Спецпроект

АНОНС: презентація проєкту «Голодомор: мозаїка історії. Невідомі сторінки»

3 листопада Музей Голодомору презентує проєкт «Голодомор: мозаїка історії. Невідомі сторінки» за результатами другої масштабної експедиції Україною з пошуку свідків, які пережили Голодомор 1932-1933 років

Очевидців Голодомору (а їм зараз щонайменше 95 років) залишилося дуже мало, і саме тому їхні спогади такі цінні.  

Презентація розпочнеться о 12 год. у Залі пам'яті Музею Голодомору (м. Київ, вул. Лаврська, 3). 

 

Акредитація на подію: https://forms.gle/NC5HR7snWdyxAaCFA

Відвідати захід можливо лише за умови наявності сертифіката про вакцинацію або негативного ПРЛ-тесту.

За 30 днів команда Музею проїхала майже 10 000 кілометрів, відвідала 92 населених пунктів, де записала 120 історій з очевидцями Голодомору. Ми побували і в містах-мільйонниках, і в районних центрах, і в маленьких селах, де зараз залишилося кілька жителів, у Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Запорізькій, Херсонській, Миколаївській, Полтавській, Харківській, Вінницькій та Хмельницькій областях. 

  Із контексту проєкту:

"Мати зібрала свої вєщі і поїхала в Росію, мінять вєщі на продукти: пшоно, там шо-небудь, мука, ну шо давали… Село на піску, пісок тільки був, шоб де-небудь там молочою хоть зірвать поїсти – немає, не було нічого із ростітєльной піщі, ні щавлю, нічого. Ну от ми сидимо, ждемо маму і дождалися до того, шо я вже став пухлий. Налило мене, я вже почті не ходив, більше лежав, ну ще б день, два не було б матері, готов би був", – пригадує Євген Тимофійович Заможський, 1926 р.н., село Черкаський Бишкин Зміївського району Харківської області.

"Ми хазіювали, поки не було цієї голодовки. Ця голодовка на нас впала. Не знаю навіть, де хто ділися. Давали, їли, переживали, шоб діти не повмирали. А тоді якісь уже підросли… Та вже так. То глід збираємо, то гнилу бараболюю, то… Шо там їсти…", – спогади про Голодомор Бабасюк Олени Сидорівни, 1922 р. н, народилася в селі Кальня, сучасна Хмельницька область.

"Масово люди мерли, я ж вам кажу, шо масово-о-о у хаті вони лежали там чи тиждень, чи п'ять, а може хто і десять у хаті, бо ніхто не заходив, ніхто не клопотався, де ж це Іван дівся, де це там Роман чи …. ніхто не… ото лежать пока хтось нечайно… сусіди там люди негодящі були нікуда. Усі слабі були", – згадує Оксана Семенівна Іртюга, 1927 р.н., с. Жданівка, Магдалинівський район, Дніпропетровська область.

Відеоісторії свідків можна переглянути за посиланням: https://cutt.ly/4EN3XGP

Биківнянський меморіал: пам'ять про вбитих заради живих

30 квітня 1995 року громадський діяч, один із фундаторів Українського товариства "Меморіал", багаторічний дослідник Биківні Микола Лисенко занотував у своєму щоденнику: "30-го, в неділю, відбулося відкриття Меморіального комплексу на Биківнянських могилах. Це за поданням т-ва "Меморіал" та інституту історії України. Відкривав Київський мер А. Косаківський, але людей було небагато. Ми були там усією родиною з 9 до 13 год."

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

"Я аж ніяк не українофіл". Фрагмент із книжки "Розділена династія" Фабіана Бауманна

Несподіваний погляд на націоналізм: не як історичну неминучість, а як усвідомлений політичний вибір, — пропонує у книжці "Розділена династія" швейцарський історик Фабіан Бауманн. Він досліджує долю київської родини Шульгиних, яка менш ніж за пів століття розділилася на дві протилежні національні гілки: російську та українську. Революція 1917 року остаточно розмежувала Шульгиних: один із них загинув у бою під Крутами, захищаючи Українську Народну Республіку, а другий — воював проти неї.

Найбільша мрія у житті

– Володю, а яка у Вас найбільша мрія в житті? – Жанно, – кажу, – я хочу, щоб Україна була незалежною! Вона подивилася на мене, як на психічнохворого. Звісно, вона знала, що в університеті десь є якісь «божевільні націоналісти», але на філфаці, а не на мехматі.