Станіслав Свяневич уже з пів години лежав поміж трупів. Двоє здоровенних чоловіків витягали ті трупи з камери за ноги, і тіла стукали головами по підлозі. Один з табірників ухопив Свяневича за ногу і потягнув. Свяневич смикнувся, а той подивився на нього і сказав напарнику: "Дивись-но, цей відігрівся й ожив!" Свяневич вирвався і втік. Наприкінці зими 1942-го чутки про місце перебування Свяневича дійшли до Лондона.

Чапський чув, як тут кажуть: "То чорт дорогою іде". Нібито, якщо кинути у вихор сокирою — потече кров. Дивні тут забобони. Учора ті "чорти" вилися попід ногами і перебігали дорогу збудженим і усміхненим колегам Чапського. Він заздрив щастю колег, які вже пішли за колючий дріт і табірні мури у далекий, широкий світ.

Те, що Свяневич там побачив, через багато років стане сценою фільму, номінованого Американською кіноакадемією на премію «Оскар». Зміст побаченого скрізь шпаринку професор усвідомить через три роки. Його вивели з вагону і всадили до «воронка»: «Я раптом подумав, що мене везуть на страту. Я почав молитися».