Пішла у засвіти Ганна Шепко…
Все повторюється, Ганю, все знову повторюється, українці не можуть спокійно творити і умирати своєю смертю. І цьому мусимо покласти край
Востаннє ми розмовляли 11 серпня, говорили про передачу до колумбійського університету безцінної переписки її батьків – Алли Гербурт та Михайла Бойчука.
Ганна Бойчук-Шепко народилась 10 грудня 1936 року, вона ніколи не бачила свого батька – його перший лист з ув'язнення датовано 7 грудня 1936-го: "Мені дуже хочеться побачити те маленьке сотворіння — донечку нашу…". Єдине, що дозволили передати йому до ув'язнення – цератову бірочку з іменем, яку зазвичай кріпили на руку немовляти: "Оце одержав твого листа з 28/ХІІ з браслеткою донечки…" - радіє Михайло Бойчук.
У наступному листі він напише пророчі слова: "От як виросте будеш мати заступницю і помішницю. Яка ж вона собою? Мені здається повинна бути гарна. Коли в тебе вдалася то напевне хороша буде, а коли в мене то гадаю, що також нічого — бо у мене сестри гарні на вроду. А як ти записала Ганусю, на чиє прізвище? Гербурт чи на моє?".
Прізвищем батька пані Ганна скористалася лише під час роботи на радіостанції "Свобода". Навіть зараз я чую цей чіткий, гарно поставлений голос: "Говорить Ганна Бойчук"… Статна, мудра, працьовита, відповідальна і обов'язкова – її дуже цінували у мюнхенській редакції радіостанції. Маю тому докази у вигляді листів її колег, відібраних у архіві Колумбійського університету.
Життя пані Ганни Бойчук-Шепко з роду Гербурт, це життя сотні тисяч утікачів від совєтського режиму. Її доля типова для сотень і тисяч жертв могутнього цивілізаційного розлому, який дав поштовх трагічному експерименту над культурним надбанням і гуманітарним ресурсом однієї з найбільших країн Європи - України.
Але також це доля конкретної жінки з потужним творчим потенціалом, сила духу якої здатна здолати нездоланне. Вона зуміла провести крізь море скрути пам'ять про своїх батьків – талановиту художницю Аллу Гербурт-Йогансен і Михайла Бойчука, любов до України.
До помешкання пані Ганни я потрапила у січні 2020 року, ми розбирали її безцінний архів і вона, час від часу перериваючи читання листів Михайла Бойчука і Майка Йогансена, з гіркотою повторювала: "Яке нещастя з тією Україною, що не могла вона нормально жити, нормально народжувати, творити і умирати своєю смертю…" Все повторюється, Ганю, все знову повторюється, українці не можуть спокійно творити і умирати своєю смертю. І цьому мусимо покласти край.
Якось ми були на кухні – пані Ганна мила посуд, я проходила до кімнати і раптом гуркіт – з цілком дальньої полички сама собою впала гарна керамічна пляшка… і не розбилася. Пані Ганна повернула голову і, оцінивши ситуацію, спокійно сказала: "То мама! Дає нам знак". Дайте нам добрий знак, Ганю, Ганничка – так вас називала мама. Спочивайте з миром.
