На початку 1970-х років із закордонних резидентур кдб срср надійшла низка документів, у яких зверталася увага на нову тенденцію в середовищі емігрантських центрів. Йшлося про те, що оунівці і сіоністи, попри здавалося б ідеологічні та інші розбіжності, почали об’єднуватися для спільної боротьби проти політики срср. Про те, як кдб намагався перешкодити такому єднанню, розповідають розсекречені документи з архіву Служби зовнішньої розвідки України.

Українська історія нерозривно пов'язана з війнами й боротьбою за незалежність. В усіх цих конфліктах українці опинялися в полоні: від часів визвольних змагань початку ХХ століття до сучасної війни проти Росії. Тема полону є не лише правовою чи військовою проблемою, а й історико-культурним дзеркалом епохи: вона відображає стан гуманістичних цінностей, культуру дотримання міжнародних норм і характер політичних режимів.

"Історія не є воюючою стороною. Завдання будь-якої серйозної історії, включно з таким проєктом як цей, — дійти до правди. А правда завжди цікавіша за міф. Правда демократична в той спосіб, у який міф бути не може, бо міф вимагає покори, міф вимагає відсутності сумнівів. Історична правда нагадує нам, що життя — це не стільки впевненість у чомусь хибному, скільки постійно зростаюче знання про різні речі, які можуть бути правдивими. Тому я не сумніваюся, що наприкінці цього проєкту люди в Україні і по всьому світі, будуть набагато краще підготовлені до боротьби з російською пропагандою, ніж зараз".

Праці Петра Мірчука ґрунтувалися на власному досвіді та широкій документальній базі, зібраній серед учасників ОУН і УПА. А книга "Українська повстанська армія 1942–1952" стала однією з перших узагальнених праць на цю тему в еміграції. Саме тоді, коли він наполегливо збирав матеріали для цієї книги, органи мдб урср завели на нього оперативну справу. Але завадити донесенню до широкої громадськості на Заході правди про УПА не вдалося.

12 липня 1989-го, за два роки до відновлення незалежности України, радянська влада розстріляла Івана Гончарука, колишнього вояка Української повстанської армії. 19-річним він покинув рідні Грудки на Волині, пройшов табори Колими й повернувся до України аж у 1970-х. КДБ і прокуратура Волинської области 1987-го відновили кримінальну справу, сфабрикувавши нові обвинувачення на підставі давніх матеріалів, доносів сусідів та тиску на свідків.

8 жовтня 1888 року народився художник-бойчукіст Сергій Колос. "Красивий душею і зовні, товариський, сердечний, – згадував його товариш 1920-х років художник-кераміст Павло Іванченко, – Колос любив прояви краси в природі, в мистецтві, в людях".

Серед документів з архіву Внутрішніх військ НКВС насамперед варто звернути увагу на том № 111 — "Доповіді про стан оперативно-бойової діяльності та бойової підготовки в частинах і з'єднаннях округу". У ньому міститься узагальнювальна звітність військових частин, які брали участь у придушенні українського визвольного руху. З цих паперів можна отримати вичерпні дані про те, де й чим займалися війська НКВС і яких результатів досягли за період від січня до вересня 1945 року, — якраз до офіційного закінчення Другої світової війни.

З вечора 2 жовтня військовим Добровольчої армії дали "три дні волі" у їхніх діях. Руйнівна сила погрому охопила різні райони тогочасного Києва і передмістя. Одним з районів, яким прокотився спалах грабунку і насильства, був Поділ з його багаточисленними єврейськими мешканцями. Історія тамтешніх погромних подій пов'язана з однією будівлею, що збереглась донині, і яку добре видно з Поштової площі. Амбар млина Бродського став місцем порятунку і водночас трагедії київських євреїв у жовтні 1919 року.

Чи не вперше трибуна українського парламенту була використана представниками молдавської фракції 9 січня 1918 року. При обговоренні проекту Закону про національно-персональну автономію виступив Іон Прекул, вимагаючи для молдавської меншини в УНР прав, рівних з іншими етнічними громадами. Ухвалений закон надавав молдаванам України право утворити Національний Союз – об'єднання усіх осіб певного етносу, якому належало виключне право представництва даної етнічної громади перед державними установами.

Навесні 1971-го для багатьох жителів Великої Британії стало повною несподіванкою, чому представники українських емігрантських організацій вийшли на акції протесту проти гастролей ансамблю пісні і танцю Київського військового округу практично в усіх містах Туманного Альбіону. Пояснення знайшлися у публікаціях англійської преси. Затримані під час протестних акцій члени Союзу української молоді зазначали в інтерв'ю, що вони проти того, щоб червона армія воювала ще й піснею і доносила до європейських глядачів хибні уявлення про військові успіхи та мілітарну політику срср.

"Уже в 1945-му році ніяких помислів про добровільне переселення ні в кого не було. Всі знали, що переселення примусове і виходу в нас не буде. Всі сім'ї, родини готувались. Вирішували питання з майном своїм, як його все забрати, про продаж цього майна. Прийшлось просто кидати його, збіжжя яке було, зерно. Закопували, робили спеціальні ящики, вентиляцію для того, щоб воно не пропало. Надіялись все-таки, що буде можливість повертатись, але надії були марні".

"В майстерні Михайла Бойчука, як колись в цеху панував дух, що свого часу визначав відносини між майстром та його учнями... Ми все робили разом – обговорювали завдання Вчителя і праці учнів, разом ходили в музеї і оглядали пам'ятки архітектури, разом працювали; довший час, після того, як у приміщення Академії попала бомба, у нас не було іншої майстерні, крім помешкання Бойчука".