Поблизу Запоріжжя виявили залишки церкви та фамільний склеп графа Канкріна

У селі Григорівка, що за декілька кілометрів від Запоріжжя, археологи та громадські активісти виявили залишки кам'яного фундаменту церкви XIX ст. і фамільний склеп графа Олександра Канкріна

Про це заявила регіональний заступник директора Охоронної археологічної служби Інституту археології НАН України Оксана Дровосєкова, повідомляє кореспондент Укрінформу.

"Спільними зусиллями Охоронно-археологічної служби України і ГО "Ритон" проводиться археологічна розвідка на місці, де була розташована церква, побудована поміщиком Олександром Канкріним у 1871 році. Ми знайшли кам'яний фундамент і фамільний склеп Канкріних", – сказала Дровосєкова.

Склеп розташований за вівтарною частиною. На поверхні було частково видно лише цегляний "кубик", на якому, ймовірно, встановили хрест. Вхід до склепу було завалено будівельним сміттям.

 
Фото: Дмитро Смольєнко, Укрінформ

"За підтвердженими даними, тут похований Олександр Єгорович Канкрін у 1891 році і, за однією з версій, можливо, його дружина – Олена Башмакова", – розповіла історик, голова ГО "Ритон" Анна Головко.

Фундамент церкви був досить потужним: його ширина від 1,5 м до 1,7 м, товщина – 1,1 м. Довжина храму – від вівтаря до входу зі сходами – 37,5 м, ширина центральної частини – 19,4 м.

"Знайшли вівтарну частину. Цегляної кладки, на яку ми розраховували, на жаль, не залишилося. Залишився лише фундамент, він складений із каменів, на щільному цементному розчині, який тоді вже використовувався. Сподіваюся, нам вдасться розкопати всю територію і ми отримаємо контур церкви, сподіваємося знайти церковний цвинтар", –  прокоментувала археолог Дровосєкова.

З 1920 року церква використовувалася як склад для зберігання хімікатів. У 1952 році в купол вдарила блискавка й дерев'яні конструкції церкви згоріли.

"У 1956 році було ухвалено рішення про її знесення. Потім – списували цеглу, і будь-який місцевий житель міг прийти до сільради, виписати собі цеглину. Церква була розібрана повністю до фундаменту", – розповіла Головко.

Сьогодні немає ні фотографій, ні креслення, за якими можна було б відновити первозданний вигляд церкви. Зараз археологи проводять розвідку. Потім вони мають отримати дозвільні документи від Міністерства культури на розкопки та дослідження об'єкта.

Знайдений фундамент і склеп планують музеєфікувати і зробити туристичним об'єктом.

Як повідомлялося, історики планують створити новий екскурсійний маршрут областю, який має об'єднати три маєтки: садибу Попова у Василівці, маєток Канкріна у Веселянці (мова йде про брата Олександра Канкріна, з яким пов'язана історія Григорівки) й садибу Миклашевського в Біленькому.

Щоденники Голодомору. «Интересно, что сейчас нет следа так называемой этики. Отобран у людей бог и страх перед загробной жизнью»

«Вчера пришле Леонтий Петрович Ткачев, он чл. колектива, с больной ногой и он распух от голода, умолял чего-нибудь дать ему. Конечно накормила его чем могла. Я пожалувалась ему, что вот кормлю охотничью собаку, когда-то дорогую, а тепер она никому не нужна, т.к. нечем кормить. Он попросил ее у меня, говоря, что они съедят ее. Собаку все равно надо убить т.к. ее нечем кормить. Так пусть съедят ее. Коржев-кровельщик все время поддерживает семью мясом собак»

Щоденники Голодомору. «Дожди идут все время... А люди мрут своим чередом»

«На Украине вымирают целые деревни. Помню рассказывал мне в Харькове (Жутовская, 13) агроном. Он ездил в Полтавскую область заключать договора на посев бурака. Это было раннею весной. Въехали в деревню, мертвая тишина окутывала его. Заходил в хаты со своим спутником, видел мертвых, начавши разлагаться. В дет. яслях видел мертвих детей и няню».

Ґарет Джонс: Усюди було чути крики — «У нас нема хліба. Ми вмираємо»

Коли ще 1932 року один із харківських комуністів згадував про відсутність їжі, Сталін скаженів: «Ви придумали таку страшну казку про голод в Україні й думаєте, що налякали нас, але нічого з цього не вийде! Вступіть до Спілки письменників. Тоді ви зможете писати свої казочки, і дурні читатимуть їх».

Шістдесятники: Чехословаччина як вікно у світ

Алена Моравкова, молода чехословацька перекладачка, сиділа в кафе в центрі Києва на Хрещатику і їла морозиво. На дворі був початок шістдесятих років, в СРСР цвіла хрущовська “відлига”, суспільна атмосфера була просякнута оптимізмом, незабаром Гагарін полетів в космос а перший секретар КПРС все повторював з різноманітних трибун тези про настання справжнього комунізму. Моравкова була учасником чехословацької делегації, котра приїхала в Київ на міжнародний ярмарок. Там вона познайомилась із місцевими молодими письменниками. Зараз ці молоді люди сиділи з нею за одним столом: Микола Вінграновський, Іван Драч, Віталій Коротич. Незабаром цих поетів почнуть називати шістдесятниками