В мережі вийшов останній портрет з циклу «Обличчя Незалежності: історії українських в'язнів комуністичного режиму»

Документальний проєкт Дарії Гірної спільно з виданням Reporters «Обличчя незалежності» — це цикл відеомонологів українських дисидентів та учасників руху опору СРСР, які знайомлять із малодослідженою сторінкою історії України: масовими репресіями й політичними розправами комуністичної влади над українською інтелігенцією у 1960-80-х роках.

В публічному доступі глядачі можуть переглянути 41 історію радянських дисидентів на YouTube-каналі проєкту. 

 

Зйомки проводилися у понад 17-х містах, містечках та селищах України: від Донбасу до Галичини. Понад сотня годин свідчень. Частина з цих людей заговорили на камеру вперше.

Дисидентські осередки в УРСР були фактичними центрами зародження українського громадянського суспільства. Їхні учасники, не маючи ані влади, ані великих ресурсів, в атмосфері тотального страху ставали на захист свободи слова й віросповідання, мови та культури, а головне — ідеї української самостійності.

 

Всіх їх об'єднує мирна боротьба, втім, кожен поплатився за неї роками неволі у радянських тюрмах, таборах Сибіру та Мордовії, психіатричних лікарнях. Лише у героїв проєкту радянська влада сукупно забрала понад 200 років життя. Іноді комусь із них було достатньо просто пожартувати в колі друзів — і бути запротореним на 5 років у Мордовію. 

За оцінками істориків, щонайменше 30% політв'язнів у радянських концтаборах були українцями. Герої проєкту майже в один голос називали цифру 70%. Цим проєктом ми прагнемо вивести дисидентів на п'єдестал суспільної уваги, розповісти про них, їхніми устами пояснити зворотний бік "ковбаси по 2.20".

Авторка проєктуДарія Гірна, журналістка й телеведуча. Темою українського дисидентського руху зацікавилася на магістерській програмі з журналістики Українського католицького університету, коли працювала над документальним фільмом про співзасновника Української Гельсінської групи, політв'язня брежнєвських таборів та віцеректора УКУ Мирослава Мариновича. 

Проєкт створено за підтримки Тараса Вервеги та БФ "Відкриті очі".

"Історична правда" виступає інформаційним партнером проєкту.

Пужники. У пошуках правди

Села Пужники, що на Тернопільщині, ви не знайдете на карті України. І проблема не в тому, що топографи забули про нього, чи воно занадто маленьке, щоб бути нанесеним. Його більше не існує, як і багато сіл, що зникли під час та після Другої світової війни. Однак минулого року село знову "з'явилося", щоправда, на шпальтах польських та українських видань. Що сталося у Пужниках у 1945-му? Який стосунок мають до цього УПА, "істрєбітєльні батальйони" та НКВД? Та, зрештою, коли воно перестало існувати?

Таємниця зникнення Степана Федака молодшого

Доля Степана Федака, рідні сестри якого були дружинами Євгена Коновальця й Андрія Мельника, сповнена багатьох загадок і білих плям. Вважалося, що він безслідно зник орієнтовно у 1945-му. Але органи мдб, а згодом – кдб срср не вірили в це і наполегливо продовжували розшукувати його по всьому світові. Він потрібен їм був для того, щоб довести до кінця спецоперацію, яка несподівано перервалася з початком війни. Ця операція є яскравим прикладом того, як москва вдавалася до застосування доволі специфічного методу, як "лагідне" вербування, аби лише проникнути до близького кола лідерів українського визвольного руху.

Євроспільноті слід терміново придбати собі нову "парасольку", - словацький науковець і політолог Александр Дулеба

Коли закінчувалася Друга світова війна британський прем'єр Уїнстон Черчіль запропонував інтеграцію інституцій. Не тільки спільний економічний ринок товарів, але й колективну безпеку. Все, що включає у себе поняття "європейський спосіб життя" при верховенстві права, демократії, вільних виборах, гарантії людських прав, свободі слова – сьогодні під великим питанням. Ми повністю недооцінюємо основи європейського інтеграційного проєкту, які сьогодні вкрай важливо реставрувати.

Микола Штейнберг: "У наші руки потрапила велетенська енергія. Вона може працювати на благо, а може все зруйнувати. Головне у безпеці – це ризики у взаємодії людини та створеної нею техніки"

Квітень 2026 року. За цей час Чорнобильська катастрофа встигла обрости томами наукових звітів, сотнями годин кінохроніки та, на жаль, десятками зручних міфів. Проте в рофесійному середовищі є імена, чия вага в дискусії про безпеку є абсолютною. Серед них Микола Штейнберг – інженер, який пройшов шлях від "народження" Чорнобильської АЕС до участі в подоланні наслідків катастрофи, що сколихнула весь світ.