Спогад про Любу Волинець та одну залізничну пригоду
Протягом багатьох років я мав приємність не тільки бути знайомим, а й співпрацювати з пані Любою. Завдяки її відкритості до співпраці нам вдалося зберегти і забезпечити доступність до безцінного фонду Українських Січових Стрільців, який містить 4200 фотонегативів на склі (кліше). Цей фонд став основою для створення вебсторінки "Леґіон Українських Січових Стрільців: фотоархів", і тепер тисячі користувачів інтернету мають можливість вільного доступу до цифрових копій ориґінальних фотографій.
Осіннім листочком впала додолу світла душа Люби Волинець. Вона була яскравою особистістю повоєнної еміґрації. Пані Люба належала до когорти людей, які присвятили своє життя збереженню української культури та історичної пам'яти.
Обірвалася ще одна ниточка, через яку ми мали живий зв'язок із подіями та людьми першої половини ХХ століття і навіть більше, бо покоління Люби Волинець знало людей, які у роки Першої світової війни намагалися здобути незалежність України.
У архівних фондах Української бібліотеки та музею у Стемфорді, якими багато років опікувалася Люба Волинець, зберігаються важливі документи та артефакти української історії та культури.
Протягом багатьох років я мав приємність не тільки бути знайомим, а й співпрацювати з пані Любою. Завдяки її відкритості до співпраці нам вдалося зберегти і забезпечити доступність до безцінного фонду Українських Січових Стрільців, який містить 4200 фотонегативів на склі (кліше). Цей фонд став основою для створення вебсторінки "Леґіон Українських Січових Стрільців: фотоархів", і тепер тисячі користувачів інтернету мають можливість вільного доступу до цифрових копій ориґінальних фотографій.
У цю сумну добу хочу поділитися одним цікавим спогадом, почутим від Люби Волинець.
Було це у Словаччині. Сотні українських біженців покинули свої домівки і втікали на Захід, рятуючись від більшовицької навали. В одному містечку багато людей зібралися на залізничному двірці, щоби сісти на потяг до Німеччини. На жаль, залізничники казали, що у них немає вільних вагонів для такої кількости людей. Тоді Ілля Абрам'юк, тато пані Люби, який працював залізничником, і колишній усусус Микола Угрин-Безгрішний одягнулися — один у свою форму колійовця, а другий у форму січовика зі своїми відзнаками — і пішли до начальника місцевої залізниці просити додаткові вагони для біженців. Ця представницька делегація справила велике враження на начальника, і він розпорядився причепити ще два чи три вагони.
Але коли має відправлятися поїзд, не було відомо. Микола Угрин-Безгрішний каже до пана Абрам'юка: "Знаєте, я тут колись воював на цих теренах. Ходімо, подивимося на ці місця". Поки вони ходили околицями, поїзд поїхав. Повернувшись до двірця, вони побачили, що тут вже нікого не було. Оскільки пан Ілля був колійовцем, то він знав, як пролягає ця колія. І він каже до пана Миколи: "Поїзд буде оминати цю гору, а якщо ми побіжемо ось так (і вказав напрямок), то ми наздоженемо той поїзд". І вони побігли.
А тим часом, розказувала пані Люба, їхня мама не дуже переживала. Вона казала їм (донькам), що їхній тато не може жити, аби не мати пригод: "Він нас знайде". І так сталося: коли поїзд приїхав до наступної станції, то тато і Угрин-Безгрішний вже були там.
Під час перебування у таборі для біженців у Реґенсбурзі (Німеччина) Микола Угрин-Безгрішний був її учителем .
Розказавши мені цей спогад, пані Люба сказала: "Може, колись напишете про цю пригоду і про те, що славний усусус був моїм вчителем".
Я виконую ваше прохання, дорога і незабутня пані Любо Волинець.
Спочивайте з Богом! Ваше ім'я закарбоване на сторінках журналів, книжок, документів, а це означає, що Ви залишаєтеся з нами в нашій пам'яті.
