Міський голова Одеси Павло Зелений – борець за українську мову

Саме Павло Зелений першим на посаді міського голови взявся за адвокацію мови більшості населення Одеси, яку десятиліттями пригнічував царський режим. Зробив це ще до початку революції 1905 року – представивши в Одеській міській раді (думі) свій реферат щодо потреб народної освіти. У цій доповіді підняв, зокрема, питання потреби книжок українською мовою для шкіл і освіти населення.

 

Павло Зелений твердив, що Одеса має своїм корінням українське населення, а за даними статистики мешкало 50 000 містян, які вважають рідною українську. Що всі навколшні поселення – чисто українські.

Одеський міський голова Зелений використовував аргументи подібні до Міхновського, що українцям тяжко зрозуміти московські терміни, як от "пахото сохой" чи "курится воин", що часто зустрічається в шкільних підручниках. На його думку вже тоді дивно звучали школярам тези "наша родная матушка Волга", коли ці діти виростають над Дністром, Дніпром чи Чорним морем.

Зелений наводив багато інших слів, які дітям не зрозумілі. Відповідно публічно запропонував скасувати таємний царський Емський указ 1876 року, циркуляри, які забороняли давати в школах пояснення українською мовою; забороняли статті українською мовою в шкільних книжках. Вважав, що всю освіту в українських громадах слід вести українською мовою, допустити українські книжки в шкільні і народні бібліотеки на рівні з московськими.

Ініціатива Зеленого "співпала" по часу із публічним Меморіалом українців Одеси від 15 січня 1905 року до прем'єр-міністра царської імперії графа Вітте щодо відновлення в правах української мови. Співпала з ініціативою українського самостійника із Одеси лікаря Івана Луценка (загинув згодом у бою з окупантами) започаткувати в місті першу щоденну газету українською мовою "Новина". На яку петербурзьке "главноє управлєніє по дєлам печати" відповіло, що "міністр внутрішніх справ відмовив в дозволі видати в Одесі щоденну газету українською мовою".

Хоча Зелений спілкувався переважно московською мовою, він публічно виступав за скасування утисків штучно створених для української преси. Особисто виділив 500 рублів – колосальну суму на ті часи – для пам'ятника Шевченку в Одесі. Був одним із співзасновників одеської "Просвіти". Саме таким людям, а не московським імперцям-шовіністам, будуть стояти пам'ятники в Україні.

Дмитро Крапивенко: Алла Пушкарчук - Рута, яку не вберегли

Загинула Алла Пушкарчук (Рута). Тендітна дівчина, що пішла на війну ще у 2014-му, залишила світ мистецтва, навчання в університеті Карпенка-Карого і омріяну кар'єру театрознавиці.

Ярослав Пронюткін: Тут спочиватимуть наші герої: хто має право бути похованим на головному Меморіалі країни?

Національне військове меморіальне кладовище — це меморіал на багато років вперед. За всіма прогнозами поховання тут можуть відбуватися протягом наступних 40-50-ти і більше років. Меморіал призначений винятково для військовослужбовців — тих, які загинули в бою під час цієї війни, та тих, які мали видатні заслуги перед батьківщиною, та покинуть цей світ через дуже багато років.

Зоя Казанжи: Винні мають бути покарані

Володимира Вакуленка, українського письменника вбили росіяни. Дата його загибелі достеменно невідома. Ймовірніше, це сталося між 24 березня та 12 травня 2022 року. Після того, як Ізюм звільнили ЗСУ, у місті виявили масове поховання – понад 400 тіл. Під номером 319 було тіло Володимира Вакуленка.

Євген Гомонюк: Французькі скульптури у Миколаєві

Що спільного між найстарішим міським театром, Аркасівським сквером і зоопарком у Миколаєві? Власне французький слід. Всіх їх об’єднує художня французька ливарня Валь Д'Осне з головним салоном в Парижі, чия продукція в різні часи прикрашала ці три локації. Мова йде про п’ять найвідоміших в Миколаєві декоративних садових чавунних скульптур. Одна з них, на жаль, була втрачена ще у 1990-ті роки, інші чотири можна побачити і сьогодні.