Спецпроект

Іван Гель: «Кодекс чести. Статус політв’язня»

Гель Іван Андрійович (17.07.1937 р., с. Кліцко, Польща — 16.03.2011 р., Львів, Україна)

Народився в сім'ї колишнього вояка УГА, який очолював місцеву "Просвіту", а з приходом "совєтів" став головою колгоспу, але активно допомагав підпіллю ОУН. За співпрацю з останнім батька Івана Геля 1950 року було засуджено до 20 років таборів.

Після служби в армії 1959 року вступив на заочне відділення історичного факультету Львівського університету, згодом перевівся на вечірнє відділення, паралельно працюючи слюсарем на місцевому електровакуумному заводі. Саме в цей час, познайомившись із Михайлом Горинем, долучився до дисидентського руху й почав виготовляти та поширювати самвидав.

24 серпня 1965 року Іван Гель був заарештований, а в березні наступного року засуджений до 3 років таборів суворого режиму за "антирадянську агітацію та пропаганду" та "організаційну діяльність". Покарання відбував у мордовських таборах, де познайомився з багатьма радянськими дисидентами. Активно долучився до захисту Української греко-католицької церкви, зокрема 1967 року двічі звертався з листами з цього приводу до Президії Верховної Ради УРСР.

Звільнившись 1968 року, видрукував у самвидаві "Серед снігів" Валентина Мороза, "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Івана Дзюби, книжку листів Михайла Гориня, написаних у неволі, збірку віршів Миколи Холодного "Крик з могили", а також багато статей представників українського дисидентського руху. У 1972 році заарештований удруге й засуджений до 10 років таборів і 5 років заслання, визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Строк відбував у Мордовії та Пермській області, заслання — у Комі АРСР. У таборах активно долучався до акцій політв'язнів, брав участь у голодуваннях; усього голодував понад 300 діб. В ув'язненні написав книжку "Грані культури", у якій проаналізував становище української культури за часів російської окупації. 

1987 року повернувся в Україну й долучився до суспільно-політичного життя: узяв участь у відновленні журналу "Український вісник", заснував та очолив "Комітет захисту Української греко-католицької Церкви", редагував журнал "Християнський голос", організовував масові релігійні та політичні акції в Галичині. Долучився до роботи "Меморіалу" та Народного Руху України, співзаснував Українську ініціативну групу за звільнення в'язнів сумління. У 1990—1994 роках працював першим заступником голови Львівської облради, пізніше очолював обласну комісію відновлення прав реабілітованих. Помер 2011 року у Львові, похований на Личаківському цвинтарі.

 
Іван Гель

 — Під час перебування в одиночці (це в тій самій камері, що й голодував), мені вдалося написати книжку "Грані культури".

Камера була добре ізольованою — за трьома залізними дверима; на мене, ослабленого голодівкою, менше звертали уваги і не так часто заглядали, що давало можливість писати. Ще важливішим було те, що я захопив із собою в одиночку трансформаторний папір — задля конспірації я "загортав" ним фотографію дочки, поштівку з Шевченком тощо. І те, що написав до обіду, після нього переносив на папір і ховав у грубо набризканій штукатурці стіни. Технологію "розробив", виходячи з куцих можливостей. Усе виходило наче на замовлення. Щойно я закінчив писати і змонтував цілісну роботу у "контейнер", як через тиждень, можливо, два (тобто тримісячна одиночка підходила до кінця) в камеру заходить наглядач і каже: "Заключонний Гель, собірайтєсь с вєщамі на етап". Я немов отетерів, бо термін одиночки ще не закінчився і — головне — контейнер у стіні, а мент не йде. Та раптом, як це буває у скрутних випадках, мене осінило: "Хорошо, — відповідаю, — но мне нужно, вибачте за слово, на парашу". — "Ладно, садісь", — каже тюремник і зачиняє двері камери. У вічко не заглядає. Я швидко виколупую зі штукатурки контейнер і ховаю його куди треба, самі знаєте. Починаю складати речі, а їх обмаль. З речового складу, так званої каптьорки, інший мєнт приносить мого наплечника, обшукують і його, і мене виводять до запретки, садять у "ворона" і ним до Потьми. А звідси етапами до Львова. 

Повне інтерв'ю читайте у книзі "Дисиденти".

Чому сьогодні важливо говорити про дисидентів?

Вступне слово головного редактора "Історичної правди" Вахтанга Кіпіанi.