В Інтернет виклали всі випуски журналу міжвоєнного закарпатського "Пласту". СКАНИ

Електронний архів українського визвольного руху публікує колекцію всіх чисел журналу «Пластун» до 95-ліття заснування українського скаутингу в Закарпатті.

Перші пластові гуртки з’явилися на Срібній землі в жовтні 1921 р. Пластовий часопис же виходив із 1923 по 1935 рік як урядовий журнал на Закарпатті. 50 номерів журналу, які збереглися в архівах, скопіював Голова Крайової ревізійної комісії НСОУ "Пласт" Юрій Юзич.

"Журнал перейшов три етапи ідеологічного розвитку: добу скаутського інтернаціоналізму (19231926), народовецького патріотизму (19281932) та соборницького націоналізму (19321935)", — говорить Андрій Ребрик, голова Закарпатського обласного осередку НСОУ "Пласт".

Одне з перших видань тримовного жуналу Пластун. Фото: 100krokiv.info

Спершу видання було тримовним: українською, чеською і мадярською мовами. Звідси й потрійна його назва в той період "Пластун-Юнак-Черкейс". Українська (руська) секція була найбільшою.  Її редагували Остап Вахнянин і Андрій Алиськевич, згодом  — Леонід Бачинський. 

Оскільки фінансувала журнал Чеська держава в особі Головної управи скаутів Підкарпатської Русі, то редакція змушена була поступатися українськими інтересами на користь скаутського інтернаціоналізму. Головним редактором  був начальник Головної управи чех Йозеф Пешек.

Остап Вахнянин. Фото: 100krokiv.info

Частота появи чергових чисел "Пластуна" була нерівномірна від року до року.

З березня 1928 р. журнал став виходити тільки українською мовою (урядовим етимологічним правописом) під назвою "Пластун, часопись пластової молодежи". Офіційним редактором значився Юліан Ревай — референт українських пластових відділів Закарпаття, майбутній прем’єр-міністр Карпатської України (1939). Фактично редакторською роботою продовжував займатися професор Бачинський. 

Заклик до молоді, вміщений у виданні "Пластун-Юнак-Черкес" за 1923 рік. Фото: 100krokiv.info

Період 1932—1935 рр. можна визначити як добу соборницької ідеології в житті "Пластуна". У своїх публікаціях, друкованих літературною українською мовою з фонетичним правописом, видання пропагувало ідею, що закарпатці – це частина єдиного українського народу.

Редакторами в цей час були Юліан Ревай і Андрій Ворон (1934—1935).

Переглянути й завантажити всю колекцію "Пластуна" можна за посиланням.

Нагадаємо, що відкритий у березні 2013 року Електронний архів визвольного руху avr.org.ua є спільним проектом Центру досліджень визвольного рухуЛьвівського національного університету імені Івана Франка та Національного музею "Тюрма на Лонцького". Сьогодні в Е-архіві доступні копії 23792 документів. Місія проекту — робити минуле доступним.

Листи з Праги. 1968 рік у матеріалах КГБ

У 1968 році українці усе більш гостро реагували на події у Чехословаччині. У колись таємних архівах КГБ збереглися тисячі сторінок, на яких оперативники доповідали про різні форми нелояльності та спротиву українців. Були і ті, хто підтримав радянську окупацію ЧССР.

Парадоксаліст Прушинський та українське питання

Коли на полях Другої світової війни лунали канонади вибухів, Ксаверій Прушинський уже радив полякам не надто опиратися передачі Львова та Вільнюса українцям і литовцям. Це було задовго до Ґедройця, Мєрошевського та отця Маєвського. Тим самим він закономірно накликав на себе шквал критики з боку співвітчизників, чому не допомогли потім ані спроби пояснити свою логіку, ані обіпертися на авторитети. Проте це не змінює факту першості у виголошенні ідей, які потім трактуватимуться як примиренство.

Радянський ядерний колапс. Уривок із книги "Бомба у спадок" Мар’яни Буджерин

Після розпаду Радянського Союзу Україна успадкувала третій за потужністю ядерний арсенал у світі. Але разом з цією військовою потугою українська влада опинилася перед складною дилемою: чи варто відмовитися від зброї масового знищення в обмін на міжнародні гарантії, чи, попри загрозу міжнародної ізоляції, шукати шлях до утвердження себе як ядерної держави. Книжка "Бомба у спадок" Мар’яни Буджерин — це глибоке аналітичне дослідження цього вибору.

Міф та апологія Дмитра Яворницького

Дмитра Яворницького вважають чи не найбільш дослідженою постаттю серед українських істориків: за кількістю написаних про нього книжок, статей та знятих фільмів він йде пліч-о-пліч хіба що з Володимиром Антоновичем і Михайлом Грушевським. Парадокс Яворницького полягає в тому, що кількість написаного про нього прямо пропорційна зміфологізованості його життєпису.