Навесні 1971-го для багатьох жителів Великої Британії стало повною несподіванкою, чому представники українських емігрантських організацій вийшли на акції протесту проти гастролей ансамблю пісні і танцю Київського військового округу практично в усіх містах Туманного Альбіону. Пояснення знайшлися у публікаціях англійської преси. Затримані під час протестних акцій члени Союзу української молоді зазначали в інтерв'ю, що вони проти того, щоб червона армія воювала ще й піснею і доносила до європейських глядачів хибні уявлення про військові успіхи та мілітарну політику срср.

"Уже в 1945-му році ніяких помислів про добровільне переселення ні в кого не було. Всі знали, що переселення примусове і виходу в нас не буде. Всі сім'ї, родини готувались. Вирішували питання з майном своїм, як його все забрати, про продаж цього майна. Прийшлось просто кидати його, збіжжя яке було, зерно. Закопували, робили спеціальні ящики, вентиляцію для того, щоб воно не пропало. Надіялись все-таки, що буде можливість повертатись, але надії були марні".

"В майстерні Михайла Бойчука, як колись в цеху панував дух, що свого часу визначав відносини між майстром та його учнями... Ми все робили разом – обговорювали завдання Вчителя і праці учнів, разом ходили в музеї і оглядали пам'ятки архітектури, разом працювали; довший час, після того, як у приміщення Академії попала бомба, у нас не було іншої майстерні, крім помешкання Бойчука".

Зі своїх колег по пензлю Глущенко порекомендував Василя Перебийноса. Після ближчого знайомства чекісти пересвідчилися, що кращої кандидатури годі й шукати. Відтак вирішили зіграти на вразливих моментах кандидата, щоб змусити його піти на співпрацю. У Миколи Глущенка основним мотивом співробітництва було сприяння у швидшому поверненню на батьківщину і в отриманні вигідних замовлень по лінії роботи радянського дипломатичного представництва. Василь Перебийніс так само прагнув повернення в Україну. Але з цим у нього було все набагато складніше.

Наприкінці серпня у колаборації видавництв "Човен" та "Локальна історія" вийде друком українською книжка-бестселер американського історика Тімоті Снайдера "Криваві землі. Європа між Гітлером і Сталіним" – досконала деконструкція природи двох споріднених тоталітарних режимів: нацистської Німеччини та сталінського СРСР, трансформованого в сучасну фашистську росію.

Події 1920 року, коли українські та польські війська пліч-о-пліч зупинили більшовицьку навалу біля Замостя, стали яскравим прикладом успішної спільної боротьби двох народів за свободу і незалежність. У центрі цих подій постає постать генерала Марка Безручка — українського командира, який довів, що відданість Батьківщині та військовий талант можуть змінювати хід історії. Шоста Січова стрілецька дивізія Армії УНР під командуванням Марка Безручка зірвала плани червоних прорватися в Польщу та понести "світову революцію" до Європи

Інтерв’ю з генеральною директоркою Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» Розою Тапановою для Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова.

Німці атакували на світанку 29 серпня 1943-го позиції 69-ї армії. До вечора стало очевидно, що це відволікаючий маневр для забезпечення відступу військ із Харкова та його передмість. Вже до вечора цього дня, не зустрічаючи значного опору, були звільнені Люботин, Гіївка, Березове, Південний, Пісочин, Нова Баварія, станція Основа, Високий. Саме цей день і треба вважати датою визволення Харкова.

Сам факт відновлення української влади після тривалої окупації мав суттєвий вплив на свідомість населення. Історик та дисидент, уродженець Волині Валентин Мороз згадував: "Перша половина мого життя була сформована двома прапорами під час проголошення української самостійності в 1941 році. Ці два українські прапори в рідному селі збереглися на ціле життя, давали вогонь витерпіти і перемогти".

Його вважають одним із провідних публіцистів доби українських національно-визвольних змагань. Він був активним співробітником і дописувачем газет "Нова Рада", "Трибуна", "Свобода", "Український голос", "Розбудова нації" та інших. Але журналістика й інформаційна діяльність – то була лише частина його багатогранної діяльності, здебільшого прихованої, яку навіть чекісти не змогли повністю відстежити й дослідити.

Коли на полях Другої світової війни лунали канонади вибухів, Ксаверій Прушинський уже радив полякам не надто опиратися передачі Львова та Вільнюса українцям і литовцям. Це було задовго до Ґедройця, Мєрошевського та отця Маєвського. Тим самим він закономірно накликав на себе шквал критики з боку співвітчизників, чому не допомогли потім ані спроби пояснити свою логіку, ані обіпертися на авторитети. Проте це не змінює факту першості у виголошенні ідей, які потім трактуватимуться як примиренство.

Після розпаду Радянського Союзу Україна успадкувала третій за потужністю ядерний арсенал у світі. Але разом з цією військовою потугою українська влада опинилася перед складною дилемою: чи варто відмовитися від зброї масового знищення в обмін на міжнародні гарантії, чи, попри загрозу міжнародної ізоляції, шукати шлях до утвердження себе як ядерної держави. Книжка "Бомба у спадок" Мар’яни Буджерин — це глибоке аналітичне дослідження цього вибору.