"Нашому великому ворогові". Історія Червоного барона

Як за два роки стати з звичайного кавалериста легендою авіації, або як прожити так, щоб тебе з почестями та надписами "Нашому великому ворогові" ховали супротивники.

Історія Манфреда фон Ріхтгофена або просто Червоного барона найкращого та найрезультативнішого аса і безперечно найвідомішого льотчика Першої світової почалася 2 травня 1892 року дворянському роді Ріхтгофен в місті Бреслау (Вроцлав).

Це, а також фізичні здібності, Манфред з дитинства не злазив з коня, володів прекрасним зором і чудово стріляв, визначило і його подальшу долю. Навчання в кадетському корпусі і служба в 1-му Західнопруському батальйоні Уланського полку.

Відомості про початок війни він зустрів з радістю, і спочатку ніби трохи повоював, а потім в 1915 німецьке командування розформувало відділи кавалеристів-прикордонників (в одному з таких Ріхтгофен якраз служив), а молодого хлопця посадили на телефон, а також навантажили інтендантською роботою.

В травні він пише начальству жорстку телеграмму про те , що "пішов на війну не для того, щоб реквізувати сир і яйця". До його бажання прислухаються і переводять у ВВС Німеччини.

Перший політ в якості спостерігача Манфред не оцінив. «Мій шолом сповз, шарф розмотався, жилет виявився розстебнутий. Загалом, я відчував себе дуже некомфортно».

Але після посадки Ріхтгофен відмовився вилазити з аероплана і прямо в ньому чекав повторного вильоту. Кілька місяців барон літав в якості спостерігача, а перший іспит з управління літаком Манфред завалив.

 

Далі його відправили на Російський фронт, де він був бомбардувальником. Цю частину кар’єри він характеризував так : "Росіяни ненавидять льотчиків і вбивають будь-якого що потрапив їм у руки. Це єдина небезпека для льотчиків в Росії, так як авіації там майже нема".

Далі, як завжди, випадкова зустріч з Бельке, який на той час був всім відомим бо мав 18 збитих літаків, стає для нього доленосною. Бельке відвідував базу в Ковелі (так-так Червоний барон служив у Ковелі, а в його книзі "Червоний винищувач" є розповідь про бомбардування Маневичів, Волинської області), де служив фон Ріхтгофен і запрошує честолюбивого льотчика-винищувача в свою ескадрилью Jasta 2.

Через 72 години фон Ріхтгофен вже їде на Західний фронт в 2-гу винищувальну ескадрилью. Вже 17 вересня 1916 він отримує першу підтверджену перемогу. А вже 4 січня 1917 таких перемог в нього 16! Нагороджений орденом "Червоного орла" та призначений командиром винищувальної ескадрильї Jasta 11.

Ріхтгофен вирішує пофарбувати деякі частини своєї машини в червоний колір, частково для того, щоб свої наземні війська легко пізнавали його в повітрі і не стріляли по ньому. Також вважають, що він вибрав червоний колір через те, що він був кольором його підрозділу уланської кавалерії.

Вчинок Ріхтгофена породив цілий ряд традицій: кожен аероплан його ескадрильї теж був пофарбований в червоний колір (але в розфарбуванні обов'язково були присутні й інші кольори – тільки командир ескадрильї, «червоний барон» фон Ріхтгофен літав на червоній машині без інших додаткових кольорів), а пізніше англійські льотчики стали фарбувати ніс своїх машин в червоний колір, висловлюючи тим самим свій намір підбити «червоного барона».

 

Англійці також створили спеціальну ескадрилью для того, щоб збити «червоного барона» - так звана «антиріхтгофенська ескадрилья», або «антиріхтгофенський клуб». Невдало.

Ріхтгофен був талановитим керівником. Керуючи Jasta 11, він перетворив до цього невдалу частину в одну із найкращих на Західному фронті. Він розробив систему знаків, якими обмінювався зі своїми пілотами в повітрі, завдяки чому дії 11-ї ескадрильї відрізнялися неймовірною злагодженістю, за яку вона і була названа «Літаючий цирк Ріхтгофена».

Протягом 6 місяців на його рахунку опинилося ще 40 збитих літаків. У липні 1917 року Червоний Барон був важко поранений під час бою з двомісним англійським літаком. Одна з куль зачепила голову, але, незважаючи на серйозну рану, йому вдалося посадити свій триплан на нейтральній території.

Манфреда, вже непритомного, дістали з розбитого літака німецькі санітари. Знадобилося кілька операцій, щоб витягти всі осколки кістки з голови льотчика. Перший час лікарі боялися, що Ріхтгофен, частково втратив зір, і ніколи його не відновить.

Вже за кілька тижнів він втікає з лікарні і продовжує польоти, але з часу поранення його стануть непокоїти сильні головні болі. До цього моменту Ріхтгофен став чимось на зразок національної ікони. Але Червоний Барон став втомлюватися від своєї популярності і з більшим задоволенням проводив вільний час з улюбленим собакою Моріцем, аніж з людьми.

Здавалося, що не тільки оточуючі, але й сам Манфред фон Ріхтгофен увірував в свою винятковість і безсмертність. Він поводився гордовито. 

Станом на 20 квітня 1918 року особистий рахунок пілота дійшов до 80 збитих літаків. А вже 21 квітня 1918 року, Барон переслідував біплан, яким керував молодий канадський пілот Вілфрид Мей.

Це був один з перших вильотів канадця, за його спогадами він так перелякався, що став смикати рулі хаотично і це врятувало йому життя літак поводився непередбачувано, ззаду на іншому літаку підоспів друг Мея капітан Рой Браун.

Ріхтгофен зробив грубу помилку, від якої сам намагався уберегти початківців: знизився так, що потрапив в зону досяжності вогню з землі. До сих пір невідомо, як досвідчений льотчик, міг так проколотися.

Деякі військові дослідники вважають, що виною тому було поранення Ріхтгофена, наслідки якого позначилися на його концентрації. Інші бачать причину у «військовому неврозі», що проявляється в тому, що складні маневри продумуються до найдрібніших деталей, а елементарні правила забуваються.

Суперечки про те, хто саме завдав смертельну рану, тривають до сьогоднішнього дня. Але всетаки більшість дослідників сходяться в тому, що Барон був вбитий з землі з зенітного кулемета.

Легендарний червоний триплан був розпиляний на сувеніри австралійськими солдатами протягом двох годин.

Похорони Манфреда фон Ріхтгофена (Червоного Барона) - відбулися на наступний день, 22 квітня, на кладовищі французького села Бертанле. Вони відрізнялися усією можливою пишністю, яка тільки може бути, коли ховаєш одного з найзапекліших своїх ворогів.

Труну несли шість льотчиків-союзників, всі в чині капітана, а решта присутні на похоронах підрозділу віддали честь мертвому герою.

Під час служби з сусідніх гарнізонів надходили вінки, перетягнуті стрічкою з написом «Нашому великому ворогові».

Живи швидко – помри молодим, Червоному барону було 25 років.

Микола Савчук: Як нас радянізували і російщили. Спогади з 1960-х

Село ще зберігало прадавні звичаї й традиції, які, хоч і порушили дві Світові війни та радянська система, однак не знищили. Всі колядували й святили паску, танцювали на весіллях, співали на толоках, жартували, журилися - і все це було по-рідному. Дух села доповнювала буйна природа і церква, яку атеїстична влада, на щастя, не закрила. Телевізорів у той час рідко хто мав, радіо рідко хто слухав. Отже, моє дошкільне виховання, тобто до сімох років, було чисто національним, не засмічене ніякими чужими ідеологічними впливами. Я навіть не знав, що живу в СРСР, а тільки у Ключеві, і, як кожна дитина, мав дитячі інтереси.

Сергій Громенко: Історія російської державності – це історія депортацій та примусу до еміграції непокірних

Сучасна Росія виявилася гідною спадкоємицею своїх предків. Від часу повномасштабного вторгнення понад 1 млн українців були насильно вивезені на територію агресора. Депортації – суть російського режиму. Доки він існує – виселення не припиняться. Імперія мусить бути зруйнована!

Леся Бондарук: Робоча група – лише затягування процесу дерусифікації

Доки ця робоча група попрацює, доки члени комісії оцінять її роботу, проведуть двомісячне громадське обговорення по іменним вулицям, підведуть підсумки обговорення на комісії, підготують і подадуть рішення на сесію, включать у порядок денний (не факт, що перед сесією Ігор Поліщук не зніме з порядку денного – таке вже було з перейменуванням по декомунізації), доки депутати проголосують – розпочнеться Новий рік.

Петро Балог: Совковий Коростень

Пам'ятник комсомольцям Коростеня переназвали на честь "молоді Коростеня ХХ століття", то ще монумент червоному комдиву Миколі Щорсу став називатися пам'ятником "Учасникам Української революції початку ХХ століття". Погруддя коростенському більшовику Лук'яну Табукашвілі, який служив начальником бронеколони 1-ї Української радянської армії та бронепотяга "Комуніст Коростенського району" в 1919 роках перейменували на пам'ятник "залізничникам-коростенцям"