, "значною мірою характеризується повагою, вдячністю та визнанням їхньої самопожертви. Водночас багато ветеранів повертаються з видимими та невидимими ранами. Українське суспільство дедалі більше усвідомлює, що психологічна реабілітація є такою ж важливою, як і фізична".

Більше ніякої стигматизації

Гостьова професорка Університету Турку у Фінляндії, де досліджує наслідки війни в Україні для психічного здоров'я, додає, що потреба у подальшій просвітницькій роботі серед громадськості залишається великою та важливою. "Багато ветеранів досі стикаються з труднощами при реінтеграції в цивільне життя, а довгострокова психологічна підтримка після війни залишиться для України великим викликом", — вважає психіатриня, яка бере участь у дослідницькому проєкті INVEST Flagship. Цей проєкт присвячений наслідкам російської агресії для психічного здоров'я українських підлітків.

Ольга Осокіна, втім, і досі продовжує працювати з пацієнтами — як у сфері діагностики, так і в психотерапії. "Чи є система психічного здоров'я в Україні достатньо міцною, щоб задовольнити величезні потреби?" — запитав я її. "Ні, звичайно, ні", — відповіла вона. На її думку, жодна система охорони здоров'я у світі не може бути повністю готовою до медичної кризи такого масштабу. "Наразі Україна стикається з величезним розривом між потребами у сфері психічного здоров'я та доступними послугами. За оцінками Міністерства охорони здоров'я, приблизно 14 мільйонів українців потребують психологічної підтримки, тоді як близько 9,6 мільйона вже мають проблеми з психічним здоров'ям. Посттравматичний стресовий розлад, депресія, тривога, проблеми, пов'язані зі скорботою, та труднощі з адаптацією стали дуже поширеними", — зазначила психіатриня, додавши, що найсерйозніші проблеми спостерігаються на передовій та на окупованих територіях.

Там допомога людям із проблемами психічного здоров'я, м'яко кажучи, обмежена, тому, за її словами, у догляді за травмованими людьми важливе значення набули цифрові послуги, телемедицина, кризові телефонні лінії та онлайн-програми психологічної підтримки. "Ці підходи не можуть повністю замінити особисте лікування, і багато людей досі стикаються з практичними перешкодами, такими як обмежений доступ до Інтернету, брак інформації або недостатня цифрова грамотність", — додала Осокіна. На її думку, надзвичайно важливо, щоб держава докладала значних зусиль для зміцнення системи психічного здоров'я. "Створюються нові реабілітаційні центри, послуги з психічного здоров'я інтегруються в первинну медичну допомогу. Велика кількість фахівців проходить підготовку з надання допомоги, орієнтованої на травми, лікування посттравматичного стресового розладу, запобігання самогубствам та психологічного кризового втручання. Україна в умовах жорстокої війни готується до її довгострокових наслідків. "Ми усвідомлюємо, що психологічні наслідки війни триватимуть ще довго після закінчення активних бойових дій. Це особливо важливо, оскільки з часом Україна стикнеться з поверненням дуже великої кількості ветеранів, які потребуватимуть медичної, психологічної, соціальної та професійної підтримки для реінтеграції", — розповіла мені Ольга Осокіна, яка постійно наголошує, що психологічний вплив війни сягає далеко за межі армії.

Особливо вразливими є діти та підлітки

"Мільйони цивільних осіб пережили вимушене переселення, розлуку з родинами, втрату близьких, економічні труднощі, постійні повітряні удари, руйнування домівок та тривалу невизначеність щодо майбутнього. Особливо вразливими є діти та підлітки. У нашому дослідженні, яке ми провели на різних етапах війни, ми помітили кумулятивний ефект травми: підлітки, які в попередні роки вже зазнавали військового стресу, під час вторгнення продемонстрували значно вищий рівень симптомів посттравматичного стресового розладу, депресії та суїцидальних намірів. Чим більше травматичних переживань накопичилося з часом, тим більша психологічна вразливість. Водночас психічне здоров'я дітей неможливо відокремити від психічного здоров'я їхніх опікунів", — застерегла українська психіатриня, яка зазначає, що Україна продемонструвала надзвичайний рівень суспільної солідарності.

Належне лікування глибоко травмованих військових, а також цивільних осіб в Україні додатково ускладнюється тим, що за чотири з половиною роки війни було знищено або пошкоджено майже половину українських закладів психічного здоров'я.

Організація "Лікарі без кордонів" (MSF) у місті Виниця в центральній Україні, яке неодноразово ставало мішенню жорстоких російських атак, з вересня 2023 року керує реабілітаційним центром з психічного здоров'я. У клініці "Відновлення" MSF реалізує пілотний підхід до надання спеціалізованого лікування посттравматичного стресового розладу — безпосередньо в місці, де сталася травма. Адже у багатьох зонах військових дій підтримка психічного здоров'я обмежується лише короткостроковими або базовими втручаннями. "Лікарі без кордонів" у Виниці забезпечують довгострокову допомогу, завдяки чому травмовані люди не мусять чекати на неї роками або шукати її за кордоном.

Сьогодні в Україні посттравматичний стрес діагностують набагато частіше — і це стосується різних категорій людей, — розповіла мені психологиня Руслана Луцик Андрушко, яка керує клінікою у Вінниці. "ПТСР більше не розглядається як щось незвичайне чи рідкісне, оскільки він торкнувся багатьох сімей безпосередньо або опосередковано — через родичів, друзів чи колег. У пошуках психологічної підтримки стигматизації стало значно менше, оскільки люди розуміють реальність того, що пережили інші — втрату близьких, втрату домівок, розселення або життя в умовах насильства та активних воєнних дій", — додала координаторка програм психічного здоров'я в організації "Лікарі без кордонів".

При лікуванні ПТСР або комплексного ПТСР у ветеранів та інших пацієнтів ми дотримуємося трифазного підходу. Перша фаза зосереджена на стабілізації —допомозі людям у емоційному зміцненні, відновленні почуття безпеки та зміцненні механізмів подолання травми. Лише коли людина стабілізується та стає емоційно готовою, ми переходимо до другої фази, яка передбачає роботу з травматичними спогадами, страхами, тригерами та стресовими переживаннями. Третя фаза зосереджується на реінтеграції, яка допомагає пацієнтам інтегрувати свій досвід у повсякденне життя та рухатися вперед", —так Луцик Андрушко описала підхід до подолання, лікування та одужання.

За її словами, цей підхід не обмежується лише ветеранами. "Це стандартна схема, яку ми застосовуємо до всіх пацієнтів із симптомами, пов'язаними з посттравматичним стресовим розладом. Водночас універсального шаблону не існує. Досвід кожної людини є унікальним, і кожен психолог чи психотерапевт адаптує лікування до потреб кожної конкретної особи", — чітко зазначила українська психологиня, яка, подібно до своєї колеги Ольги Осокіної, звертає увагу на суттєве збільшення кількості дітей та підлітків, які звертаються за психологічною підтримкою. Багато неурядових організацій, які раніше надавали послуги молоді, під час війни скоротили або припинили свою діяльність, що створило додаткові прогалини в наданні допомоги.

"Сьогодні ми бачимо багато дітей, які через війну були змушені покинути свої домівки, а також дітей із військових сімей. Деякі з них виявляють симптоми, пов'язані з посттравматичним стресовим розладом, інші відчувають тривогу та емоційне напруження. З продовженням війни зростає сукупне психологічне навантаження на дітей і дорослих. Лікування посттравматичного стресового розладу в умовах триваючої війни залишається особливо складним", — пояснила Руслана Луцик-Андрушко. Хоча, за її словами, лікарі можуть значно зменшити симптоми ПТСР і допомогти людям стабілізуватися, в Україні постійно трапляються нові травматичні події — повітряні тривоги, ракетні обстріли та атаки дронів, погані новини та постійне занепокоєння за членів сім'ї, які служать у війську, можуть знову активувати стрес і тривогу.

Ти в порядку? Як ти?

Окрім міської лікарні в Ужгороді, де лікувався Михайло Сагайдак, у лютому місяці цього року відкрили новий центр психічного здоров'я, призначений для ветеранів війни. Таких центрів, що працюють під назвою "Повернення" (Povernenja), в Україні наразі тринадцять.

Психологиня та психіатриня Марина Фолучко, яка очолює новий центр, каже, що вже за перший місяць роботи до неї звернулися 229 військових. Про те, що їм доступна безкоштовна професійна допомога, вони дізналися з численних рекламних кампаній, у соціальних мережах, від своїх сімейних лікарів або ж безпосередньо у своїх військових частинах, з якими центри психічного здоров'я інтенсивно співпрацюють. "Ми працюємо неінвазивно, м'яко. Ми показуємо пацієнтам, що можемо їм допомогти. Головне — дати їм можливість розслабитися й почуватися у нас у безпеці", — розповіла мені молода лікарка, яка усвідомлює, що Україна ще довгі роки, навіть десятиліття, матиме справу зі сотнями тисяч випадків посттравматичного стресового розладу.

Фолучко Марина

Марина Фолучко каже, що головне питання, яке потрібно поставити травмованим військовим і, звісно, цивільним особам, — "Як ти?" (українською: "Ти як?"). "За допомогою дуже простого питання ми можемо зруйнувати навіть найміцніші стіни", — посміхнулася Марина. "Те, що найбільше відрізняє наші центри, — це увага до цілих сімей. Не лише до окремого пацієнта. Тут ми фактично проводимо сімейну терапію. Адже військові травми зачіпають цілі сім'ї. Завжди", — додала психологиня та психіатриня, яка сама є дружиною військового ветерана, що, однак, не бере участі в її програмі. За її словами, роботу та особисте життя не слід змішувати.

У центрі психічного здоров'я в Ужгороді застосовують дуже різноманітні методи терапії. Від класичної розмовної, художньої та письмової терапії до когнітивно-поведінкових терапій, а також соціальних ігор, спорту та використання нових технологій. За словами української психологині та психіатрині, дуже ефективною є абсолютно нова терапія десенсибілізації та переробки за допомогою рухів очей (EMDR —віртуальна реальність), яка була розроблена для того, щоб допомогти мозку в лікуванні класичних травм, а також посттравматичного стресового розладу. У деяких інших українських центрах лікування посттравматичного стресового розладу в останні місяці також вирішили застосовувати різні наркотичні речовини. Наприклад, кетамін, ЛСД та амфетаміни (МДМА).

"Як ти, Ти як?" — запитав я у темній лікарняній палаті, поки назовні йшов сильний дощ, у помітно втомленого й трохи розсіяного Михайла Сагайдака.

Він довго, надто довго, мовчав і відсторонено дивився перед собою. Минуло щонайменше тридцять секунд. "Не знаю…"

Він був у великому збентеженні. І, очевидно, у скруті.

Михайло, чи можеш ти думати про майбутнє?

Знову довга тиша. "Важко щось сказати". А потім його очі раптом ожили. У чорному кольорі знову з'явився той самий глибокий блакитний відтінок.

"Коли я одужаю, знайду собі дівчину, одружуся і матиму дітей. Ось так я бачу своє майбутнє", - він лагідно посміхнувся вперше за час нашої зустрічі.

Нехай буде так!