Мішені в тирі. Спогад з Маріуполя

Вісімдесят людей, включаючи старих, дітей та поранених, з жахом та істерикою кинулися вибиратися зі свого укриття. Ламаючи нігті, розбиваючи голови і дряпаючи коліна, люди протискалися у вузький лаз, витягували через нього немічних і поранених. Рашисти зустрічали їх зовні з автоматами, оточивши натовп і тримаючи людей на прицілі

 

Спочатку їхній підвал мав два виходи – у другий та четвертий під'їзд. Але до середини березня виходи вже були завалені, і люди пробиралися в укриття й вибиралися з нього через вузький лаз. Старим і дітям це вдавалося насилу: моя подруга, жінка за 60, говорила, що на це у неї витрачалося не менше 20 хвилин щоразу.

Втім, до другої половини березня люди вже майже не виходили назовні. Будинок розташовувався поряд з військовою частиною, яку все ще тримали наші. З іншого боку будівлі укріпилися росіяни та кадировці. Вони встановили свої гармати просто на подвір'ї та без зупинки обстрілювали український гарнізон.

Снаряди літали над і біля житлового будинку, іноді влучали в нього. 85 переляканих і розгублених людей, які намагалися рятуватися від війни у власному підвалі, відчували себе мішенями в тирі. Божевільні гралися, іноді цілком навмисно цілячись у якесь вікно чи під'їзд. "По п'ятому під'їзду стріляли з цієї штуки з плеча, - пояснювала мені потім дочка подруги". Місцеві мешканці були ні більше ні менше заручниками рашистських терористів: можливості піти з будівлі просто не було.

Рівно місяць звичайні люди, цивільні, мирні, як це заведено говорити (хоча я особисто проти такого поділу українського народу, бо наші військові – теж абсолютно мирні люди, воювати яких змусила РФ), що називається, виживали в цьому підвалі.

Виживали щосили, але вижили не всі. Шістьох із 85 за цей час поховали сусіди. Точніше, винесли до дороги та накрили чим довелося – ховати під жорстоким обстрілом не було жодної можливості.

Деяких навіть виносили не відразу: тіло сусідки, яка померла від серцевого нападу, ні запобігти, ні купірувати який через відсутність елементарних ліків не було можливості, кілька днів лежало поряд з матрацом моєї подруги та її маленького онука. Ще одного мешканця підземелля, пораненого молодого хлопця, якимось дивом таки вдалося виходити без спеціальних медичних апаратів, препаратів та знань – мабуть, янгол-охоронець зробив свою справу.

 
автор фото: валентин спринчак

Кожна доба цього холодного, але обпалюючого тіла і душі березня була неймовірно страшною, та кожна наступна доба виявлялася страшнішою за попередню. Але 1 квітня – всесвітній день сміху – запам'ятається цим нещасним, змученим та переляканим маріупольцям назавжди.

Спочатку рашисти намагалися "викурити" мешканців із підвалу, кидаючи у вентиляційну шахту димові шашки. Люди кашляли, задихалися, давилися димом, але назовні не виходили – боялися. Кілька годин вони дихали через носові хустки, брудні шапки та рукави, але трималися, аби не потрапити до рук убивцям… Тоді садисти вирішили діяти інакше.

– Увага, ми даємо вам 5 хвилин, щоб вийти. Без речей!! Рівно за п'ять хвилин ми закидаємо цей підвал гранатами! – почули люди у сховищі.

Після пережитого за час облоги Маріуполя городяни вже не сумнівалися у безмежній жорстокості та цинізмі ворога, тому випробовувати серйозність його намірів не наважилися. Почалася паніка.

Вісімдесят людей, включаючи старих, дітей та поранених, з жахом та істерикою кинулися вибиратися зі свого укриття. Ламаючи нігті, розбиваючи голови і дряпаючи коліна, люди протискалися у вузький лаз, витягували через нього немічних і поранених. Рашисти зустрічали їх зовні з автоматами, оточивши натовп і тримаючи людей на прицілі.

- Вибралися не всі. Може, задихнулися, може, їх там убили, не знаю, – казала мені подруга згодом. – Все це було, як у тумані, як у жахливому сні… Я навіть нікому не розповідаю, що ми тоді пережили. Ми були впевнені, що нас ведуть розстрілювати. Виглядало це саме так.

 

Російські тварюки забрали всіх чоловіків, крім двох зовсім старих, а жінок та дітей конвоїрували, клацаючи затворами та насміхаючись, через кілька дворів до магазину "1000 дрібниць".

- Це було, як у фільмах про Другу світову війну, - згадували потім очевидці, - тільки замість "Шнелле!" звучало гучне й жахливе "Быстро!". Так, тримаючи на прицілі, нас і довели до магазину, а там наказали спускатися в підвал і не сміти висуватись.

В цьому місці перелякані люди провели ніч. А вдосвіта на свій страх і ризик вибралися і, ховаючись у дворах, пішли. Вони просто йшли – не куди, а звідки. Вони бігли з пекла, з роздертого фашиствуючими російськими солдатами ще недавно гарного і затишного міста, бігли у бік своїх.

Як далеко ці свої, люди не знали – у підвалі вони давно вже не мали зв'язку і більш-менш актуальних новин. Точно вони були впевнені тільки в одному - що хочуть рухатися в бік, протилежний напрямку на Росію!

На виїзді з міста люди натрапили на ворожий блокпост. Тут метушилися військові й зібралися цивільні: охочих залишити місто, вивозили до селища Нікольське. З цією метою формувався невеликий караван із кількох автобусів. Двері одного були відчинені й моя подруга з донькою та онуком ризикнули сісти в нього.

В Нікольському пасажирів розсортували: чоловіків вивели з автобуса та увели, а жінкам наполегливо і беззастережно "рекомендували" заходити в розташовану поряд адміністративну будівлю.

- Вас там нагодують, - багатозначно пообіцяв солдат, і моя подруга зрозуміла, що "не настільки голодна"… Скориставшись тим, що окупанти відволіклися на істерику, яка сталася з якоюсь вагітною жінкою, моя подруга схопила за руку дочку і онука, і не давши їм схаменутися, вискочила з периметра, що охороняється, і шмигнула в найближчий двір.

Назустріч вийшов чоловік і – о диво! - виявився знайомим.

- Хочете, я відвезу вас до Бердянська? – швидко спитав він і назвав ціну.

Вони пробиралися що називається "козячими стежками" - очевидно, що чоловік їхав цим маршрутом не вперше. Дорогою він розповів своїм пасажирам, що в тій будівлі замість обіцяного обіду "подають" фільтрацію, а потім, уже перед Бердянськом, підвіз на кільце, куди мали прибути українські евакуаційні автобуси із Запоріжжя.

 
автор фото: укрінформ

На кільці юрмилося безліч охочих потрапити на підконтрольну Україні територію, але дуже скоро всіх їх спіткало розчарування. Окупанти оголосили, що сьогодні автобусів не буде – вони стоять у Василівці та до завтра звідти не поїдуть. Окупанти категорично запевнили в цьому людей і так само категорично відправили їх до міста – до гуманітарного центру, відкритого в одній із місцевих шкіл.

Але коли втомлені та змучені люди почали влаштовуватись там на нічліг, до школи приїхав молодий хлопець, місцевий український волонтер, та повідомив, що українські автобуси вже стоять на кільці і ось-ось поїдуть – час їхнього відправлення суворо визначали росіяни.

Розуміючи, що бігти до кільця надто далеко і довго, люди запанікували. Місцеві волонтери кинулися їм допомагати. Весь час до відправлення евакуаційної колони цей незнайомий хлопець та його друзі курсували між школою та кільцем, намагаючись відвезти до автобусів якнайбільше охочих.

Іншого способу встигнути до відправлення у людей, які не мають машин, просто не було. Моїй подрузі пощастило дістатися місця формування колони вчасно. Але 4 з 8 автобусів з вини окупантів так і вирушили до Запоріжжя порожніми – величезна кількість охочих поїхати окупанти таким чином просто не випустили.

Ось така історія.

Будь-яка схожість персонажів у російській військовій формі на гітлерівських нацистів є випадковим збігом. Або ні...

Юрій Гудименко: Україні потрібен власний Арлінгтон

Назви ваших сіл можуть увійти в історію гордо, як увійшов Арлінгтон, або з ганьбою, якщо частина мешканців буде силою перешкоджати будівництву військового кладовища. Це навіть дико звучить.

Олена Буруль: Як Голодомор з'явився і зник у любовному романі 1933 року

В листопаді 1933-го в газеті Welt Blatt, що видавалась у Відні, з'явився фрагмент роману Клотільде фон Штегманн "Завдяки тобі я знайшов батьківщину". Герой втікає з Радянського союзу до Німеччини у бочці, перепливаючи Дністер, там влаштовується на роботу, рятує дочку консула від падіння з коня. Всі ознаки третьосортного чтива для домогосподарок. Якби не початок роману, де йдеться про жорстоку більшовицьку політику і детально описуються події Великого голоду в Україні.

Леся Воронюк: У канадському парламенті заборонили виступ засновниці Всесвітнього дня вишиванки через сорочку Бандери

За інформацією, яку я отримала від керівництва Конгресу Українців Канади, депутат-ліберал українського походження Іван Бейкер заблокував мій виступ в канадському парламенті через... сорочку Степана Бандери, яку ми спільно із проєктом Вишивка в одязі видатних українців відтворили у 2022 році.

Андрій Ковальов: "Хто ми пред Богом? Кракаділи!", або чому важливо молитися українською мовою!

У селах на Київщини рідко служать Всенічне бдіння. Після сімдесяти років безбожництва (за часів совка) люди просто були не привчені і не приходили у суботу ввечері до храму. Дорогий читачу, не лякайся, воно так називається - Всенічне, але не триває цілу ніч. Просто напередодні суботи служать одразу поєднані разом вечірнє богослужіння і ранню літургію. Від цього поєднання і називається - Всенічне бдіння. На практиці воно триває десь дві години.