Народ-переможець, народ-окупант, або що не так з нашим наративом про Другу світову війну

Знову і знову думаю про нашу Другу світову, і ніяк в моїй голові не складеться пазл.

8 травня мав ефір на радіо, говорили про місце та роль України у Другій світовій, і я зрозумів, що все ще не до кінця знаю, як про неї говорити.

Ми зараз користуємось наративом, який вміщає в себе дві мало поєднувані речі:

1. 360 днів на рік ми говоримо про період УРСР/СРСР як про окупацію. Проводимо тотальну декомунізацію, руйнуємо радянські пам'ятники, говоримо про комунізм=нацизм.

2. Кілька днів на рік (8 травня, 1 вересня, 22 червня) ми раптово згадуємо, що, взагалі-то, 6-7 мільйонів українців пройшли через фронти Другої світової війни в складі радянської армії, що ми народ-переможець нацизму і що наші предки здійснили подвиг, зламавши голови нацистській гідрі.

Що у всій цій історії не так? Багато що.

В мене постійно виникає відчуття когнітивного дисонансу як мінімум, і лицемірства як максимум. Ми протягом року використовуємо два різних наративи про Другу світову, і, здається, всім нормально.

1. Спочатку довгий час в нас була концепція "Великої вітчизняної війни", яка, очевидно, була написана не нами, і це було проблемою.

Але, попри те, що сьогодні всім притомним людям очевидна її штучність та чорно-білість, вона повністю не деконструйована. В неї просто додались додаткові елементи, які не зруйнували її, не пояснили її, а наповнили протиріччями.

З одного боку – останні 10 років ми наголошуємо, що під час Другої світової війни українці воювали не тільки в складі радянської армії, і це справедливо.

Дійсно, в нас є ще УПА, інші формації Руху Опору, є українці в складі польської армії, є українці в складі армій-союзників – американській, французькій та британській.

Але з іншого боку – кількість українців в нерадянських арміях не дотягує і до пів мільйона, в той же час як в радянській армії воювало 6-7 мільйонів українців, і заперечення українсько-радянського вкладу у перемогу над нацизмом виглядає трохи дивним, як мінімум через прості математичні підрахунки.

В якийсь момент почало з'являтись відчуття, що єдино-правильні українці в Другій світовій – це УПА. Всі інші складні, сумнівні, і не тягнуть на зрозумілих героїв, яких всім так хочеться знайти в Другій світовій.

2. Ми досі не до кінця розуміємо, що для нас означає УРСР.

З одного боку – УРСР постала як результат війни з УНР, і, очевидно, не без допомоги російських більшовиків. Наш наратив про УРСР все ще доволі однозначний – з 1920 (падіння УНР) і аж до 1991 року Україна перебувала в російській/радянській окупації.

З іншого боку – УРСР це юридично українська радянська держава. Принаймні всі зовнішні ознаки державності вона мала.

Останнім часом я зустрічаю несміливі голоси, які говорять про те, що треба говорити про український народ в ХХ столітті як державний, але не суверенний.

Такий собі аналог козацької Гетьманщини після Мазепи. Зовнішні ознаки автономії, суб'єктності присутні, але по факту – ні.

Та чомусь Скоропадського, Апостола, Полуботка, Розумовського ми вважаємо українськими гетьманами, а от що очолювали Скрипник, Раковський, Хрущов, Шелест – українську радянську державність чи окупаційну адміністрацію – поки що до кінця не зрозуміло.

Зараз по відношенню до УРСР домінує трохи дитяча позиція: все, що хорошого було в УРСР – то наше, а все що поганого – то росіяни.

Але це так не працює, і перемагати нацизм, будучи окупаційним квазідержавним утворенням особисто мені якось не виходить.

3. Що для нас є перемога у Другій світовій війні? Ми переможені, чи перемогли?

Щоразу, як заходить розмова про народ-переможець, варто поставити одне питання: що нам дала ця перемога? Чи дійсно ми можемо відчути результати цієї перемоги?

Для Франції чи Великої Британії перемога над нацизмом – очевидна, бо ці країни дійсно можуть сказати: перемога над нацизмом дала нам можливість жити і розвивати свої країни як незалежні.

Що перемога дала українцям? Мені складно відповісти. Ми повернулись туди ж – в тоталітарний комуністичний союз, і перемога хіба тимчасово змінила статус УРСР, давши їй якийсь мінімум суб'єктності в 1940-1950-х.

В мене відчуття, що УРСР в Другій світовій – це як спортсмен, що переміг у марафоні, який не мав бігти.

Щоразу, коли я чую про нашу перемогу над нацизмом, в мене складається враження, що це як замовляння, що треба повторювати з року в рік.

Навіщо – незрозуміло, але й припиняти не хочеться, бо як припинити – в Париж на святковий парад більше не погукають, а це важливо, дійсно важливо, без жартів.

4. Якщо ми говоримо, що українці-радянці це теж наші, чому ми тоді не говоримо, що під час другої світової в нас були ще й елементи громадянської війни?

Якщо УРСР – окупаційна структура, то тут все зрозуміло. За Україну, яку ми маємо і як уявляємо її сьогодні, боролась УПА, і наші історичні симпатії, очевидно, на її боці.

Але якщо українці в Червоній армії це такі самі українці, як і українці в УПА, то де ми подінемо факти довгої і жорстокої боротьби цих двох Україн?

Це незручне питання ми оминаємо і в нас виходить черговий когнітивний дисонанс: українці-радянці виганяли нацистів з України, паралельно воюючи з українцями-націоналістами. Здається, все логічно, нікому не муляє.

5. Що нам робити з пам'яттю про радянських воїнів?

Останні роки в нас "народ-переможець" виходить дуже абстрактний, безособовий.

Є просто якась 6-мільйонна маса, що воювала проти нацизму. Радянські генерали-офіцери – вже давно не українці, вони декомунізовані, як члени Комуністичної партії.

Десь на місцевому рівні може бути якийсь офіцер-лейтенант, і то не завжди. А от безособовий кількох-мільйонний народ – це дуже зручно, бо ж він ніби є, але його й нема.

Ми соромимось будь-якого прізвища радянського воїна, бо ж багато незручних питань тоді випливає.

Навіть Ковпак з Берестом уже давно не в тренді – нема їх на офіційному рівні, держава/влада їх не бачить, є просто абстрактний "українець-червоноармієць", бажано – рядовий і без партійного квитка.

Це якась відроджене "народництво" ХХІ століття, коли прості селяни-солдати – молодці, наші хлопці, а от пани-офіцери-командири – то вже вороги, про них не можна хороше говорити, а краще взагалі забути.

Є три варіанти, як нам вийти з цих протиріч. Перший – простіший, ми до нього підійшли найближче, другий і третій – складні, і поки що малоймовірні.

1.Погодитись, що УРСР – не українська держава або й взагалі не держава.

Сказати чітко, що це – продукт російської окупації і українці, що служили цьому режиму – як мінімум використаний всліпу матеріал, як максимум – колаборанти.

Але тоді доведеться відмовитись від ігор у народ-переможець і просто сказати: ми – безсуб'єктна жертва двох окупацій – нацистсько-німецької та комуністично-російської.

2. Взяти на себе відповідальність за УРСР і сказати, що українці – теж творці цього квазідержавного утворення і свідомі виконавці багатьох його дій.

Взяти на себе хоч трошки відповідальності за війну проти УНР, за складнощі індустріалізації, за антирелігійні кампанії та колгоспи, за формування владних вертикалів та "радянської людини".

Тоді буде чесніше говорити про перемогу над нацизмом, але це багато в чому перекреслить національний наратив вічної боротьби з росією.

3. Можна спробувати говорити про те, що Друга світова війна для українців – це поєднання національно-визвольної, громадянської та загарбницької війни.

Припинити нарешті чорно-білу Другу світову, коли в нас протягом року "червоні" - окупанти і ґвалтівники, і потім раз на рік вони стають "народом-переможцем". Нам треба спробувати пояснити і Червону армію, і УПА, і дивізію СС "Галичина", і різні течії Руху Опору.

Не пробувати їх змішати в одній тарілці, і не протиставляти один одному, бо це неможливо.

Тоді Друга світова вийде менш героїчною, або й зовсім не героїчною, але чеснішою.

Нам нарешті пора припинити оглядатись на всіх.

Довгий час ми плентались у обозі "Великої вітчизняної", зараз же нам хочеться, з одного боку, написати максимально антиросійську історію Другої світової (зрозуміло чого), в той же час, не випасти з загальноєвропейської колективної матриці "примирення і перемоги над нацизмом" (теж зрозуміло чого).

Як наслідок наша Друга світова сьогодні – це як змішати Pepsi, пиво, чай, а зверху ще й олії крапнути. Виглядає може й цікаво та загадково, але пити це неможливо.