Чому світ потребує української перемоги

Тези американського історика і письменника про те чому світовій спільноті важливо допомогти Україні здобути перемогу

Статтю Тімоті Снайдера на українську мову  переклав історик Сергій Громенко. 

Чому світ потребує української перемоги?

1. Щоб зупинити злочини. Російська окупація – геноцидна. Скрізь, де українці повертають собі територію, вони рятують життя та відновлюють принцип, що люди мають право не зазнавати катувань, депортацій та вбивств.

2. Щоб зберегти міжнародний правопорядок. Його основа полягає в тому, що одна країна не може вторгнутися в іншу та анексувати її територію, як це прагне зробити Росія. Агресивна війна Росії явно незаконна, але правопорядок сам себе не захистить.

3. Щоб завершити епоху імперій. Це може бути остання війна в колоніальній логіці – що іншої держави та народу не існує. Але цей перелом буде досягнутий, лише якщо Росія програє.

4. Щоб відстояти мирний проект Євросоюзу. Війна Росії спрямована не лише проти України, а й проти ширшої ідеї – що європейські держави можуть мирно співпрацювати. Якщо імперія переважає, інтеграція занепадає.

5. Щоб дати шанс верховенству права в Росії. Поки Росія веде імперські війни, вона перебуває у пастці репресивної внутрішньої політики. Майбутні покоління росіян можуть жити краще та вільніше, але тільки якщо Росія програє цю війну.

6. Щоб послабити престиж тиранів. У цьому столітті існувала тенденція до авторитаризму – з путінізмом в якості сили та моделі. Його поразка від руки демократії змінює цю тенденцію. Фашизм – це про силу, і він дискредитується поразкою.

7. Щоб нагадати нам, що демократія – найкраща система. Українці засвоїли ідею, що вони самі обирають собі лідерів. Ідучи на ризик для захисту своєї демократії, вони нагадують нам, що ми всі маємо діяти, щоб захистити нашу.

8. Щоб зняти загрозу Великої війни в Європі. Протягом десятиліть конфронтація з СССР та потім з Росією була сценарієм для регіональної війни. Перемога України усуває цей сценарій, роблячи неправдоподібним ще один російський наступ.

9. Щоб зняти загрозу Великої війни в Азії. В останні роки китайське вторгнення на Тайвань стало провідним сценарієм глобальної війни. Перемога України вчить Пекін, що така наступальна операція коштує дорого і скоріш за все провалиться.

10. Щоб запобігти розповсюдженню ядерної зброї. Україна відмовилася від ядерної зброї. Росія, ядерна держава, згодом вторглася. Якщо Україна програє, країни, що можуть створити ядерну зброю, відчують, що їм потрібно це зробити, щоб захистити себе.

11. Щоб зменшити ризик ядерної війни. Перемога України знижує ймовірність двох великих воєнних сценаріїв за участю ядерних держав та працює проти поширення ядерної зброї загалом. Ніщо не зменшить ризику ядерної війни більше, ніж перемога України.

12. Щоб запобігти майбутнім війнам за ресурси. Російська група Вагнера не лише постійно скоює воєнні злочини, а й захоплює корисні копалини скрізь, де тільки може. Ось чому вона воює у Бахмуті.

13. Щоб убезпечити запаси продовольства та запобігти майбутньому голоду. Україна годує більшу частину світу. Росія загрожує використовувати цю їжу як зброю. Як сказав один російський пропагандист, "наша єдина надія – голод".

14. Щоб прискорити перехід від викопного палива. Путін показує, яку загрозу майбутньому становить вуглеводнева олігархія. Його перетворення джерел енергії на зброю прискорило перехід до відновлюваних джерел енергії. Це продовжуватиметься, якщо Росія програє.

15. Щоб затвердити цінність свободи. Незважаючи на те, що вони мають всі підстави визначати свободу як протиставлення чомусь – російській окупації – українці нагадують нам, що насправді свобода — це право на щось, право бути тими, ким вони хочуть бути, в майбутньому, яке вони можуть допомогти сформувати.

Я історик політичних злодіянь, і особисто для мене номер 1 – поразка триваючого проекту геноциду, – була б більш ніж достатньою причиною, щоб бажати перемоги України. Але кожна із решти чотирнадцяти має величезне значення. Кожна з них надає можливості, про які мріють покоління творців політики, але майже ніколи їх не отримують. Багато чого було зроблено – ми ще не бачили і не вловили моменту.

Таке буває раз у житті, не можна цього упускати. Українці дали нам шанс перевернути це століття, шанс на свободу та безпеку, яких ми не змогли б добитися самотужки, ким би ми не були. Все, що нам потрібно зробити, це допомогти їм перемогти.

23 січня 2023 р.

Олексій Мустафін: Негус власною волею. Бурхливе життя Теводроса II

Коли у квітні 1868 року британські вояки здобули штурмом гірську фортецю Мекдела – резиденцію ефіопського негуса (або ж імператора) Теводроса II, вони знайшли володаря вже мертвим. І кинулися розривати його одяг на сувеніри. Зупинив ганебне видовище командувач Роберт Нейпір. Який наказав приставити до тіла надійну охорону. Поховали Теводроса II з повагою до його імператорського статусу.

Олександр Алфьоров: Фонтан замість пам'яті

Місце, де влада Києва бачить фонтан – це центр Столиці, це серце України. Відповідальність тут – неймовірна. Кожне подібне місце в Києві має бути гармонійно вписане у загальну концепцію! А не затикане нейтральністю, яка в сучасних умовах дорівнює безвідповідальності та, насправді, потуранню окупанту, який дуже прагне от цієї мовчазної та сірої України.

Олексій Мустафін: Пророк на ім'я Мані. Примхлива доля засновника "світової єресі"

9 квітня 243 року перський цар Шапур I – той самий, якому згодом вдалося вперше взяти в полон римського імператора, – прийняв у своєму палаці та вислухав мандрівного проповідника Сураїка, сина Фартака. Той познайомив володаря із своїм вченням – основи якого, за його власними словами, відкрив йому сам янгол божий. Цар був настільки вражений розповіддю, що видав Сураїку охоронну грамоту і дозволив вільно проповідувати в своїх володіннях.

Ярослав Пронюткін: Символічне місце пам’яті: кенотафи як традиція, державна практика і механізм вшанування на Національному військовому меморіальному кладовищі

У традиції українського війська від княжої доби до козацького періоду існували різні форми символічного вшанування загиблих, зокрема встановлення хрестів, курганів пам'яті, пам'ятних знаків на місцях боїв або в рідних громадах. Саме ця традиція сьогодні отримує сучасне державне втілення у формі кенотафів – символічних місць пам'яті для тих Захисників і Захисниць України, чиї тіла не були повернуті, або місце поховання яких залишається невідомим.