Міський голова Одеси Павло Зелений – борець за українську мову

Саме Павло Зелений першим на посаді міського голови взявся за адвокацію мови більшості населення Одеси, яку десятиліттями пригнічував царський режим. Зробив це ще до початку революції 1905 року – представивши в Одеській міській раді (думі) свій реферат щодо потреб народної освіти. У цій доповіді підняв, зокрема, питання потреби книжок українською мовою для шкіл і освіти населення.

 

Павло Зелений твердив, що Одеса має своїм корінням українське населення, а за даними статистики мешкало 50 000 містян, які вважають рідною українську. Що всі навколшні поселення – чисто українські.

Одеський міський голова Зелений використовував аргументи подібні до Міхновського, що українцям тяжко зрозуміти московські терміни, як от "пахото сохой" чи "курится воин", що часто зустрічається в шкільних підручниках. На його думку вже тоді дивно звучали школярам тези "наша родная матушка Волга", коли ці діти виростають над Дністром, Дніпром чи Чорним морем.

Зелений наводив багато інших слів, які дітям не зрозумілі. Відповідно публічно запропонував скасувати таємний царський Емський указ 1876 року, циркуляри, які забороняли давати в школах пояснення українською мовою; забороняли статті українською мовою в шкільних книжках. Вважав, що всю освіту в українських громадах слід вести українською мовою, допустити українські книжки в шкільні і народні бібліотеки на рівні з московськими.

Ініціатива Зеленого "співпала" по часу із публічним Меморіалом українців Одеси від 15 січня 1905 року до прем'єр-міністра царської імперії графа Вітте щодо відновлення в правах української мови. Співпала з ініціативою українського самостійника із Одеси лікаря Івана Луценка (загинув згодом у бою з окупантами) започаткувати в місті першу щоденну газету українською мовою "Новина". На яку петербурзьке "главноє управлєніє по дєлам печати" відповіло, що "міністр внутрішніх справ відмовив в дозволі видати в Одесі щоденну газету українською мовою".

Хоча Зелений спілкувався переважно московською мовою, він публічно виступав за скасування утисків штучно створених для української преси. Особисто виділив 500 рублів – колосальну суму на ті часи – для пам'ятника Шевченку в Одесі. Був одним із співзасновників одеської "Просвіти". Саме таким людям, а не московським імперцям-шовіністам, будуть стояти пам'ятники в Україні.

Олександр Алфьоров: Фонтан замість пам'яті

Місце, де влада Києва бачить фонтан – це центр Столиці, це серце України. Відповідальність тут – неймовірна. Кожне подібне місце в Києві має бути гармонійно вписане у загальну концепцію! А не затикане нейтральністю, яка в сучасних умовах дорівнює безвідповідальності та, насправді, потуранню окупанту, який дуже прагне от цієї мовчазної та сірої України.

Олексій Мустафін: Пророк на ім'я Мані. Примхлива доля засновника "світової єресі"

9 квітня 243 року перський цар Шапур I – той самий, якому згодом вдалося вперше взяти в полон римського імператора, – прийняв у своєму палаці та вислухав мандрівного проповідника Сураїка, сина Фартака. Той познайомив володаря із своїм вченням – основи якого, за його власними словами, відкрив йому сам янгол божий. Цар був настільки вражений розповіддю, що видав Сураїку охоронну грамоту і дозволив вільно проповідувати в своїх володіннях.

Ярослав Пронюткін: Символічне місце пам’яті: кенотафи як традиція, державна практика і механізм вшанування на Національному військовому меморіальному кладовищі

У традиції українського війська від княжої доби до козацького періоду існували різні форми символічного вшанування загиблих, зокрема встановлення хрестів, курганів пам'яті, пам'ятних знаків на місцях боїв або в рідних громадах. Саме ця традиція сьогодні отримує сучасне державне втілення у формі кенотафів – символічних місць пам'яті для тих Захисників і Захисниць України, чиї тіла не були повернуті, або місце поховання яких залишається невідомим.

Антон Кістол: Ab Samara Condita. Що не так із передатуванням Дніпра?

Місто-фортецю й один із найважливіших вузлів України на Сході пропагандисти Кремля послідовно вписують у межі примарної "Новоросії". У березні 2014-го проросійські сепаратисти не знайшли тут широкої підтримки й не змогли проголосити "Дніпропетровську народну республіку". Однак небезпека не зникла й досі, адже Росія продовжує висувати територіальні претензії на Дніпропетровську область як на землі, приєднані до Російської імперії та нібито колонізовані за часів Єкатєріни ІІ.