Спецпроект

Токсичність російського на прикладі історії про Бена Ференца

Росія привласнила перемогу у Другій світовій, яку шизофренічно називає «Вєлікою Отєчєствєнною», і продовжує видавати стоси тематичної літератури для підживлення «національної» мітотворчості. Книга «Свідок століття» не заслуговує на відгук сама собою, але варта уваги як ілюстрація отруєності російського контенту російською.

 

Що читаємо? Филипп Гут. Свидетель века. Бен Ференц – защитник мира и последний живой участник Нюрнбергских процессов. Москва: Эксмо, 2020


Бен Ференц — останній з живих (на момент виходу книги) учасників Нюрнберзьких процесів. Народився в 1920 році в Румунії, у віці 6 років батьки емігрували до Америки, завдяки здібностям до навчання вступив до елітарної Гарвардської школи права, де вивчився на юриста.

У 1943 році його призвали на службу і відправили до Європи; Бен ретельно вів особистий щоденник, який і став основним джерелом матеріалу для книги.

Біографія Ференца спантеличує від самого початку, коли бачиш як листування з коханням всього життя Гертрудою ніяк не заважає насолоджуватися численними самотніми французькими та німецькими жінками, однак згодом стається дещо значніше: гарвардський юрист без заперечень дозволяє русскому Ванькє стріляти в спину втікачеві-есесівцю замість повісити останнього на суді.

Ференц співчутливо ставиться до слів красноармєйця «просто прістрєлі іх всєх»: мовляв, «простой русскій солдат» звик до «інших правових норм». «Інші правові норми» на практиці означали нікчемність людського життя, однак Ференц просто про це не задумується та плекає образ романтизованого Совєцького Союзу, ототожненого з Росією.

Під час відвідин частково зруйнованої Державної опери в совєцькому секторі Берліна Ференц разом з дружиною «попри неприховану пропаганду» насолоджувався балетними та оперними спектаклями і сентиментально відзначав, що «русская культура пропонує набагато більше, ніж криваві нацисти».

У віці 27 років Бен Ференц став головним прокурором на дванадцятому та останньому з малих Нюрнберзьких процесів — процесі у справі айнзатцгруп. Він звинуватив 24 нацистських функціонерів, хоча мав докази проти кількох тисяч: кількість звинувачених обмежувалася місцем на лавах для підсудних.

Процес став рекордним за кількістю смертних вироків при жодному виправдальному — до смертної кари через повішання засудили 14 нацистів.

 
Підсудні Отто Олендорф (командир айнзацгрупи D) і Хайнц Йост (командир айнзацгрупи А) під час процесу

Громадськість Німеччини стала горою за засуджених: двох масових вбивць навіть знову прийняли до протестантської церкви в Ландсберзі, а 7 січня 1951 року тут пройшов трьохтисячний мітинг проти «американської системи воєнного правосуддя».

Поліція побила гумовими кийками та арештувала єврейську контрдемонстрацію під крики натовпу «Геть євреїв!» Чим більше дізнаєшся про Німеччину, тим менше питань до поведінки їхньої країни та особисто «фрау Ріббентроп» в останні роки.

Американці скасували дві третини смертних вироків та пом'якшили решту, двох ув'язнених випустили одразу; лише чотирьох таки повісили. Поховання останків начальника айнзатцгрупи D Отто Олендорфа, який на головному Нюрнберзькому процесі виступив як свідок звинувачення та визнав ліквідацію 90 000 чоловіків, жінок та дітей, відвідали кілька тисяч осіб: їхні руки здіймалися у нацистському вітанні так, наче націонал-соціалісти досі зберігали владу. Пізніше вироки ще раз пом'якшили; останні засуджені покинули в'язниці в 1958 році.

Розчарований правосуддям Ференц надалі займався реституцією та компенсаціями жертвам нацизму. Серед іншого він судився з такими німецькими компаніями як Крупп, AEG, IG.Farben (виробник смертоносного газу Циклон Б) та Сіменс — концерном, який під час Другої світової використовував підневільних робітників, а тепер постачає обладнання окупантам в Крим.

Німецькі компанії вкрай неохоче виділяли крихітні суми компенсації, проте навіть це робили винятково в разі відмови від формулювань про мораль та відповідальність за використання примусової праці.

 
Ув'язнені збирають авіаційні компоненти на фабриці Siemens у концентраційному таборі Бобрек (філіал Аушвіцу) 
Джерело: United States Holocaust Memorial Museum

Життя Ференца описано прісно, зате щедро здобрено епітетами про велич персони. Втручання прямими репліками самого Бена у книгу Гута викликає дивне відчуття, наче панегірик писали під пильним контролем головного героя. Проте його постать так і залишається далекою, нечіткою і безбарвною.

Один-єдиний раз Бен проявляє емоції: коли німецька влада вперто відмовлялася сплачувати догляд та утримання єврейських кладовищ (які сама й утворила), Ференц дістав конверт з підібраними в Аушвіці кісточками і розлючено запитав у міністра внутрішніх справ Герхарда Шрьодера«Тоді хто буде сплачувати? Він?»

Бен Ференц присвятив життя боротьбі за мир, активно пропагував створення Міжнародного кримінального суду та розробляв правові норми про визначення міжнародної агресії, однак мені не вдалося знайти жодних його слів чи заяв про першу насильницьку зміну кордонів Європи з часів, які він бачив на власні очі.

І річ не в поважному віці, адже Ференц досі активно дає інтерв'ю — останнє датовано 27 червня 2021 року. Ллються красиві фрази про абстрактний мир, проте нічого конкретного — про окупацію Криму Росією та воєнного злочинця Путіна.

Остаточно добиває дріб'язкове в кінці книги: Бен Ференц навіть знаходить час прокоментувати лозунг Трампа 2017 року «Америка перша» — мовляв, це нагадувало «Хайль Гітлер», — але про брутальне порушення міжнародного права автор двотомного видання «Визначення міжнародної агресії — Шлях до миру у всьому світі» не видає ні пари з вуст. Звісно, адже якби Ференц активно критикував Росію та Путіна, книга Філіпа Гута просто б не з'явилася.

Філіп Гут також отруєний рускім міром: у передмові він радіє виходу книги, підігрує російсько-совєтській мітотворчості, коли називає Другу світову «Вєлікою Отєчєствєнною», та пише про злочини нацистів супроти якихось «совєтських людей». В його випадку все пояснюється легко, бо наостанок він дякує своїй «русскій жєнє Ґалінє Гут» за супровід всього процесу написання «Свідка століття».

 
Філіп Гут

Русскість Ґаліни не дуже допомогла — книга настільки безбарвна, що це визнає навіть відповідальний науковий редактор Бахтіяр Тузмухамедов:

«Філіп Гут не юрист і не спеціаліст з міжнародних відносин», що «може викликати претензії до стилю письма Гута», однак його величність Тузмухамедов намагався «сґладіть нєкоториє шєроховатості» у російськомовному виданні.

Згладжував «шєроховатості» Тузмухамедов рясними примітками: тут знаходимо нагадування про «нємалий вклад Красної армії у перемогу союзників в Арденнській операції», а вихід Росії з договору по ліквідації ракет малої та середньої дальності збочено трактується, що «його дія була зупинена 2 серпня 2019 року за ініціативою американської сторони».

Пан Бахтіяр навіть згадує про федеральний шатдаун в США 2018-2019 рр., коли зупинилася робота державних установ, щоб нагадати російським читачам про неодмінний дефолт проклятущих Штатів.

Відповідальний науковий редактор заслуговує ще трохи уваги. В передмові до книги Тузмухамедов оцінює стан міжнародного права як незадовільний і раптом видає, що «біда Міжнародного кримінального суду в тому, що він занадто легко погоджується приймати до вивчення ситуації деяких країн, таких як Кот-д'Івуар чи Україна, які з його допомогою намагаються розібратися з внутрішніми негараздами».

Бахтіяр Тузмухамедов, який написав ці сповнені презирства до України слова, не дрібний кремлівський пішак — він професор міжнародного права, суддя (у відставці) міжнародних трибуналів ООН щодо Руанди і колишньої Югославії, а також (!!!) суддя Європейського суду з прав людини у справі «Україна проти Росії». Нарешті все стає на свої місця.

 
Бахтіяр Тузмухамедов

Ця книга не могла б з'явитися українською, але воно й на краще: така комбінація отруєності на всіх рівнях найкраще ілюструє небезпеки російського, навіть якщо йдеться не про такий необхідний Європі газ, а лише про одну перекладену книгу.

Крути-1918: вчені проти міфів

Довкола знакових подій з часом нагромаджуються міфи й легенди, які можуть не мати жодного стосунку до історичної дійсності. Бій під Крутами не став винятком. Вже на еміграції популяризація крутянського подвигу нерідко супроводжувалася неточностями і недоладностями, на що звертали увагу навіть окремі учасники визвольної боротьби й діячі української діаспори. Попри незрівнянно більші інформаційні можливості сучасного суспільства, сьогодні мас-медіа часом ретранслюють не лише давно спростовані легенди про бій під Крутами, але й новітні міфи, творці яких інколи доволі безапеляційно просувають своє "бачення" історичних подій.

Легенда про крутянців

Нові документи спростовують легенду про спільне поховання Володимира Шульгина та Володимира Наумовича

Наймолодший крутянець

Десятки років в українській історичній та публіцистичні літературі побутує теза, що під Крутами загинули сотні неповнолітніх юнаків. Учнів, школярів. При підготовці цієї публікації додатково перевірено роки і дати народження усіх відомих ґімназистів, участь чи загибель яких в тому бою підтверджується різними першоджерелами. З-поміж усіх загиблих під Крутами, чиї дати або роки народження є відомими, немає жодного неповнолітнього

Рятівники євреїв з Галичини. Ким вони були, та як живуть їх родини сьогодні

За даними Меморіального комплексу історії Голокосту Яд Вашем та за підрахунками Єврейської конфедерації України, на Львівщині відомо 1009 випадків, а на Івано-Франківщині 246 випадків, у яких рятівники були визнані Праведниками народів Світу з України. І це лише з українського списку Праведників народів Світу. Також, є польській перелік тих, хто рятував євреїв на Львівщині та Станіславщині