Велика Васильківська вулиця в Києві залишається Червоноармійською

На вулиці Великій Васильківській у Києві невідомі особи змінили дорожні знаки і таблички з новою-старою назвою - "Червоноармійська".

Про це заявив депутат Київради від БЮТ, голова комісії Київради з питань культури та туризму Олександр Бригинець.

Бригинець допускає, що це вказівка виконавчого органу КМДА.

За словами депутата, питання про повернення назви вул. Червоноармійська не розглядалося ні сесією, ні на президії Київради, ні на засіданні профільної комісії.

Бригинець додав, що вулиця вже давно і звично називається Великою Васильківською. І замість того, щоб закінчити процедуру перейменування вулиці, якщо в цьому є потреба, "влада демонструє свою любов до тоталітарного минулого".

 

На думку депутата, влада штучно створює гуманітарний конфлікт, щоб відвернути увагу людей від економічних проблем міста і країни.

Велика Васильківська вулиця існує в Києві з першої половини XIX сторіччя. В 1919 році була перейменована на Червоноармійську.

У вересні 2005 року комісія з найменувань та пам'ятних знаків КМДА прийняла рішення про підтримання пропозиції про повернення Червоноармійської вулиці назви Велика Васильківська. Однак рішення Київради з цього питання не було прийнято, тобто фактично перейменування не відбулося.

Черговий проект повернення Червоноармійській вулиці історичної назви Велика Васильківська у листопаді 2011 року не був підтриманий депутатами Київської міської ради.

 

Як СБ ОУН викрила цінного агента мдб урср у своїх лавах

"Бистра" призначила Ярославу Морозу зустріч на 30 червня в селі Модричі Дрогобицького району, де мала передати йому пошту та усні вказівки. На місце зустрічі він прямував у супроводі "Ворона" і чотирьох повстанців, які забезпечували охорону і перехід кордону. Вранці в селі група потрапила в засідку і вступила в бій. Мороз дістав важкі поранення в ногу й живіт і в такому стані був захоплений. Працівникові Дрогобицького управління мдб, який перший підоспів до нього, заявив, що він є представником Центрального Проводу ОУН, попросив зберегти йому життя і залишити сам факт взяття його в полон у таємниці.

Мої Танюки: Штрихи до родинного портрета

Мама дуже пишалася братом-режисером, активно листувалася з ним у радянські часи. Дядько теж писав їй багатосторінкові відповіді, детально оповідаючи про свої театральні справи, постановки, статті дружини. Коли ж він повернувся до Києва, поринув у політику та став народним депутатом України, вона майже щотижня телефонувала йому з Дягови, даючи "цінні поради". Часом матуся забувала, що перед нею вже не той "меншенький" брат, а державний діяч.

Письменник Ігор Костецький. КДБ ловив його, та не…

В архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України є чимало справ агентурної розробки, в яких інтрига тримається до останніх сторінок. Серед таких – чотиритомна справа на українського письменника, перекладача, літературознавця, режисера і видавця Ігоря Костецького, якій чекісти спершу дали назву "Письменник". У ній задокументовано численні намагання працівників кдб схилити на свій бік неординарного, екстравагантного, епатажного, амбітного письменника-модерніста.

"Велика війна професорів". Уривок із книги Мацея Ґурного

Новаторське дослідження польського історика Мацея Ґурного про те, як Перша світова війна точилася не лише на фронтах, а й у головах інтелектуалів. Серед географів, антропологів, психологів, істориків та соціологів Європи — від Парижа до Львова, від Відня до Белграда — розгорталася своя "війна духу", битва за визначення націй, рас, територій і кордонів, за право описувати "інших" і конструювати "своїх". У праці автор згадує низку українських інтелектуалів, які долучилися до дискурсу національної характерології, зокрема Степана Рудницького — географа, який відіграв головну роль у формуванні уявлень про українську етнічну територію.