Спецпроект

"Пам'ятай, що живеш коротко, а мертвим будеш довго"

Багато хто із Вас читав, або може просто чув про «Пригоди бравого вояка Швейка». Упевнений, що у будь-який час та у будь-якому війську були, є і будуть свої Швейки. Так, часами, в ЗСУ виділяють такого собі «солдата Пупка». Такий національний герой був у війську й у Другу світову війну, належав він до Дивізії «Галичина» й звали його Селепко Лавочка.

Що читаємо? Юрій Тис-Крохмалюк "Щоденник національного героя Селепка Лавочки" (Буенос-Айрес, 1954 рік)

 

Багато хто із Вас читав, або може просто чув про «Пригоди бравого вояка Швейка». Упевнений, що у будь-який час та у будь-якому війську були, є і будуть свої Швейки. Так, часами, в ЗСУ виділяють такого собі «солдата Пупка». Є ще відомий мем: «Коли наряди фігачиш за Пупка, окопи копаєш за Пупка, піздов получаєш за Пупка. А потім тобі ще й дзвонять зі штабу, щоб ти забрав грамоту Пупка і розписався за Пупка у відомості про отримання».

Такий національний герой був у війську й у Другу світову війну, належав він до Дивізії «Галичина» й звали його Селепко Лавочка.

Лавочка не був дурником, хоча може тільки трошки. У нього це була своєрідна мудрість. Зрештою в одному із епізодів він пояснював це так:

«…Дурням краще на світі. Вони мають успіх у дівчат, бо є безжурні й веселі. Вчені дістають за жінок самих холер, як, наприклад, мій приятель Юсько — мовознавець, а дурні — самих янголів. Це робить природа, щоб розумні не дуже множилися і зло вчености не ширилося на світі…».

Тут же ж і додам роздуми Лавочки про дружину його кращого друга Юська: «…Я дуже щиро приятелював з Юськом. Його жінку знаю добре. Була собі нічого. Опісля стала такою, що навіть мрець її не схотів би. Це, певне, з жовчі…»

Перед тим як продовжити, коротко ще хочеться згадати про автора. Юрій Тис-Крохмалюк, був старшиною Дивізії «Галичина» і пройшов із нею весь бойовий шлях, тож читаючи про пригоди Лавочки, Ви, через жарти пройдете й короткий курс історії Дивізії: від вишкільних таборів до Бродів, Банської Бистриці та Фельдбаха.

Селепко більшість життєвих подій сприймає з гумором, чи то добрих, чи поганих, чи ніяких. І це дуже важливо. Не я перший це скажу, але навіть у сучасній нашій війні військові дуже часто жартують. Так, часами цей гумор чорний, але він допомагає. Дуже допомагає. Тож і Лавочка разом із побратимами нерідко жартували із того, що бачили і проживали.

Так, скажімо Селепко занотував у щоденнику напутнє слово, котре їм говорили у Львові перед відправкою до Гайделягеру:

«…Пані редакторка Струтинська не плакала, бо має тверду вдачу, але порадила нам, щоб ми, коли будемо в ситуації "або-або", вибирали одне "або". При кінці сказала піднесеним голосом, що княгиня Ольга має жити відтепер у наших наплечниках…»

Мені, як курцеві, сподобався також і ще й один момент. Лавочка супроводжував отця-доктора Василя Лабу до Франції й їдучи з ним у купе міг вдосталь накуритися офіцерських цигарок (о. Лаба був капеланом, а отже мав старшинське звання). У купе сиділа німкеня котрій не подобався цигарковий дим, але так як вагон був для курців, то їй не було де дітися. Там між ними виникнула така ось розмова:

«…— Цигарка, мої панове, має стільки нікотини, що може вбити коня! — Нонсенс, — кажу я, — коні, прошу пані, не курять…»

Наостанок процитую ще два фрагмент. Один смішний, від котрого аж сльози потекли із очей, а інший серйозний і правдивий.

 
Юрій Тис-Крохмалюк

Отже, смішний, про те, як дивізійники грали у футбол із вермахтівцями із Сілезії:

«…Змагання описати нелегко. Гра ставила високі вимоги до глядачів. Була повна несподіваних ефектів. Користаючись з національного замішання нашої дружини, один з німців допав під наші ворота, і вправним ударом ноги в гортань виелімінував нашого воротаря з гри. Цю ситуацію використали зручно наші. Беручи примір з елеґантної гри противника, та заохочені криками ентузіястів цього шляхетного спорту, наші кинулися до сконцентрованого наступу. Вони захопили м'яч і з-під самих воріт противника стрілили йому сім голів, один по одному.

Наслідком цієї акції впав німецький копун правої оборони. Противник боронився ногами й руками. Суддя, зайнятий цілковито грою, не зареаґував на каміння й цегли, що поцілили двох німців, колишніх капо з концентраку. Обох усунено з грища й поховано негайно на військовому кладовищі. Якийсь шльонзак з широким задом, поцілений зручно цеглою, з галасом випустив духа, на радість зібраної публіки. Завдяки знаменитій техніці обох сторін, гра дійшла щасливо до перерви, без дальших труднощів, з вислідом 8:0 на нашу користь…»

Варто сказати, що Селепко, коли мова заходила за бойові дії ставав серйозним (ну майже), але це справді відчутно й у самій книжці. Тож тут хочу процитувати його думки про фронтових старших (офіцерів). Я, до слова, тішуся, що мені на бойовому шляху траплялися наразі тільки такі.

«…Бути фронтовим старшиною — не навчишся ні в школі, ні на курсах, ні в кантині. Не треба бути ні мудрим, ні дурним. Треба бути фронтовим старшиною. Вони батьки сотні. Вони відповідальні за все: за харч і зброю, за життя і смерть. Вони завжди з нами. В болоті і в голоді. Коли воєнне щастя відвернеться від сотні, вони за те відповідають. Їх кудись забирають. Коли все в порядку, інші дістають за них відзначення. Коли приходить черга, гинуть так само як ти, селепку, і ніхто його не згадає — як і тебе. Його, фронтового старшину, невідомого вояка великих воєн…»

На цьому буду завершувати. Справді рекомендую книжку усім, особливо бойовим побратимам і посестрам.

Але перед тим як перейти до цитат ще треба дати важливе уточнення від самого Селепка (і про книжку, і про цитати):

«…коли декого з людей невійськових вражатиме те, що стільки місця відпущено дівчатам, то я знову відповідаю завчасу, що кожний вояк будує свою дуже крихку майбутність на жіночій слабості, і врешті, як показав досвід, таки стає людиною статечною, тобто батьком родини. Як відомо, доти дзбан воду носить, поки не наллють до нього пива!...»

Цитати:

«…Врешті, багато людей брешуть часом з вигоди; і з тієї вигоди говорять часом правду!...»

«…Коли дівчина покине, і ціла любов розвіється як мара, тоді тільки малі люди лементують. Люди з великим серцем знаходять другу, а великі духи мають завжди в запасі іншу. Я зараховую себе до селепків з великим серцем і з великим, геройським духом…»

«…пам'ятай, що живеш коротко, а мертвим будеш довго…»

«…Треба вчитися! Ми прийшли до війська не щоб тільки прийти, але щоб до чогось прийти!...»

«…ми збудовані пласко й не знати що до чого, жінки збудовані бальконічно. В них відразу видно, що ззаду вони до сидження, а спереду до почувань…»

«…Відомо бо, що без хліба й чорної кави найбільш геройське серце падає в самі штани, і його годі знайти…»

«…Найгіршою прикметою горілки є те, що як вип'єш одну чарку, стаєш іншою людиною, а ця інша людина хоче теж випити одну чарку…»

«…життя і смерть це так, як би пили смачну чорну каву, а на споді чашки відкрили втоплену мyxy…»

Майдан. Початок. Cпогади учасників Революції Гідності

"Мустафа написав у Фейсбуці: "Хто сьогодні до півночі готовий вийти на Майдан?..". Цей заклик побачив Володимир Коломієць. Він кинув $600 на рекламу допису, і тому його побачили 100 тисяч користувачів".

Март Ніклус: "Дорогий мій Василю! Не вдалось нам більше з Тобою побачитись…"

Василь Стус мав відбути 10 років примусових робіт та 5 років заслання. Оскільки він помер, не відбувши й половини цього терміну, радянська держава буквально "тримала його під арештом" навіть після смерті. Лише завдяки шаленим зусиллям родин дисидентів та національно свідомих громадян тіло поета і його побратимів вдалося перевезти в Україну

Від радіокерованої яхти до голосу в окупованих Олешках: 10 історій Українського радіо, які вас здивують

16 листопада 1924-го вийшла в ефір перша передача Українського радіо. Відтоді воно встигло пережити зміни державних устроїв, сталінські репресії й радянську цензуру, Другу світову, боротьбу за незалежність та українські революції, реформу Суспільного мовлення. Радіо декілька разів переїжджало з міста в місто, працювало з поїзда, підвалів і бомбосховищ, змінювало техніку й формати, і при цьому продовжує безперервно мовити — доносячи життєво необхідну інформацію до мешканців окупованих Олешок, розважаючи нас під час блекаутів, об'єднуючи навколо мови українців на всіх континентах через Радіодиктант.

Микола Руденко: "Ми стали першою групою, яка відкинула методи підпільної боротьби та виступила на повний голос"

9 листопада 2026-го відзначаємо 50-ту річницю з дня заснування Української Гельсінської групи сприяння виконанню Гельсінських угод – першої правозахисної організації в радянській Україні, яка відіграла історичну роль у боротьбі за права людини та незалежність нашої держави. Поява такої спільноти в умовах жорсткого придушення державою будь-яких проявів інакодумства стала можливою завдяки підписанню керівництвом СРСР Заключного акта Гельсінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі. Радянський Союз пішов на цей крок в обмін на міжнародне визнання своїх післявоєнних кордонів.