А Ви правда справжній професор?

"Професоре, пора! Там вже всі зібрались", – кличе мене чорнявий чоловік у військовій формі. Я виходжу з прохолодної темряви казарми надвір і на кілька секунд застигаю від сліпучого сонячного світла, що відбивається від білого піску під ногами. Надворі серпень 2022 року, довкола приземкуваті піщані пагорби, низенькі рідкі сосни. Страшенна спека й відсутність вітру згустили повітря до стану желе. Час-від-часу це желе здригається від вибухів – на військовому полігоні у центральній Україні відбуваються навчання артилеристів.

Ми поряд з ними навчаємо розвідників-операторів дронів. Це перший подібний досвід в країні, коли цивільні волонтери навчають військовослужбовців. У світі взагалі ще не існує таких програм і ми самі їх створюємо у рамках громадської ініціативи. Нас близько десятка інструкторів й півтори сотні курсантів, кожен працює зі своєю невеликою групою. Але під кінець навчального тижня пішли чутки, що я добре знаюсь на мапах та орієнтуванні у просторі і мені доводиться зробити лекцію для всього потоку курсантів.

Не можна збирати стільки людей в приміщенні (бо туди може прилетіти російська ракета), тому на мене під крислатою сосною чекає понад сотня чоловіків різного віку. Я не маю можливості показати презентацію, замість того роздаю імпровізовані роздруківки карт. Йде лекція, мої "студенти" потроху переповзають разом з тінню, що рухається. Хтось спить, хтось уважно слухає. Час-від-часу задають питання. Одне з них про мою експертність: "А Ви правда справжній професор?", відповідаю, що так. "І доктор наук?". Кажу, що доктор. Відповідь задовольняє скептиків, слухають уважніше, питання сиплються активніше. Я ж подумки дякую своєму науковому ступеню. Ці обпалені війною чоловіки не надто налаштовані сприймати цивільну людину.

За місяць потому наша громадська ініціатива масштабувалася, ми навчаємо сотні операторів дронів на кількох військових полігонах одночасно. Керівник навчань просить мене стати мандрівним лектором і сконцентруватися виключно на навчанні військової топографії з використанням спеціальних програмних комплексів. Я майже закинув викладання в своєму університеті і геть забув про наукові дослідження. Натомість доводиться багато їздити країною – від фронтових районів до західних кордонів. У моєму старенькому позашляховику був цілий навчальний комплекс – екран, проектор, набори військових і навчальних карт, коробка компасів, дрони, планшети. Я вже міг проводити навчання будь-де. Так і відбувалося, інколи це закинутий дитячий садок, інколи цех, інколи казарма чи навчальний центр, інколи – просто у лісі. Різні місця і різні групи курсантів, але поміж практичних питань було й оте звичне: "А Ви правда справжній професор?". Правда.

Враховуючи масштаби війни і мобілізації, державні структури мали великі складнощі з навчанням операторів дронів, тому діяльність нашої організації виявилася дуже запотребуваною. Ми теж мали великі амбіції і вирішили, що треба впроваджувати нові програмні комплекси і дрони у підготовку офіцерів, щоб їхні рішення спирались на знання про ці технології. Для цього нам треба було переконати керівництво військових університетів скоригувати програми підготовки і допустити до неї нас – цивільних інструкторів. Інколи така співпраця починалася з "пробних" лекцій від вже знайомого вам професора, а мій докторський ступінь був одним з аргументів фаховості нашої інструкторської спільноти.

У такому режимі я пропрацював два роки. За цей час ми не тільки особисто навчили тисячі військовослужбовців, а й зробили для них спеціальний дистанційний курс "Сучасні технології війни". Досьогодні цей курс має понад сто тисяч активних акаунтів, там є модуль про використання карт і спеціальних програм "від справжнього Професора".

У вересні 2024 року я звично працював на одному з полігонів. У той день мені треба було зробити бліц – прочитати короткі годинні лекції по картографії для 8 груп солдат. Це був пекельний день – вісім разів розповідати одне й те саме. Почувши звичне питання "А Ви правда справжній професор", цього разу я відповів – "формально ще так, реально, вже, мабуть ні". На щастя мене не просили пояснити чому, але я нарешті можу пояснити вам, що ж у цій історії не так.

Річ у тім, що я професор ранньомодерної історії. Моя докторська дисертація з історичної антропології і присвячена історії дитинства. Тобто мій науковий бекграунд не мав жодного відношення до мап, технологій чи дронів. Але, як хобі, я багато років займався спортивним орієнтуванням, був чемпіоном України, також використовував карти для планування маршрутів в горах. Ці навички, разом із значним досвідом викладання та науковим підходом, дали непоганий результат. Я міг успішно навчати. Проте в той день, я зрозумів, що на два роки пішов у зовсім іншу сферу, закинув науку, не знаю, що роблять колеги, повз мене пройшли важливі наукові тексти і конференції.

Більше того, мені важко сформулювати якусь нову ідею дослідження, та й, власне, я не впевнений чи важливі мої дослідження, доки триває війна. Я зрозумів, що я більше не професор, але можу спробувати знову ним стати. День був виснажливим і достатньо хорошим, щоб завершити мою участь у нашому проекті по навчанню, тим більше, що інструкторів у нас вже не бракувало. Цікаво, що тоді за день мене послухало 450 курсантів – особистий лекторський рекорд, який я ніколи не зможу повторити в цивільному житті.

Повернення додому зайняло кілька годин. Дорогою я згадав колег-науковців, які були змушені покинути свої дослідження і стати на захист України від російської агресії. Багато з них загинуло, інші ж ще більше ніж я випали з професії, їм буде набагато важче повертатися в науку, вони точно напишуть менше хороших книжок і статей, ніж могли б. На відміну від мене, вони не мали вибору, але саме завдяки їм, цей вибір був у мене. Я вирішив його не знецінювати та не марнувати. Тому звільнився зі свого університету, де вже давно не прогресував.

Сьогодні я працюю у найкращому українському університеті та маю річну нерезидентську позицію в хорошому дослідницькому центрі за межами України. Ця робота для мене виклик, але в такому середовищі я сподіваюсь відновити і максимально реалізувати свій науковий потенціал. На жаль, у цей же час, набагато потужніші від мене науковці перебувають на війні. І я впевнений, що саме зараз, когось із них зі здивуванням запитують: "А ти, правда, справжній професор?".