Спецпроект

Золота доба єврейського містечка

В літературі штетли поставили приреченими на загибель: Шолом-Алейхем порівнював будинки штетлів із могильними плитами, а Ісаак Бабель називав штетл проклятим Богом місцем. Такий образ штетл тісно вкорінився в культурі, тож Йоханан Петровський-Штерн написав про зовсім інший штетл, в якому насправді вирувало життя.

Що читаємо? Йоханан Петровський-Штерн. Штетл. Золота доба єврейського містечка / пер. з англ. Я.Стріха. – Київ : Критика, 2019

 

У 1772-1795 роках Росія спільно з Австрією та Прусією поділила Річ Посполиту. Вона отримала 66% території — близько 1 млн квадратних кілометрів, де проживало від 900 тисяч до 1 мільйона 200 тисяч євреїв.

Саме тут зосередилися штетли — самобутня і дуже своєрідна форма цивілізації, щось середнє між містом та селом — «містечко». Золоті часи штетлу тривали з 1790-х по 1840-ті роки — період, коли Росія набула нові території, але ще активно не втручалися в їхню діяльність та залишила у спокої.

Штетл не був єврейським поселенням, як спершу хотіли визнати російські чиновники: у 1802 році у Василькові євреї становили 54% населення, у Богуславі й Радомишлі — по 50%, а в Умані — 51%.

Виявилося, що саме лише співвідношення єврейського та неєврейського населення специфіки штетла не пояснює: Кам'янець-Подільський теж був наполовину єврейський (у 1830-х роках — 2903 християнина і 2895 юдеїв), проте офіційно містечком не був. Штетл визначали інші прикмети: всі вони належали польським магнатам, мали монополію на продаж спиртного та щорічні ярмарки.

Російські чиновники, які прибували на новонабуті землі зі своїх смердючих боліт, дивувалися розмаїттю флори центральної України. Звиклі до обмежених ресурсів російських дєрєвєнь, вони були вражені буянням українських садиб, де бачили екзотичні для себе абрикос і персик, шовковицю і сливу, горіх, смородину і полуницю.

Окупанти відкривали для себе цивілізацію — унікальний в історії імперіалізму випадок відсталості колонізатора. Ще більше росіян вражала релігійна терпимість до євреїв: російський академік Ніколай Озєрєцковскій у 1783 році зауважив, що «такого в Росії ніде нема, і стало ясно, що це — інша країна».

Росіяни заходилися наводити порядки на нових територіях: заборонили та встановили податки на імпорт товарів розкоші, якими торгували євреї. Податки на імпорт складали 12-30% від вартості, і російські чиновники досить вільно трактували митні правила та штрафували євреїв аж гай шумить: лише в одному з випадків єврейський купець із Златопілля задекларував товарів із Австрії на 31 628 рублів, і щоб уникнути конфіскації мав сплатити в казну захмарну суму 8386 рублів (27%).

 
Світлина ілюстративна

Щоправда, штрафи до казни не доходили. Можемо оцінити чесність та ефективність роботи російських митників за об'ємом надходжень до казни: від Волинської губернії надійшло 4300 рублів, від Подільської — 782, від Київської — мізерних 775, ні, не тисяч — рублів.

Спеціальний посланець полковник Фрейґанґ, якого послали приборкати корупцію і контрабанду, дійшов висновку, що побороти це зло неможливо, тож вирішив його очолити, і радо брав величезні хабарі від місцевих купців.

Контрабанда у штетлі була справою інтернаціональною: єврейським купцям допомагали не лише щедро прикормлені російські чиновники, а й поляки-католики і навіть одвічні вороги євреїв — козаки.

Петровський-Штерн віднайшов звіт про контрабанду у Волинській губернії: під час одного такого випадку двох єврейських купців, які везли на лейпцизький ярмарок п'ять величезних возів з товарами загальною масою в 8 тонн, боронили козаки.

Донощик, який спробував зупинити валку, повідомляє у звіті, що один із козаків повернувся до купця-єврея і радісно гукнув: «Ти не хвилюйся, Мошку, ці товари ніхто не зупинить». Влада була не в захваті від такого зближення євреїв і слов'ян і готова була вжити заходів, щоб цьому перешкодити.

У 1840-х роках половина всіх ярмарків Російської імперії, себто близько двох тисяч, припадала саме на центральну Україну. Етнографи відзначали, що євреї займаються торгівлею з особливим «хворобливим» завзяттям, і були ладні працювати цілий день «за якісь пів рубля».

Відсоток євреїв серед неґоціянтів був непропорційно великий: на Поділлі серед членів купецької гільдії було 858 євреїв і тільки 80 християн. Єврейські купці стали важливим посередником між містом і селом, адже ще у 1770-х роках на Поділлі і Волині можна було побачити як гниють «гори зерна заввишки з дім, такі великі, що можна прогодувати цілу Європу».

 
Ярмарок. Картина В.Штернберга

Наш етнограф Павло Чубинський, не надто приязний до євреїв, писав, що єврейські крамарі зазвичай просять чесну ціну й однаково сумлінно торгують і з християнськими, і з юдейськими покупцями. Байки про «євреїв-визискувачів-кровопивців» належать більш пізньому періоду — кінцю XIX століття, коли під проводом російської держави творилася антисемітська політика.

Російська влада у своїх способах максимально утиснути єврейську торгівлю вдавалася навіть до відверто ницих способів: наприклад, на київському базарі знизили до мінімуму кількість кошерних їдалень, щоб зменшити притік купців.

Росії-матушці кров з носа потрібні були зовнішні вороги — ксенофобія була важливим елементом, що скріплював багатоетнічну імперію. Прикметно, що ця політика почалася якраз в часи золотої доби штетлу — тоді ворогами расєї-матушки були поляки. Потім ненавиділи і громили євреїв, а вже після них настала черга українців.

Непропорційно багато євреїв займалися торгівлею спиртним — у 1799 році 85% сільських євреїв були залучені у шинкарство та корчмарство. Торгівля спиртним виявляла дуалізм влади у штетлі: половина корчмарів продавала алкоголь завдяки монополії від царя, інша половина мала пропінацію — привілей на виробництво і продаж спиртного — від польського магната, який володів штетлом.

Спиртне генерувало величезні доходи: документ середини ХІХ століття засвідчує, що ціла Київська губернія сплатила 3 482 906 рублів податку, з яких 494 028 надійшло від броварень, а 1 065 300 — від акцизів (себто разом — майже 45%). Тим часом праця кріпаків давала поміщикові не більше як 10% його прибутків.

У 1840-х роках російський уряд виселив євреїв з сіл, а ще скасував борги селян перед корчмарями-євреями та заборонив євреям продавати у кредит. Водночас режим підтримував думку, що юдеї споюють православних селян.

Злочин євреїв полягав лише в тому, що, як писали донощики, євреї продають горілку «дешевше від встановлених державою цін», та ще й «пропонують безплатно рибу та сіль».

 
Корчма на Поділлі. Ян Машковський

Пізніше євреїв взагалі усунули від торгівлі спиртним, але горілка, як і охочі випити, звісно ж, нікуди не ділися: Російська держава остаточно монополізувала торгівлю спиртним у 1894 році.

У цьому самому році, в розпал індустріялізації, прямий прибуток від продажу акцизних монополій сягнув аж 297 мільйонів рублів — добру чверть річного бюджету Російської імперії. Євреїв-«визискувачів» усунули, але пити ніхто менше не став, от тільки тепер вже без безкоштовної риби та солі.

Штетл не був політкоректним: християни та іудеї тут збиткувалися одне над одним, а насилля, в першу чергу, вербальне, було звичним способом розв'язання проблем.

З іншого боку, криваві наклепи про вбивство християнських младєнців залишилися в польському минулому XVIII століття, а новіші випадки траплялися або в Литві (Веліж), або у внутрішніх російських губерніях (Саратов). Золота доба штетлу була відносно мирним відтинком часу між Коліївщиною та антиєврейськими звірствами кінця XIX століття.

Євреї не так часто порушували закон та опинялися за ґратами, адже талмудична настанова повчала, що «закон держави — закон єврея». Документ 1820 року засвідчує, що в київських в'язницях поміж 178 арештантами євреїв було 15. Юдеї становили в середньому 5-10% затриманих і засуджених, що значно менше їх відсотка серед населення — і так було однаково у всіх губерніях.

Здебільшого євреї опинялася за злочини, пов'язані з економічною діяльністю: грабунок і волоцюзтво об'єднували юдеїв і християн, одначе заколоти й убивства лишалися загалом справами не єврейськими.

Наш знаменитий Устим Кармелюк знав щонайменше 4 мови, серед яких і їдиш, якого навчився на базарі й від своїх побратимів-євреїв. Євреї були складовою частиною банди Кармелюка: коли поліції вдалося хитрістю вбити ватажка і придушити заколот, перед судом за причетність до цієї справи постало 205-305 юдеїв і близько 400 селян.

 
Устим Кармелюк

Особливо виділялося містечко Деражня: 48 із 79 юдеїв, заарештованих одразу після загибелі Кармелюка, походили саме з Деражні, і єврейська громада заплатила за це високу ціну.

Російська комісія оголосила Деражню «містечком злочинців і дезертирів» та зобов'язала місцевих євреїв відшкодувати збитки. Це був перший випадок покарання цілої громади із застосуванням принципу колективної відповідальності.

Дані з книги Петровського-Штерна заперечують поширену нині гендерну теорію про віковічне домінування клятого патріархату: наприклад, в торгівлі єврейки не відставали від чоловіків — купецька гільдія Київської губернії налічувала 3282 чоловіки і 3102 жінки.

Єврейська родина могла видатися патріархальною тільки чоловікам. За золотої доби у штетлі панував матріархат. Єврейки виховували дітей, давали лад оселі, дбали про дотримання юдейських принципів, порали худобу, продавали бакалію чи спиртне і практикували доброчинність.

Пологи у єврейок проходили вдвічі швидше, дитяча смертність серед євреїв була на 50% нижча, ніж у християн, а кількість післяпологових розладів у жінок — на 25% нижча. Позашлюбні діти були справою фактично нечуваною: на початку 1870-х кількість позашлюбних дітей у католиків сягала 4%, у православних — 3%, а в юдеїв не перевищувала 0.4%.

Кількість позашлюбних дітей і безпритульних сиріт юдейської віри стрімко зростала після переселення євреїв зі штетлів до великих міст. Щаслива родина зазвичай не лишає сліду в історії, байдуже, приватного життя чи економіки, проте єврейська сім'я увійшла в історію як найприкметніша риса штетла.

Євреї справді в середньому жили краще від містян-християн, але й відсоток бідноти був серед них вищим. У євреїв Умані відсоток будинків у незадовільному стані був непропорційно високий (220 будинків — понад 50%), а у християн ця група не перевищувала третини.

 
Синагога в Умані

Статистика спростовує ксенофобські міти про євреїв, які «жиріли» на «визискуванні» християн. Хоча євреї справді вирізнялися з-поміж решти селян: селяни віддавали перевагу міцному хатньому начинню, а євреї — гарному. Павло Чубинський зауважив, що єврейські оселі відрізнялися від російських і українських тим, що були зручніші.

Автор цієї рецензії родом з Полонського краю, тож особливо приємно бачити у книзі неодноразові згадки про наше містечко: саме у Полонному жив цадик Яків Йосеф, кабаліст і найближчий послідовник Баал Шем Това, легендарного засновника хасидизму.

Нині про єврейське минуле містечка мало що нагадує, крім одинокого будиночка з написами на івриті та єврейського кладовища з могилою Якова Йосефа, яку час від часу відвідують паломники-хасиди.

У Полонному також знаходилася єврейська друкарня з двома верстатами, причому, досить активна: у 1810-х роках тут видали щонайменше 46 найменувань книжок.

Єврейські друкарні процвітали в короткий період свободи, допоки Нікалай І у 1836 році не заборонив книгодрук усюди, окрім двох друкарень в Києві та Вільно під суворим контролем цензорів.

Навіть за таких умов друкарня у Вільно у 1843 році випустила 75 450 примірників різних видань із середнім накладом приблизно у півтори тисячі — приблизно стільки, як нині в Україні.

Книжки вважалися предметом розкоші, проте євреї купували їх незалежно від економічного статусу — найбідніші купували книги по частинах, зшитками, які потім складали у палітурку.

 
Гайсин Штетл (сучасна Вінницька обл.)

Книжка вартувала як простий дерев'яний стіл, за дві можна було розжитися парою кіз чи теплою пуховою ковдрою, а п'ять книжок дорівнювали молодій білій корові чи волові. Проте без кози чи корови штетлівський єврей міг обійтися, а ось книжка в домі мусила бути. І що заможніший був штетл, то більше у юдеїв було книжок.

Стратегія Російської імперії не змінювалася: після загарбання нових земель царський режим спочатку не чіпав місцеві еліти та самоврядування, проте з плином часу асимілював, руйнував та загарбував. Так сталося у XVIII столітті з Гетьманщиною на Лівобережжі, у XIX столітті — з польською спадщиною на Правобережжі, а після поляків настала черга євреїв.

Штетл був приречений — російський націоналізм переміг терпимість та економічну доцільність і поступово знищив незалежні містечка з торговими привілеями. Зрештою, доклалося і природне лихо: початок і кінець золотої доби штетла можна датувати за пожежами, які у ті часи знищували від половини до двох третин усіх будівель.

У випадку більшості містечок масштабні пожежі прийшлися на 1840-і роки. Євреї-погорільці покидали штетли, які без своїх активних жителів перетворювалися на звичайні богом забуті села.

«Штетл», на відміну від цієї рецензії, написано з великою любов'ю до людини, прекрасно структуровано і насичено першоджерелами, левову частку яких автор відшукав в українських обласних архівах. Відзначу також майстерний переклад Ярослави Стріхи.

Надзвичайно цікава сторінка історії України. Хотілося б більше і в твердій обкладинці. Настійливо рекомендую мати екземпляр на поличці.

У секторі «проблем ідеологічної боротьби»: історики та «перебудова»

Нині це Інститут історії України, а тоді слова "Україна" в назві інституту не було. Навіть у цьому в СРСР вбачали небезпеку. Всі спілкувалися російською, лише в одному відділі, де вивчали козаччину, українською. А аспірант Діма Табачник (який потім двічі у Януковича був міністром), ідучи до курилки повз цей відділ, казав: "Цвірінькають там цією українською"

Бабин Яр: гібридні контексти Сергія Лозниці

Мабуть, головною зіркою антиукраїнського шабашу, влаштованого цього року Меморіальним центром Голокосту «Бабин Яр» на багатостраждальних кістках його жертв, став кінорежисер Сергій Лозниця зі своїм фільмом «Бабин Яр. Контекст».

Валєр Бондар. Харківський літмузей. Середовище дев'яностих

Валєр Бондарь – «гуру і навчитель» Сергія Жадана, митець, який об'єднував творчу еліту не тільки в Харкові. Саме у майстерні Бондаря в ЛітМузеї виникло українське середовище неформалів ранніх 1990-х. Його рукою з кінця вісімдесятих – початку дев’яностих карбувалась в харківському просторі графіка перших кроків боротьби за самостійну, стильну і самодостатню Україну. І у дев’яності довкола Бондаря в Харківському ЛітМузеї сформувалося вільне від радянських кліше і провінційних комплексів мистецьке середовище

«…з крісом у руках, з пером чи живим словом» спадщина Євгена Побігущого

За життя Є. Побігущого-Рена його дописи в еміграційній пресі, передмови до окремих військознавчих студій, відгуки й рецензії на видання українською й чужими мовами, спогади, завуальовані псевдом «Євген Беркут», а виступи і вибрані доповіді – й поготів, ніколи не були зібрані під однією обкладинкою. З огляду на це у рік 120-ліття Є. Побігущого-Рена настав найвищий час подати сучасному українському читачеві його вибрані публікації, рукописи, виступи і листування.