Не будьмо короткозорими!

Наша ключова світоглядна проблема - короткозорість і вузький часовий горизонт мислення. Наші еліти здебільшого короткозорі. Але й люди також. Політики мислять в категоріях політичного сезону. Люди і поготів - в категоріях сьогоднішнього дня. Результат завжди буде однаковий. З таким підходом ми завжди програватимем тим, хто мислить у категоріях десятиріч чи сторіч.

 

Наша ключова світоглядна проблема - короткозорість і вузький часовий горизонт мислення.

Наші еліти здебільшого короткозорі. Але й люди також. Політики мислять в категоріях політичного сезону. Люди і поготів - в категоріях сьогоднішнього дня. Результат завжди буде однаковий. З таким підходом ми завжди програватимем тим, хто мислить у категоріях десятиріч чи сторіч.

Тобто одного дня ми такі прокидаємося, а Росія, наприклад, анексувала Крим. Й ми постфактум собі констатуємо: а анексія-то, виявляється, - не спонтанна ідея. Готувались давно й ретельно.

Ай-ай-ай, нехороші. А ми були неготові. Й навіть не думали - не гадали. Стоп, а хто заважав думати ширше?

Нашій короткозорості є, звичайно, історичне пояснення: імперія системно нищила все, що ми будували, й усіх, хто пробував будувати. Будувати на наших теренах - значило із великою ймовірністю втратити плоди праці. А то й життя. Під час війни. Під час розкуркулення. Під час голодомору. Під час депортації. Це усе формувало ментальність життя-тут-і-тепер. Не думай про завтра. Виживи сьогодні. Завтра все може змінитися. Прихопи собі нині, скільки можеш, бо завтра ресурс зникне.

Наші політики, наші еліти - усі наслідок цієї ментальності. Наслідок ментальності геноциду-голодомору в тому числі! Про те, що ресурс скінченний. І все довкола скінченне. Держава й її інститути - скінченні. Навіщо я буду вкладатися в те, що не нині, так завтра впаде? Ліпше я собі побудую якесь Межигір'я, сховаюся там за парканом і перечекаю біду.

Проблема у тому, що це - замкнене коло. Все падатиме, допоки ми не навчимося думати ширше. Ми не можем навчитися думати ширше, поки довкола все падає.

А тепер порівняйте із мисленням Імперії. Воно протилежне: ресурс нескінченний. Я завжди маю змогу прибрати до рук ще одну-дві колонії, парочку територій - й ось ресурс знову є. Це Ріг Достатку. Мені завжди є, звідки взяти. Тож - будувати фундамент, думати про вічне й непорушне, мислити категоріями сторіч!

Ми протистоїмо ворогу, який попереду нас. Щоб перемогти, треба навчитися думати довготерміново. Зазирнути принаймні туди, куди дивиться він.

А це значить - будувати тяглі інституції. Тривкість інституцій забезпечує перевагу. Тяглість культури забезпечує перевагу.

Тому Томос - це удар під дих імперії. Тому Музей Голодомору-Геноциду - це удар під дих.

Це про стратегічне. Це про десятиріччя й сторіччя. Це про фундамент. Зафіксувати акт Геноциду. Усвідомити наслідки - в тому числі на ментальність. Переосмислити. Вивчити раз і назавжди, хто сіяв смерть. Відновити пам'ять. Побудувати на її основі політику.

Ми не можемо нехтувати фундаментом й братися зводити стіни, не зміцнивши основу. Стіни обваляться.

Юрій Юзич: Друг "Вовк"

Вбили Андрія Парубія. Як колись Бандеру, Коновальця, Петлюру. Для більшості – це вбивство діючого народного депутата, члена комітету з питань оборони і розвідки. Колишнього спікера українського парламенту, коменданта «Самооборони Майдану», секретаря РНБО. Для меншості це вбивство друга «Вовка» - одного з ключових творців українського молодіжного середовища, яке з кінця 1980-х готувалось не лише до здобуття незалежності України.

Юрій Луценко: "Став для молоді прикладом Чину". Пам'яті Андрія Парубія

Парубій жив метою - захистом української Держави. Всі побутові та політичні розмови він зводив на це. Інколи здавалося, що він по ночах говорив із своїм дідом та стрийками, і звітує їм про кожен крок, щоб не допустити помилок минулих спроб.

Володимир Бірчак, Володимир В'ятрович: Рука радянська на Волині

Фрагменти польських документів 1940-х років, де йдеться про роль совєтів у розпалюванні польсько-українського конфлікту.

Олексій Мустафін: "Відплата за поразку", або навіщо Тохтамиш захопив Москву

26 серпня 1382 року володар Улуса Джучі хан Тохтамиш захопив і спалив Москву. Це сталося лише через два роки після битви на Куликовому полі у верхів'ях Дону, в який місцевому князю Дмитру чи не вперше вдалося взяти гору над великим татарським військом. Тож іноді припускають, що акція Тохтамиша була нічим іншим, як "відплатою за поразку".