Українська правда
Історична правда

"Молитва за владу". Книжка про те, як українці опікувалися євреями

Олександр Зінченко _ Середа, 28 лютого 2018
Версія для друку

Якщо дуже коротко, ця книжка – про те, як українці опікувалися євреями і вбивали євреїв. При чому відповідальність за вбивства була покладена саме на тих українців, хто опікувався єврейською справою в Україні.

Що читаємо? Книга Генрі Абрамсона "Молитва за владу. Українці та євреї в революційну добу 1917-1920" - Київ, "Дух і Літера", 2017.

 

Сам Генрі Абрамсон стверджує, що ця книжка досліджує надзвичайну невдачу. Досвід творення єврейської національної автономії за часів УНР – був досвідом "першого повного задоволення єврейських національних вимог". Українські євреї в УНР "отримали такі привілеї меншини, що навіть переважали подібні права меншин у Західній Європі та Америці".

"Медовий місяць" між українцями і євреями в УНР тривав рік. Потім "щось пішло не так". Якщо у 1917 році історики нараховують 63 антиєврейські погроми, у 1918 – 46, то у 1919 році фіксують 1172 погроми.

Проскурівський погром

15 лютого 1919 року починається один із найстрашніших антиєврейських погромів того часу. Вночі місцеві більшовики підіймають повстання проти Директорії. 22-річний отаман Іван Семесенко буквально за пару годин придушив спробу повстання.

Здавалося, Проскурів може мирно спати після кількох годин неспокою і шаленої стрілянини. Але це була коротка передмова до різанини.

Проскурів. Стара поштівка

Іван Семесенко разом із своїм загоном прибуває до Проскурова на самому початку місяця. 6 лютого Семесенко видає наказ, який обіцяв мало доброго місцевим мешканцям:

"Пропоную населенню припинити свої анархічні вибухи, бо з вами у мене досить сил боротися; це більше всього зауважую жидам".

Як зазначає Генрі Абрамсон, Семесенко був правий в тому, що в місті дійсно велася діяльність проти Директорії. Але така діяльність була мінімально пов’язана із єврейською громадою Проскурова.

Місцевий більшовицький осередок обрав Проскурів місцем початку повстання, яке мало охопити усю Подільську губернію. Більшовики були переконані, що повстання вмить пошириться Поділлям.

Виглядає на то, що Семесенко заздалегідь довідався про плани заколотників.

Настає 15 лютого. Відразу по опівночі більшовикам вдається загітувати вояків 15-го Білгородського та 8-го Подільського полків, що квартирували у Проскурові, розпочати повстання і напасти на інші військові з’єднання, що розмістилися у ешелонах поблизу станції.

Лояльні до Директорії сили за кілька годин вщент розбивають сили заколотників. Місцевих мешканців вночі розбудила шалена стрілянина. Але бурхлива ніч принесла чудовий і спокійний ранок.

Містом пролетіли чутки, що від погромів Проскурів врятувало давнє благословення хасидського ребе.

Семесенко звинуватив у початку повстання місцевих євреїв. Влаштував святкування перемоги і в супроводі оркестру парадував головною вулицею міста. Рівно о другій дня солдати розійшлися у пошуках євреїв. Почався погром. 

 Жертви Проскурівського погрому

Був шабат. Багато хто відпочивав вдома після обіду. Свідчення передають криваві подробиці різанини:

"В будинку Блехмана вбито шістьох осіб; в однієї людини від удару голова розкололася надвоє".

Дехто з українців намагався зупинити розправу.

Чоловік на прізвище Кочеровський вибіг на вулицю, вхопив дитину, яка тікала від погромників і намагався зупинити їх криком: "Християни, що ж ви робите?!" Його разом із дитиною вбили на місці.

Серед погромників був і відступник – єврей, що змінив прізвище Рахман на Рахмененка. Світ часом не є чорно-білим.

Проскурівський погром тривав три години. Про звірства в місті Директорію повідомив український комісар Таранович.

Директорія швидко відреагувала телеграмо із вимогою припинити звірства.

Отаман Іван Семесенко на ліжку у проскурівській лікарні

Семесенко наказав просурмити сигнал на збір. Погром припинився.

Пишуть, що проскурівський погром був нетиповим: дуже жорстоким, з великою кількістю вбивств.

Лише три інші із задокументованих погромів були настільки ж кривавими.

Семесенко нібито видав наказ саме вбивати і наполягав, щоб солдати утримувалися від грабунку.

За три години погрому у Проскурові вбили майже 1500 осіб – 10% єврейського населення міста.

Масштаб насильства у ці роки тьмяніє тільки на тлі пізніших катастроф ХХ століття: погроми 1919 року забрали майже 31 тисячу життів. Загальну кількість жертв антиєврейських погромів протягом 1917-20 років оцінюють у 50-60 тисяч.

Щось пішло не так

Семесенка потім розстріляють під Чортковим. Достеменно невідомо за яких обставин і за якими саме звинуваченнями. Це був лише один із епізодів у потужній хвилі насильства, яка пронеслася трьома прифронтовими губерніями: Подільською, Волинською і Київською.

Проте історія Української революції почалася із спроби налагодити співжиття між євреями і українцями. 

Книга Генрі Абрамсона "Молитва за владу. Українці та євреї в революційну добу 1917-1920"  

На українських землях жили 60% усіх євреїв Російської імперії. Це – 17% усіх євреїв світу.

Єврейське населення Палестини тоді оцінювали приблизно у 60 тисяч, в Україні мешкало майже 2 мільйони євреїв – у 30 разів більше.

Спалахи насильства стосовно єврейської меншини відбувалися за часів Хмельниччини у середині XVII століття.

Наступний спалах ненависті вибухає у 1768 році під час повстання Івана Гонти. А потім – майже 120 років відносного спокою.

Після вбивства у березні 1881 року Олександра ІІ антиєврейське насилля стає тривожним симптомом на українській етнолінгвістичній території.

Кількість євреїв, убитих у погромах, у 1881-84 роках обліковувалася десятками, у 1903-06 роках – тисячами, у 1919 – десятками тисяч.

Після реформ Олександра ІІ щось змінилося у стосунках між українцями і євреями, що призвело до вибуху конфлікту.

Реформи 1860-х років у Російській Імперії примусили швидше рухатися тектонічні плити суспільства. Система розбалансувалася і була приречена на кризу.

Меншини часто використовують незайняті більшістю економічні ніші. Меншини мусять бути більш мобільними і більш активними за більшість. І це для них не завжди добре закінчується.

На рубежі ХІХ та ХХ століть українці лишаються переважно селянською нацією. Міста зростають завдяки активності меншостей. За 20 років від 1897 до 1917 населення Києва збільшилося у два рази – з 247 тисяч до півмільйона мешканців.

За це двадцятиліття кількість великоросів у Києві подвоїлася, євреїв – потроїлася. Кількість українців збільшилася на 60%. Міста України часто перетворювалися на російсько-польсько-єврейські острови посеред українського моря.

У тому ж Києві у 1917 році українців було близька 16%. Євреїв у столиці УНР було трохи більше – майже 19%. Половину київського населення складали росіяни. Саме такий національний склад дозволяв тодішнім дотепникам називати УНР – республікою без столиці.

Українці в Києві у 1897 році – це переважно робітники (42%), службовці (23%) та прислуга (15%).

Євреї у Києві – це насамперед підприємці (майже 30%), службовці (27%) та представники "вільних професій" (12,6%).

Але така ситуація стосувалася Києва. Загальна ситуація значно різнилася від київської.

73% українців у Російській імперії у 1897 році були зайняті у сільському господарстві, трохи більше 10% - перебували на державній службі.      

Натомість євреїв майже не було в сільському господарстві (менше 3%), більшість працювала у промисловості (35,47%) та займалася торгівлею (майже 30%), 16,55% єврейського населення – перебували на держслужбі.

97% сільського населення України були українцями. У міському просторі домінували або євреї, або росіяни. У деяких містах "поліція і всі урядники з робітниками були євреями".

При чому половина всіх євреїв були писемними, а серед українців – лише 20%.

 Генрі Абрамсон

Динамічні економічні і суспільні зміни початку ХХ століття не могли не спричинити конфлікту. Тут був намішаний вибуховий коктейль з різних причин, також і соціокультурних.

Генрі Абрамсон пише про замкненість і самодостатність єврейської культури на українських теренах:

"Разом із тривалою та сумною історією переслідування це змушувало євреїв ставитися до неєвреїв із підозрою, а часом і з презирством. (…)

Наведу лише один приклад: ранкова літургія включає благословення з висловленням вдячності за те, що "не народився не євреєм".

Існує багато талмудичних пояснень, що роблять молитву прийнятнішою для сучасного сприйняття, але ймовірно, що пересічний єврей з України розумів ці слова доволі безпосередньо і прямолінійно".

Поживне середовище із взаємної недовіри, упереджень, суперечності економічних інтересів і соціальних ролей на початку ХХ століття було приправлене чорносотенною пропагандою.

Війна ж завжди призводить до моральної деградації суспільств.

Не вистачало іскри.

"Медовий місяць"

Революція призвела до зміни ролей. Українці почали приміряти на себе роль господаря на своїй землі. З об’єкта імперського колоніалізму українці перетворилися на суб’єкт. Великороси із здивуванням знайшли себе в новій ролі національної меншості.

Українці стали владою. І мусили взяти під свою опіку і захист і росіян, і поляків, і євреїв.

Лідери Української революції розуміли важливість міжнаціональних взаємин у республіці. Спочатку було створено відповідне Генеральне секретарство, а потім – окремі міністерства.

Перший склад першого уряду УНР

 У центрі нижнього ряду - Голова Секретаріату Володимир Винниченко, праворуч від нього - генеральний серетар міжнаціональних справ Сергій Єфремов

 

Деякі українські політики прийняли єврейську автономію за політичну платформу ще до того, як на неї пристали самі єврейські партії.

Українська політична думка початку ХХ століття сформувалася під впливом Михайла Драгоманова і виразно рухалася до гармонійної співпраці з національними меншинами.

Михайло Грушевський, як історик приділяв багато уваги тисячолітній єврейській присутності в Україні. Як голова Української Центральної Ради Грушевський відстоював толерантний підхід до меншин.

Політичне керівництво Української революції усвідомлювало необхідність порозуміння із єврейським населенням, а радикальніші голоси залишались ледь чутними. Ентузіазм перших місяців революції приглушав будь-які антисемітські голоси.

Генрі Абрамсон вирізняє три головні причини української підтримки єврейської автономії.

По-перше, утопічні уявлення соціалістів про демократичний рай, у якому робітничі класи всіх націй працювали б у гармонії над побудовою демократичного соціалістичного майбутнього.

По-друге, переважно селянським українцям бракувало власної буржуазії.

 Володимир Винниченко

Генрі Абрамсон цитує Володимира Винниченка, першого голову першого уряду УНР:

"…треба тисячі досвідчених, освічених і національно-свідомих людей, щоб ними засадити всі урядові посади, всі інституції, починаючи з міністерств і кінчаючи писарчуками в канцеляріях.

Де ж вони ті люди, де вони могли взятися, коли ми не мали своєї школи, коли не мали ніякої можливості мати свою масову інтелігенцію, з якої можна було б вибрати тих і досвідчених, освічених і національно-свідомих людей.

Ну, хай би ще на міністрів вистачило, - а далі?"

Дисбаланси у освіті і сфері економічної зайнятості взаємно доповнювали українців і євреїв, і підштовхували до співпраці.

Українці також розуміли, що більшість поляків і великоросів свої погляди спрямовували на захід, чи північ, до своїх метрополій. В своїх державницьких аспіраціях поляки та росіяни не були такими прихильними до ідеї української республіки, як євреї.

Євреї ж лишалися меншиною, де б вони не жили. А тому бажали встановити добрі відносини із українською владою.

Нарешті, єврейська національна автономія спрощувала Центральній Раді взаємини із Тимчасовим урядом в Петербурзі. Такі дії УЦР "вбивали двох зайців": знешкоджували занепокоєння Петербурга долею меншостей та перетягувала прихильність меншостей на український бік.

Історія створення єврейської національної автономії в УНР заслуговує на окремий розширений матеріал, ніж кілька абзаців у книжковому огляді.

Тому тут – лише мозаїка цікавих фактів, які згадує Генрі Абрамсон у своїй книжці.

Різні єврейські політичні партії мали різне бачення своєї участі в українському політичному житті. Сіоністи побоювалися, що заангажованість до українського проекту відволікатиме сили і увагу від створення власного проекту у Палестині. Єврейські антиклерікали з Бунду постійно сперечалися із сіоністами. Єврейські соціалісти не завжди погоджувалися працювати із єврейськими не-соціалістами.

Влітку 1917 року у Малій Раді – постійно діючому протопарламенті – єврейські партії мали чверть місць: 50 з 199. Вони були поділені між 5 єврейськими партіями: сіоністами, Бундом, Фарейнікте, Поалей-Ціон та Фолкспартей.

У Київській міській думі влітку 1917 року українські партії були представлені Українським соціалістичним блоком, який отримав лише 20% місць міської думи. Блок російських і єврейських соціалістів зібрав більше третини – 35% місць, а іще 10% місць мала решта єврейських партій.

 Третій Універсал Центральної Ради мовою їдиш (фрагмент)

Третій Універсал Центральної Ради, що проголошував українську республіку, був надрукований 4 мовами: українською, російською, польською та їдиш.

У грудні 1917 року в обіг були випущені українські карбованці. Номінал на реверсі був позначений російською, польською та на їдиш.

Перша українська паперова банкнота номіналом 100 карбованців. Автор Г. Нарбут. Перебувала в обігу з 23 грудня (за ст. ст.) 1917 р. до 1 листопада 1918 р. Джерело

ДОКЛАДНІШЕ: 

Гроші революції. Хто, коли і як надрукував перші гроші республіки

 

УЦР підготувала проект Закону про національно-персональну автономію, яка гарантувала права національних меншин. Передбачалася поява окремого міністра з єврейських справ. Ним став Моше Зільберфарб.

У січні 1918 року єврейські партії відмовилися голосувати за Четвертий Універсал, що проголошував незалежність УНР. Бундівці проголосували проти, Поалей-Ціон і Фолкспартей утрималися. Сіоністи не з’явилися на голосування. Чаша україно-єврейського порозуміння тріснула.

"Коли ж єврейські політики відмовилися голосувати за Четвертий Універсал, що проголосив Україну незалежною державою, короткий медовий місяць між двома націями скінчився," - пише Генрі Абрамсон.

У полоні взаємних упереджень і колективних відповідальностей

Українська влада залишила Київ 7 лютого 1918 року. Наступ більшовиків закінчився масовою різаниною на вулицях Києва. Більшовицький терор забрав життя від 2 до 3 тисяч киян. І спричинив першу велику хвилю антисемітизму у Києві.

Одним із перших рішень Симона Петлюри після повернення української влади до Києва в березні 1918 року стала спроба уберегти єврейські квартали від погромів. Петлюра наказав виставити патрулі навколо Подолу, де мешкало багато євреїв. Але це не перешкодило спонтанним вибухам насильства у Києві.

Це – один із перших випадків експлуатації стереотипу "жидокомуни", який потім буде використаний багато разів для виправдання антиєврейських погромів і вбивств невинних людей."Євреїв із криками "Жидівські комісари!" били серед білого дня. Одне з військових формувань, Курінь смерті, облаштувало свій штаб у Михайлівському монастирі, перетворивши його на основне місце катувань та вбивств євреїв; пізніше Дніпром пливло багато тіл," - пише професор Абрамсон.

"Добре відомо, що єврейські комуністи зазвичай якнайдалі дистанціонувалися від свого єврейського походження.

Наприклад, приятель Льва Троцького Макс Істмен вважав, що той настільки "найменше переймався чи надихався своїм єврейством з усіх євреїв, яких я коли-небудь знав", що навіть відмовився ховати свого батька за єврейським звичаєм.

Частка євреїв у цих партіях зазвичай не відповідала частці євреїв серед усього населення, що ймовірно, більше пояснювалося єврейськими урбанізаційними моделями, аніж єврейською ідентичністю," - стверджує Генрі Абрамсон.

Частка євреїв у комуністичній партії дійсно була дещо більшою, ніж частка в популяції в цілому. Але українців у комуністичній партії було майже у два рази більше, ніж євреїв. Найбільше ж в КП(б)У було росіян – більше половини членів цієї партії.

Стереотип відповідальності Директорії за масові погроми 1919 року також є лише частково обґрунтованим статистикою.

За підрахунками, які наводить професор Абрамсон, війська Директорії відповідають за 40% усіх випадків анти єврейських погромів на українських землях.

Решту 60% погромів вчинили інші сили: не підпорядковані формування (25%), Біла армія (17%), Червона армія (9%), загін отамана Григор’єва (4%), польська армія (3%) та невстановлені формування (3%).

 

Вочевидь, ці підрахунки не знімають відповідальності з винних, але розбивають стереотип антисемітської української влади.

"Головні дискусії щодо відповідальності точаться навколо однієї людини: Симона Петлюри. Він займає трагічне місце в українсько-єврейській історії: українці вшановують його як безстрашного національного лідера, а євреї – ненавидять як злісного антисеміта", - зауважує професор Абрамсон.

Значна частина дослідження присвячена аналізу, наскільки Директорія і Петлюра особисто відповідальний у антисемітських проявах.

Генрі Абрамсон пояснює стереотип Петлюри-антисеміта довгим історичним шлейфом вкрай емоційного суду 1926-27 років над його вбивцею Шолемом Шварцбардом.  

Історик відкидає свідчення про антисемітизм Петлюри, які прозвучали під час цього процесу: "у кращому разі вони непереконливі, а в найгіршому – повністю недостовірні".

Він аналізує наявні свідчення щодо постави Симона Петлюри щодо євреїв, його звернення до війська і громадян української республіки. Зокрема, аналізується контекст відомого звернення від серпня 1919 року, яке дещо призупинило розгортання спіралі антиєврейського насильства.

 Симон Петлюра (у центрі) та Євген Коновалець (праворуч) під час проголошення Акту злуки на Софійській площі. Київ, 22 січня 1919 року. Кадр документальної кінохроніки

Абрамсон цитує і полковника УНР Андрія Мельника, який пізніше очолить Організацію Українських Націоналістів: 

 Андрій Мельник

"Я рішуче переслідуватиму всіх провокаторів, які стверджуватимуть, що припустимо чинити єврейські погроми, та веститимуть подібну агітацію.

Вони будуть віддані під трибунал, всі злочинці Української Народної Республіки.

За несанкціоновані обшуки домів два козаки вже були розстріляні: Михайло Болотний та Микола Іванів.

За погромницьку агітацію були розстріляні: Станіслав Полянський та Никанор Савельєв".

Ясна річ, що республіка, якою керували з вікна залізничного вагону, мала досить обмежені можливості для повного контролю над ситуацією в країні.

Петлюра не спромігся належно карати свої війська, коли це могло вплинути на підлеглих отаманів. Таку поведінку Генрі Абрамсон пояснює страхом втрати лояльність своєї армії, що розпадалася. Петлюра йшов на компроміси, що суперечили його особистим політичним переконанням.

"Молитва за владу. Українці та євреї в революційну добу 1917-1920" Генрі Абрамсона - це чудова книжка для тих, хто хоче подолати знанням єврейські стереотипи щодо українців та українські стереотипи щодо євреїв.  

Фраза. "То що ж насамкінець можна сказати про особисту відповідальність Петлюри? Довести, що він був відповідальний за погроми як суб’єкт, неможливо; дійсно всі доступні свідчення вказують, що він аж ніяк не був організатором погромів. З іншого боку, як очільник держави він повинен був нести відповідальність за вчинки своєї армії, незважаючи на те, що сам досить слабко контролював її".

Нагадуємо, Генрі Абрамсон народився на півночі Онтаріо (Канада). Навчався у професора Павла-Роберта Магочія і отримав докторський ступень на кафедрі українських досліджень та історичному факультеті Університету Торонто. В основі книги "Молитва за владу. Українці та євреї в революційну добу 1917-1920" лежить дисертаційне дослідження, яке вийшло англійською у 1999 році. Є автором кількох наукових і популярних праць з єврейської історії.    

  

   



Теми: історія України, ХХ сторіччя, УНР, Гетьманат, євреї




Стус і Нобель. Демістифікація міфу

10.12.2010 _ Вахтанг Кіпіані
АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter