Спецпроект

Скоропадський і Крим

Скоропадський вважав, що «Україна без Криму не може жити, це буде якийсь тулуб без ніг». Крим має належати Україні, байдуже, на яких умовах, буде це повне злиття чи широка автономія, це повинно залежати від бажання самих кримців, беручи до уваги всі економічні, національні та релігійні інтереси народонаселення.

Що читаємо? Сергій Громенко «Скоропадський і Крим. Від протистояння до приєднання». – Наш Формат: Київ, 2021

 


Становище кримських татар у Російській імперії було ще гіршим, ніж українців: до спільного національного та соціального безправ'я додавався відвертий релігійний тиск. У результаті колоніальних дій імперської влади частка кримських татар на півострові скоротилася з понад 95% у 1783-му до 29% у 1917-му.

Після падіння російського самодержавства 7 квітня 1917 року на півострові утворився орган національно-культурного самоврядування — Кримсько-Мусульманський Виконавчий Комітет, скорочено — Мусвиконком, який очолив син імама Номан Челебіджіхан.

Мусвиконком орієнтувався на Тимчасовий Уряд, аж допоки «Контррозвідувальне бюро» не заарештувало Челебіджіхана — тоді почали шукати порозуміння з Центральної Радою.

Однак українці мало що могли запропонувати Криму, а в ІІІ Універсалі взагалі відмовилися від півострову — до території України увійшла «Таврія (без Криму)». Цей документ пізніше стане однією з основних проблем для українських дипломатів.

28 листопада 1917 року в Криму провели вибори до Курултаю, які за рівнем демократичності та рівноправності були найпрогресивнішими в тодішньому мусульманському світі.

Челебіджіхан оголосив, що «Курултай не для того, щоб поширювати свою владу» і «має на увазі не лише одних татар» — «його погляди звернені до інших народностей».

Челебіджіхан будував цілком модерну державу: він бачив Крим «Швейцарією» та постійно наголошував на рівних з іншими народами правах. Проте втілити плани в життя йому не судилося: в грудні 1917-го владу захопили ліворадикальні сили, які утворили Таврійський Військово-революційний комітет.

Збільшовичені маси робітників, матросів та анархістів завоювали півострів протягом кількох місяців і 4 лютого 1918 року в Криму офіційно проголосили владу совєтів.

 
Перший Курултай кримськотатарського народу. Листопад 1917 року

Паралельно із завоюваннями розгортався і червоний терор: ще в грудні 1917 року матроси вбили понад 128 офіцерів. Одним з перших в Сімферополі вбили дитячого благодійника і мецената Червоного Хреста Франца Шнейдера.

Номана Челебіджіхана заарештували та доправили до севастопольської в'язниці, звідки його силою вивели матроси 23 лютого 1918 року, катували і зрештою вбили.

Розтерзане тіло кримськотатарського лідера разом з іншими закинули в кузов автомобіля і відвезли до Графської пристані. Тіла повантажили на баржі, відвезли подалі від берега і скинули в море. Так встановлювалася влада робітничих та селянських совєтів.

21 березня 1918 року Німеччина ухвалила рішення заволодіти Кримом — цим більшовицьким «розбійницьким» гніздом. Водночас влада УНР нарешті дійшла висновку, що Крим має бути в складі України, тож 10 квітня військовий міністр Жуковський поставив завдання заволодіти Кримом, випередивши кайзерівську армію.

Так стартувала одна з найуспішніших у військовій історії УНР операція — похід Болбочана на Крим. 24 квітня 1918 року окремі українсько-татарські кінні загони дійшли до околиць Севастополя, а тамтешні зневірені більшовики надіслали телеграму до Центральної Ради з проханням про негайне перемир'я.

Але на цьому славетна операція скінчилася: вже 25 квітня німецькі війська оточили позиції Болбочана та висунули ультиматум про виведення військ. Політики провалили військовий успіх — полковнику повідомили, що варто прийняти вимоги німців. Болбочан відступив, і українські прапори в Керчі, Феодосії та Севастополі почали спускати.

 
Із цього звіту дізнаємося, що 24 квітня 1918 року німецькі 217 і 212 дивізії були на підході до Феодосії та Сімферополя, відповідно

Попри назву, в якій фігурує прізвище Ясновельможного Пана Гетьмана України, Скоропадський з'являється десь на другій третині книги, коли починається наступний етап історії Криму — під німецьким пануванням.

29 квітня 1918 року на Всеукраїнському з'їзді хліборобів у Києві Павла Скоропадського проголосили гетьманом і того самого дня він став Гетьманом Української Держави.

Скоропадський вважав, що «Україна без Криму не може жити, це буде якийсь тулуб без ніг». Крим має належати Україні, байдуже, на яких умовах, буде це повне злиття чи широка автономія, це повинно залежати від бажання самих кримців, беручи до уваги всі економічні, національні та релігійні інтереси народонаселення.

Становище Криму було вкрай недобрим: адміністративні органи сильно зруйновані, державні банки і кредитні установи керуються «радянськими декретами», українських грошей не беруть ніде, за винятком залізниць. Місцева влада функціонує за більшовицькими розпорядженнями і наказами німців. Люди розчаровані бездіяльністю судової влади щодо покарання більшовиків за криваві злочини. Непокаране зло зростає.

27 травня на засіданні Ради Міністрів Української Держави прийняли амбітний план повернення української влади на півострів, асигнували на Севастопольський порт 1 000 000 рублів та виділили «цукор та інші необхідні населенню міста Севастополя продукти».

Україна також зберігала контроль над залізницею, а тому всі станції були перейменовані українською, та витрачала кошти на утримання пошти й телеграфу, і навіть таких дрібниць, як утримання кінських депо.

6 червня «за згодою німецького командування» влада в Криму перейшла до колишнього царського генерала, литовського татарина, Сулеймана Сулькевича. Відносини з новою владою не склалися від самого початку.

 
Сулейман Сулькевич

Ще 4 червня до Євпаторії прибув повітовий староста від Української Держави Байдак із наказом перейняти всі управлінські справи на місцях від колишніх повітових комісарів Тимчасового уряду.

Байдак доповідав, що в Євпаторії «майже весь склад службовців у місті та більшість інтелігенції українці, а також є серед службовців кілька татар, але вони аж ніяк на самостійники».

Однак вже 7 червня генерал Сулькевич розпорядився, щоб «ні в які зносини з урядом України не вступати і вимоги їхні не виконувати». У день формального початку діяльності крайового уряду із Сімферополя до Києва надійшла телеграма нового керманича Криму: Сулькевич у дуже зухвалій формі заявив, що «української мови не розуміє», і надалі наполягав, щоб до його уряду зверталися російської мовою.

Хоча все листування та взагалі усі офіційні зносини як з німцями, так і з усіма іншими державами відбувалися українською мовою, а відповідали їхньою мовою. Так було прийнято. Початок відносин був вкрай поганим.

Брестський мир 3 березня 1918 року зафіксував необхідність укладення мирного договору між УНР та совєтською Росією. Русскіє заявили, що не беруть участі у війні проти України: в Україні, мовляв, триває «громадянська війна між двома частинами українського народу», а русскіє лише «гаряче співчувають трудящим масам».

Нічого не міняється. Русскіє затягували перемовини і твердо стояли на позиції «Крим наш». Росія тісно пов'язала свої права на Крим із владою совєтів, як вона це сама оголосила 26 вересня 1918 року в телеграмі Україні: «суверенітет РСФРР... діє на підставі влади рад робітників і селян». Червоний терор — дуже дивна підстава для влади, але для імперців все виглядало логічним.

25 червня розпочалася економічна війна між Українською Державою та Кримом. США покладали вину за конфлікт на Сулькевича та його «безтактність» по відношенню до України, натомість справжніми винуватцями конфлікту були німці, які «підвісили» становище Криму.

 
Крим. 1918 рік

Війна велася також і за кордон: уряд Сулькевича зазіхав на Чонгар і Арабатську стрілку — її врятував український військовий комендант Генічеська полковник Олександр Лосієвський, який діяв на випередження, розмежував кордон поперек стрілки та провів референдум на користь України. Проте Україна втратила Перекоп — німці змусили українців покинути населений пункт та перемістили кордон на 8 верст на північ.

До Криму припинили ввезення усіх видів продовольства, тож на півострові заборонили вільну торгівлю хлібом і перейшли на карткову систему споживання.

У серпні митна війна увійшла у розпал: кримські садоводи особливо потребували пиломатеріалів для зберігання овочів та цукру для консервування. Ціни на всі продукти страшенно підскочили. Над півостровом нависла примара голоду через рекордно низькі врожаї зернових, а ще частину зібраного вивозили як плату до Німеччини.

Розпочалися голодні страйки (часто — жіночі, позаяк жінки змушені були вистоювати в довжелезних чергах). Крим намагався відігратися за допомогою монополії на сіль та обклав митом вивіз солі до України.

Німці нагадували, що Кримський уряд є не державним, а крайовим, тобто без права самостійних політичних стосунків з іншими державами, чим схиляли до перемовин з Україною.

18 вересня уряд Сулькевича надіслав до Києва телеграму про готовність до переговорів про форму державного об'єднання з Україною. Того ж вечора Рада Міністрів Української Держави постановила припинити митну війну.

Офіційна делегація вирушила з Криму 26 вересня; Сулькевич інструктував усіляко відтягувати остаточне рішення та зосередитися на економічних питаннях — політичні мали обговорюватися лише опісля.

 
Крим. 1918 рік

Україна запропонувала Криму якнайширшу автономію з окремим урядом, місцевим законодавством, судовою владою та самостійним бюджетом. Україна керувала зовнішньою політикою, мала флот і армію, а єдиною «поступкою» з боку Криму мало бути затвердження місцевих законів Паном Гетьманом.

Але навіть такі щедрі пропозиції кримська делегація підняла на багнети. Кримчани заявили, що угода становить «проєкт поневолення», а потім навіть оголосили, що не мають повноважень укладати такі договори — ті, мовляв, «потребують затвердження народом».

Перемовини скінчилися безрезультатно, та попри це Україна не просто припинила економічну блокаду півострова, але й демонтувала митні пости. Наказами по Морському міністерству 13 жовтня Київ відновив фінансування Чорноморського флоту та 24 жовтня Севастопольського порту — по 1 млн карбованців за кожною з усіх трьох статей видатків.

Ймовірно, обидві сторони перемовин з оптимізмом дивилися у майбутнє попри різке завершення перемовин.

Проте це був початок кінця. 11 листопада 1918 року в Німеччині почалася революція і армія капітулювала. Німецькі війська покинули Крим і уряд Сулькевича відійшов у минуле.

10 грудня 1918 року в кримській столиці на крайовому з'їзді земств і міст ухвалили положення про «об'єднання і відродження Росії». У Києві тим часом, 14 грудня, війська Директорії увійшли до столиці та захопили владу. Гетьман Павло Скоропадський зрікся влади і виїхав до Німеччини.

Напружені стосунки Криму та України скінчилися, і обом довелося заплатити високу ціну за неспроможність домовитися та разом виступити проти більшовизму — на них чекали воєнна поразка і окупація, втрата державності, червоний терор та голод 1921-1923 рр., що на півострові набув катастрофічних масштабів.

 
Крим. 1918 рік

Українці та, особливо, кримські татари продовжують сплачувати цю ціну — якраз під час читання промайнула новина про нові обшуки ФСБ у кримських татар на півострові. Їхнє переслідування вже стало буденністю в роки після окупації Криму.

Пан Громенко добре попрацював та перетворив солідний пласт історичних документів на доступну книгу про відносини України з Кримом під час короткого «перепочинку» від більшовицького терору.

Інколи книгу хочеться «причесати» в сторону більшої «популярності» — матеріал про нагороди двох генералів чи скрупульозне дублювання дат за двома стилями часом видається надмірним. Апетит з їдою прибуває — історія Криму видається аж надто цікавою, тож хотілося б більш насиченого тексту.

Дякую автору та видавництву за актуалізацію Криму в українському інфопросторі та особливо рекомендую книгу для поглиблення обізнаності з історією відносин півострова та України.

«Віроломства» Гітлера не було. Сталін все знав, але нічого не робив

Пакт Молотова-Ріббентропа, чи якщо бути відвертими Сталіна і Гітлера про ненапад та розподіл сфер впливу у Європі був бомбою сповільненої дії. Хоча шлюбний «медовий місяць» між двома диктаторами і тривав два роки, було зрозуміло, що так довго бути не може, хтось один таки піде війною на іншого. І ось коли на цю бомбу вже був закладений часовий механізм і радянські розвідники спостерігали та доповідали про місяці, тижні й дні, що залишились до початку війни, Сталін нічого не робив. Чому так сталось і чому народився один із найпопулярніших радянсько-російських міфів про «віроломний» напад Третього Райху, спробуємо розібратись у пропонованому матеріалі

Українська культура у листівках і платівках діаспори

Українська листівка як засіб комунікації в українській повоєнній діаспорі представляє не тільки унікальне мистецьке явище, а як на мене, і мовну, лінгвістичну цінність. У час повоєнного тоталітаризму поштівки та музичні диски з українською музикою перетворилися на засіб підтримки рідних та близьких, як на поселеннях так і в Україні.

Останні форпости “русского міра” на Одещині

Останнім часом Україна завдяки наполегливій праці істориків, публіцистів, журналістів і блогерів розбірливіше дивиться на власну минувшину. Тепер без особливих зусиль середньостатистичний школяр “на пальцях” може пояснити, що Чорне море не копали древні “укри”, українську мову не вигадували в “австро-угорському генштабі”, Ленін не те, щоби не “зробив Україну”, а й узагалі тут ніколи не бував. І, найголовніше, як виявилося, не сучасні українські можновладці “переписують історію”. Її переписали радянські історики-фантасти, а нині їхню справу продовжують російські неоімперські пропагандисти.

Харківські адреси Миколи Міхновського

Де мешкав і працював Микола Міхновський у Харкові? Це важливе питання для належного вшанування пам’яті основоположника української незалежності (самостійності) досі належним чином не досліджене. В Харкові, зокрема, дотепер немає йому пам’ятника.