Епохальний Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року

Референдум 1 грудня 1991 року таки справді має епохальне значення: усенародне схвалення надало Українській Державі абсолютної – і внутрішньої, і міжнародної – легітимності. А тому нинішні путінські базікання про "адін народ, що складається з трьох віток", "ісконнорусскую територію", а відтак – необхідність єдиної держави сприймаються як злочинні неонацистські затії. Як підставу для розгляду злочинних дій для їх реалізації Міжнародним Воєнним Трибуналом в Гаазі.

 

Епохальний Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року мав свою передісторію: 19 серпня – шовіністично-імперський воєнний путч ГКЧП у москві з метою недопущення республік тодішнього союзу до державної самостійности; 24 серпня – прийняття Верховною Радою "Акту проголошення незалежності України."

Пропозицію провести всенародний референдум на підтримку "Акту" висловив у своєму виступі Ігор Юхновський. Це викликало неоднозначну реакцію. Чулися невдоволені репліки. Одна з них звучала буквально так: "Хіба у рабів питають чи хочуть вони бути вільними?" А ще: до референдуму будуть готуватися і комуністи. А вони захочуть, аби Україна стала незалежною?

Дискусії, суперечки тривали довго. Сам "Акт" був схвалений щойно після 18-ої години. А тоді ще обговорювалися й схвалювалися ряд постанов, в т. ч. і про референдум, і про вибори Президента. Сесійне засідання того дня було закрите о 21.00.

Сьогодні визнаймо: референдум 1 грудня 1991 року таки справді має епохальне значення: усенародне схвалення надало Українській Державі абсолютної – і внутрішньої, і міжнародної – легітимності. А тому нинішні путінські базікання про "адін народ, що складається з трьох віток", "ісконнорусскую територію", а відтак – необхідність єдиної держави сприймаються як злочинні неонацистські затії. Як підставу для розгляду злочинних дій для їх реалізації Міжнародним Воєнним Трибуналом в Гаазі.

Три місяці підготовки до президентських виборів і референдуму дали можливість об'їздити всю Україну, зустрітися з мільйонами людей, донести до них наші національні ідеї. В'ячеслав Чорновіл доручав мені зустрічі у Донецькій, Луганській, Чернігівській областях.

Жителі Донбасу розділилися дві групи (як і тепер): одні вважалися споконвічними аборигенами цієї землі – "Дикого Степу" – а тому прагнули бути з Києвом (тут не прийнято було вживати слово "Україна"), а інші також (якось зверхньо) погоджувались, бо їм "надоєло бить всєсоюзной кочегаркой". Тобто постачати туди кам'яне вугілля. Але ті другі все-таки сподівалися, що їхня "кровная св'язь" з московщиною усе-таки в якісь формі (нехай уже не союзній) таки залишиться. Це і є та ситуація, яка вибухнула сьогодні у форматі ДНР і ЛНР.

Тут тоді ще проживали ті, які пам'ятали, як їх – дітьми і підлітками – везли ешелонами з насиджених місць "матушки-расєї" з історичною місією: освоювати "ісконно русскіє зємлі", які колись захопили хохли. Коли я говорив їм про незалежність Української Держави, вони впадали у відвертий гнів, кричали, що тут немає ніякої України, що вони "мєстниє" і ніколи українцями не стануть… Змінити світогляд, настрої того покоління, як і їх прямих нащадків… ну, не знаю, не хочу бути категоричним, але гадаю, що це було неможливим. Треба думати про майбутнє.

Доводилось бувати в селах, суцільно виморених Голодомором 1932 – 1933 років. Тяжке враження: ті люди, які зайняли опустілі хати, обезлюднену землю, не вважали себе… – не зміг я вияснити, ким вони себе вважали.

Але мене возили і в села, де місцеві люди якось вижили. Ходили, а біля будинків – могили, маленькі могилки з хрестиками. З датами життя. Переважно дітки. Моторошне відчуття. Ніби перебуваєш на цвинтарі.

Я був тоді довіреню особою кандидата в Президенти В'ячеслава Чорновола…

Е, ні! За незалежну Україну вони проголосують, а за націоналіста, бандерівця, що вийшов з тюрми – нізащо! От Леоніда Кравчука вони знають. Відомий комуністичний керівник, свій чоловік. І це говорили люди, які пережили Голодомор – Геноцид, біля дому яких – жертви їх найрідніших. Спрацювала психологія страху і пристосовництва, сформована заради виживання…

Так в Україні залишилася керувати компартійна номенклатура, яка "прихватизувала" державну власність і сформувала олігархічно-корупційну систему суспільного ладу, в якому нам доводиться жити.

Поборемо? Мусимо! Бо інакше нас знищать.

30.11.2023

Дмитро Крапивенко: Алла Пушкарчук - Рута, яку не вберегли

Загинула Алла Пушкарчук (Рута). Тендітна дівчина, що пішла на війну ще у 2014-му, залишила світ мистецтва, навчання в університеті Карпенка-Карого і омріяну кар'єру театрознавиці.

Ярослав Пронюткін: Тут спочиватимуть наші герої: хто має право бути похованим на головному Меморіалі країни?

Національне військове меморіальне кладовище — це меморіал на багато років вперед. За всіма прогнозами поховання тут можуть відбуватися протягом наступних 40-50-ти і більше років. Меморіал призначений винятково для військовослужбовців — тих, які загинули в бою під час цієї війни, та тих, які мали видатні заслуги перед батьківщиною, та покинуть цей світ через дуже багато років.

Зоя Казанжи: Винні мають бути покарані

Володимира Вакуленка, українського письменника вбили росіяни. Дата його загибелі достеменно невідома. Ймовірніше, це сталося між 24 березня та 12 травня 2022 року. Після того, як Ізюм звільнили ЗСУ, у місті виявили масове поховання – понад 400 тіл. Під номером 319 було тіло Володимира Вакуленка.

Євген Гомонюк: Французькі скульптури у Миколаєві

Що спільного між найстарішим міським театром, Аркасівським сквером і зоопарком у Миколаєві? Власне французький слід. Всіх їх об’єднує художня французька ливарня Валь Д'Осне з головним салоном в Парижі, чия продукція в різні часи прикрашала ці три локації. Мова йде про п’ять найвідоміших в Миколаєві декоративних садових чавунних скульптур. Одна з них, на жаль, була втрачена ще у 1990-ті роки, інші чотири можна побачити і сьогодні.