Спецпроект

Година папуги. Ситуація змінюється

Станіслав Свяневич уже з пів години лежав поміж трупів. Двоє здоровенних чоловіків витягали ті трупи з камери за ноги, і тіла стукали головами по підлозі. Один з табірників ухопив Свяневича за ногу і потягнув. Свяневич смикнувся, а той подивився на нього і сказав напарнику: "Дивись-но, цей відігрівся й ожив!" Свяневич вирвався і втік. Наприкінці зими 1942-го чутки про місце перебування Свяневича дійшли до Лондона.

Ми продовжуємо публікувати книжку Олександра Зінченка "Година Папуги", яка стала у 2011 році першим томом "Бібліотеки "Історичної правди". Попередні розділи - "Діти пишуть Сталіну" та "395". У квітні 2020 року ми відзначатимемо 80 роковини одного з найкраще задокументованих комуністичних злочинів - Катинського розстрілу.

У квітні-травні 1940 року НКВД розстріляла без суду і слідства десятки тисяч ні в чому не винних людей. Польські військовополонені опинилися в радянському полоні, бо Сталін виступив на боці Гітлера у вересні 1939 році, розгромивши на брудершафт незалежну польську республіку.





Розділ 12. СИТУАЦІЯ ЗМІНЮЄТЬСЯ

Нотатки академіка Вернадського — Генерал Андерс — Зникнення археолога Козловського — Прем'єр Сікорський запитує Сталіна — Граф Чапський шукає решту — У гостях у Еренбурга — Дивна бесіда із Берією — Живий труп

1

Кожна людина чує те, що хоче почути. І помічає лише те, що хоче зауважити.

Наприклад, уранці 22 червня 1941 року, академік Володимир Вернадський записав у своєму щоденнику: "Здається, дійсно настало покращення, вірніше тимчасове утихомирення з Німеччиною".

Буквально напередодні Вернадський розмовляв з іншим академіком, мистецтвознавцем Ігорем Грабарем.

Грабар йому розповів про свої бесіди з генералом, якого "і в партійному, і в бюрократичному середовищах" інформують про політичне становище, і той пророкував кількамісячну призатримку зіткнення з Німеччиною.

Увечері того самого дня Вернадський мусив занотувати:

"О 4-й ранку — без попередження та оголошення війни — у неділю німецькі війська рушили на нашу країну…" "Ясно, що заскочили зненацька," — розпачливо прокоментував Вернадський.

 
Уранці 22 червня 1941 року, академік Володимир Вернадський записав у своєму щоденнику: "Здається, дійсно настало покращення, вірніше тимчасове утихомирення з Німеччиною"

Він слухав знамениту полудневу промову наркома Молотова у підмосковному санаторії, в селищі Узком. Того дня її слухали всі й по всій країні.

У Грязовці так само. Але з іншим настроєм.

"Сталося!

22 червня о 12-й годині оголосили по радіо спеціальну трансляцію з промовою Молотова. Зібралися ми біля гучномовця в очікуванні чогось визначального.

І дійсно: прозвучали слова, що сповіщали народові, мовляв, Німеччина віроломно напала на Совєти, і що проти цього нападу розпочалася боротьба не на життя, а на смерть.

Дякувати Богу! Нехай ріжуться навзаєм!" — ці слова належать Вітольду Кончковському, приятелю Бронислава Млинарського і Юзефа Чапського.

Ще у травні Кончковський звернув увагу на кілька статей у "Правді". Вони відрізнялися від звичайного тону, й — ні сіло ні впало, без жодних помітних причин,— запевняли у патріотизмі радянського народу та його готовності до війни "супроти будь-якого ворога".

У травні 1941 року європейський кордон СРСР був кордоном з Німеччиною та її союзниками. На думку Кончковського, хто той "будь-який ворог", було нескладно здогадатися.

Бранці Грязовця у змінах гасел пропаганди вбачали передвісників буревію. Вони були впевнені, що війна між більшовиками та нацистами ось-ось вибухне, і чекали тієї хвилини з неприхованим ентузіазмом: "Сталося!"



2

Перший результат війни для мешканців Грязовецького табору був несподіваним: їм підселили кілька десятків французів.

То були прихильники генерала де Ґолля, які втекли з якогось німецького табору, перейшли фронт і… опинилися у таборі радянському.

 
Грязовецький табір діяв протягом усієї Другої світової війни та приймав спочатку фінських та польських військовополонених офіцерів, а потім - угорських та німецьких
Фото невідомого німецького автора, 1940-ві роки 

Поляки та французи швидко порозумілися: французьку добре знав не тільки граф Чапський.

Вечорами французи співали полякам своїх пісень, а потім слухали польських.

Табірна влада до польсько-французького братання ставилася чомусь поблажливо і втручалася лише тоді, коли пісні заважали спати посеред ночі.

Уранці на співочих французів, поляків та їх опікунів чекали сенсаційні новини.

31 липня о 6-й ранку радіо повідомило про те, що напередодні між урядом СРСР і урядом Польщі у Лондоні укладено угоду про відновлення дипломатичних стосунків.

Акт Сікорського-Майського (а саме під цією назвою увійшов до історії цей документ) передбачав спільні дії Польщі і СРСР проти Гітлера.

СРСР денонсував Пакт Молотова-Ріббентропа.

 
Акт Сікорського-Майського. Лондон, 30 липня 1941 року
 
"Уряд СРСР визнає радянсько-німецькі угоди 1939 року стосовно територіальних змін у Польщі такими, що втратили силу"

Також сторони домовилися про створення на території СРСР польської армії.

Кажуть, коли прем'єр Сікорський підписував той документ, він плакав.

Брешуть. Емоції виражало тільки обличчя Черчилля. І він усміхався.

Обличчя і Сікорського, і Майського, справді, більше пасували до похорону, але сліз не було…

З іншого боку, які мали бути емоції того ж Сікорського?! П'ять хвилин тому друг твого друга був твоїм ворогом. А через мить після підписання угоди той ворог хто — невже друг?

Але для друга Черчилля то був успіх. Він усміхався і навіть сигару запалив.

 
Момент підписання Акту 30 липня 1941 року. Ліворуч - прем'єр-міністр Польщі генерал Владислав Сікорський, в центрі - прем'єр Великої Британії Вінстон Черчилль. Від СРСР Акт підписує посол Іван Майський

Наприкінці серпня до Грязовця прибув генерал Владислав Андерс.

Усі вишикувалися в шеренгу по чотири: "Струнко!"

Високий і блідий, Андерс повільно йшов уздовж рядів своїх — уже не в'язнів — солдатів! Андерс спирався на костур — кілька радянських куль під Самбором, полон та два роки в Луб'янській в'язниці не минули без сліду.

Солдати були подібні генералу: зі схудлими і посірілими у таборах обличчями. Запала абсолютна тиша.

Андерс довго дивився в очі своїм бійцям.

"Починається формування Польської армії в СРСР. Ви є її початком! Хай живе Польща!" — Андерс закінчив церемонію промовою.

 
Владислав Андерс. В'язничне фото

Повертаючись до Москви, генерал думав про те, що його армії бракуватиме офіцерів. Він уже знав, що у Старобільську, Козельську та Осташкові їх було майже 15 тисяч.

Багатьох з них він добре знав, та більшості тих облич, які так прагнув побачити у Грязовці, він не побачив, хоч як пильно вдивлявся.

Під крилом літака до горизонту тягнулися ліси. "Широка страна моя родная, много в ней лесов..." — у голові нав'язливо крутився мотив неофіційного гімну СРСР. Пошуки мали бути непростими.






3

Отже, "амністія". Польське посольство розмістилося в Куйбишеві — "дублюючій столиці СРСР", а в 150 кілометрах на захід від неї, в Бузулуку, квартирував штаб армії Андерса.

Звідусіль до цих двох міст прибували поляки: спочатку поодинці, потім десятками й сотнями. Посольство та штаб намагалися порахувати, скільки поляків було в СРСР, і виходило, що за два останні роки було ув'язнено, депортовано,— одним словом, — репресовано від 450 тисяч до 1,5 мільйона поляків.

І тепер, за так званою "амністією", для всіх них ці два міста стали найбажанішим пунктом призначення.

18 жовтня до Бузулука дістався і звільнений НКВД, колишній прем'єр Польщі, Леон Козловський.

За два роки ув'язнення в Луб'янці, Бутирці та Лєфортово Козловський утратив майже всі зуби, осліп на праве око, схуд на двадцять кілограмів і ледве міг ходити.

Йому було трохи за п'ятдесят, а вигляд мав щонайменше на сімдесят.

 
Леон Козловський. У в'язневі радянської тюрми складно упізнати колишнього прем'єр-міністра

На початку липня йому оголосили вирок: як член Польської військової організації і запеклий пілсудчик, який двадцять років вів антирадянську діяльність та гнобив революційний рух у Польщі, він заслуговує смертної кари… Отже, розстріл.

До рятівного акту Сікорського-Майського лишалося рівно три тижні.

6 вересня 1941 року, майже рівно через два роки після показового арешту у Львові, Козловського вивели із в'язничної камери.

І поселили у готелі "Савой". Він був вільний.

Звичайно, вільний настільки, наскільки може бути вільною людина в СРСР.

Козловський і перед арештом не був прихильником соціалізму взагалі, а Союзу Радянських Соціалістичних Республік — зокрема. Два роки в'язничних знущань зробили його ненависть до СРСР просто зоологічною.

Росії він вже мав досить і особливо не приховував, що хоче втекти до Польщі. Хоч би й до окупованої нацистами.

Коли він про це казав колегам, фронт уже стояв під Києвом. Подробиці того, що саме сталося в Бузулуку, мають значення лише в тому сенсі, що низка тих подій мала наслідком скандал: 27 жовтня 1941 року Леон Козловський зник.

Потім буде ще один суд — власне, вже польський воєнний трибунал,— та іще один смертний вирок. Щоправда, заочний, адже Козловський уже був далеко.

Відомо, що на початку листопада він доїхав до станції Узловая, що на кількадесят кілометрів південніше Тули.

Далі поїзди вже не йшли, тому Козловський переходив із села в село пішки. Власне, міг би нікуди й не йти, а просто сісти і чекати, коли фронт дійде до нього, немов морський приплив.

Урешті-решт, так і сталося: хвиля війни прокотилася над головою Леона Козловського чи то 9, чи то 10 листопада. "Рай радянський мав за спиною," — записав він у щоденнику.

17 грудня 1941 року про свої поневіряння в СРСР колишній прем'єр Польщі та професор Львівського університету Леон Козловський розповідав на пресконференції у Берліні.






4

На початку грудня в СРСР прилетів прем'єр польського уряду Владислав Сікорський.

Формування армії відбувалося повільно. Домовленість про амністію СРСР виконував неохоче і якомога повільніше. 15 тисяч офіцерів зникло без сліду.

3 грудня 1941 року відбувся перший раунд переговорів між Сікорським та Сталіним.

 
"Польські офіцери? Вони втекли у Маньчжурію!" Владислав Андерс, Владислав Сікорський, Йосип Сталін та В'ячеслав Молотов 3 грудня 1941 року

Польський прем'єр почав із найболючішого:

"Сікорський: Я заявляю вам, пане президенте, що ваше розпорядження про амністію не виконується. Велика кількість наших людей, найбільш цінних для армії, все іще знаходиться у таборах і тюрмах.

Сталін: Це неможливо, оскільки амністія стосувалася усіх, і всі поляки звільнені. (…)

Сікорський: Не наша справа надавати радянському уряду точні списки наших людей, повні списки є у комендантів таборів.

У мене з собою список, де значиться близько 4 000 офіцерів (…) і навіть цей список не повний, оскільки містить тільки прізвища, які названі по пам'яті.

Я доручив перевірити, чи нема їх у Польщі, з якою у нас постійний зв'язок.

З'ясувалось, що там нема жодного з них; так само, як і у таборах військовополонених у Німеччині.

Ці люди знаходяться тут. Жоден з них не повернувся!

Сталін: Це неможливо. Вони утекли.

Андерс: Куди вони могли утекти?

Сталін: Ну, в Манджурію.

Андерс: Неможливо, щоб всі утекли, тим більше, що з моменту відправки їх з таборів військовополонених у виправнотрудові табори і тюрми, повністю припинилося їхнє листування із родинами. (…)

Сталін: Знайте, що у радянського уряду нема жодних причин затримувати хоча б одного поляка".


З протоколу переговорів між В. Сікорським та Й. Сталіним від 3 грудня 1941 року.


Переговори тривали ще й наступного дня. Відбувалися вони складно, подекуди напружено.

Сторони не дійшли жодної згоди у питаннях довоєнних кордонів Польщі.

Не було спільної думки щодо того, як саме використовувати армію Андерса.

Але перше питання могло почекати до кінця війни, а друге було нагальним. А ще була проблема постачання армії...

Утім, у більшості питань Сікорський та Андерс могли зрозуміти логіку радянської сторони. Але той пасаж про Маньчжурію... Яка Маньчжурія? Чому Маньчжурія?!

Звичайно, не можна було виключати, що то був експромт, і Сталін сказав перше, що йому спало на думку: може, він вальс "На сопках Маньчжурії" перед переговорами з польськими військовоначальниками слухав?

Через три з половиною місяці генерал Владислав Андерс і його начальник штабу генерал Леопольд Окуліцький знову говорили зі Сталіним про зниклих без вісті офіцерів.

У період між цими двома зустрічами, польському командуванню вдалося уточнити список зниклих. Вдалося з'ясувати прізвища майже 10 000 бранців Козельська, Старобільська та Осташкова, а на додачу зібрати неправдоподібну кількість чуток про їхнє місцезнаходження.

"Андерс: До цього часу нема офіцерів, вивезених з Козельска, Старобільська та Осташкова.

Вони мають бути у вас, жодних інших можливостей я не бачу. Ми зібрали про них додаткову інформацію. Куди вони могли подітися? Є сліди їхнього перебування на Колимі.

Сталін: Я уже віддав наказ звільнити їх. Говорять навіть, що їх бачили на Землі Франца-Йосифа, а там нема нікого. Я не знаю, де вони. Нащо мені затримувати їх? Можливо, вони були у таборах на території, яку зайняли німці, і вони розбіглися.

Окуліцький: Неможливо, ми б дізналися про це.

Сталін: Ми затримали тільки тих поляків, які були шпигунами на службі у німців. Ми відпустили навіть таких, які потім перейшли до німців, наприклад Козловського".


З протоколу переговорів між В. Андерсом та Й. Сталіним від 18 березня 1942 року.


Андерс нагадав Сталіну, що Козловський уже засуджений до смертної кари польським трибуналом, але справі то допомогло мало: нема у мене ваших офіцерів — і поготів!






5

Пошуки зниклих побратимів генерал Андерс доручив ротмістру Чапському. Саме Юзеф Чапський готував матеріали, з якими генерал ходив до Сталіна.

"Опитуючи тисячі військовополонених, що поверталися із всіх таборів і в'язниць СРСР, ми все ж таки не отримали жодних достовірних даних про їхнє місце перебування, окрім чуток "з других рук":

— про пересилку на Колиму через бухту Находка 6 — 12 тисяч офіцерів і унтер-офіцерів у 1940-му році;

— про концентрацію більш ніж на 5000 офіцерів у копальнях Землі Франца-Йосипа;

— про заслання на Нову Землю, Камчатку, Чукотку;

— про те, що у 180 км від Пьострой Дресви працювало влітку 1941 року 630 осіб офіцерів, бранців з Козельська; (…)

— про те, що польські військовополонені офіцери були вивезені на величезних баржах (1700 — 2000 чоловік) на північні острови і що три такі баржі затонули у Баренцевому морі".


З доповідної записки уповноваженого у справах колишніх військовополонених СРСР ротмістра Ю. Чапського від 2 лютого 1942 року.

 
Перша сторінка Рапорта Юзефа Чапського про зниклих бранців трьої таборів
Зі зборів Польського інституту музею сікорського в лондоні
 
"Опитуючи тисячі військовополонених, що поверталися із всіх таборів і в'язниць СРСР, ми все ж таки не отримали жодних достовірних даних про їхнє місце перебування, окрім чуток "з других рук"


У цій доповідній Чапський використав дипломатичне "затонули", у реляціях про ці чутки йшлося про те, що баржі "затопили".

Звичайно, Чапський визнавав, що для жодного з тих повідомлень не було достатньо підтверджень. Але був цілком переконаний, що про долю бранців радянське керівництво не могло не знати:

"Ми знаємо, з якою точністю був кожний військовополонений зареєстрований, як "справи" кожного з нас із чисельними допитами були збережені в особливих папках(…), отже, жоден з нас, військовополонених, ані на хвилину не припускає, що місце перебування 15 000 військовополонених може бути невідомим інстанціям НКВД".

Картотека Чапського зростала як на дріжджах. Списки прізвищ він пересилав до польського посольства. Андерс особисто розсилав листи до керівництва НКВД, до комендантів таборів. З таборів прибували все нові й нові люди, але жодного зі Старобільська, Козельська та Осташкова.

Чапського відкомандирували до Чкалова, куди була евакуйована частина радянських установ, яким не знайшлося місця у Куйбишеві.

Він зайшов до нічим не примітного будинку. Піднявся на четвертий поверх. Генерал Віктор Насєдкін прийняв графа Чапського швидко. Генерал був чимсь схожий на старих царських воєначальників, був приязний.

 
Генерал Віктор Насєдкін

На столі вже лежав розгорнутий лист з польським орлом. Лист починався словами: "За наказом Сталіна..." А далі йшлося про пошуки бранців трьох загублених таборів.

Насєдкін був таким початком заскочений і не дуже розумів, яку тактику поведінки з цим довготелесим поляком варто вибрати.

Щоправда, у якийсь момент той поляк дав йому можливість над тим трохи подумати — він задивився на велику карту за його спиною. Уся територія СРСР була вкрита червоними зірками та цяточками.

Найбільше їх скупчення було на Кольському півострові, у Комі та на Колимі. Окрім того, великі зірки можна було побачити в районі Якутська та Верхоянська — у "полюсі холоду".

Розмір верхоянської зірки був таким самим, як у тієї, що прикрашала Магадан.

То була найдокладніша карта ГУЛАГу, а генерал Насєдкін — його хазяїном.

Чапський почав викладати справу трьох таборів.

"Знаєте, я обіймаю цю посаду нещодавно, але все одно не пам'ятаю, щоб якісь табори військовополонених були у моєму підпорядкуванні — тільки трудові табори.

А в них перебувають люди, які були покарані за конкретні злочини," — Насєдкін мав такий вигляд, ніби про все це вперше чує, і взагалі все це — то справа дрібна: що таке 15 000, коли "населення"ГУЛАГу — кілька мільйонів.

Чапський спробував натиснути, користуючись зворотом радянського "новоязу": мовляв, "справа пахне саботажем", позаяк ідеться про виконання наказу особисто товариша Сталіна.

Генерал взяв до рук слухавку, подзвонив комусь із підлеглих, із притиском на перших словах промовив: "За наказом товариша Сталіна, з'ясуйте, чи знаходяться якісь військовополонені поляки у таборах нашого підпорядкування".

 
Армія Андерса. Їх треба було знайти, відгодувати, підготувати і відправити на війну
Фото 1942 року

Чапський вирішив розвинути успіх і спробувати довідатися, чи не варто було б шукати колег на Землі Франца-Йосифа — бо аж надто часто повторювалися різні чутки з назвою тих північних островів.

Насєдкін нічого ані підтвердив, ані спростував. Пообіцяв про будь-яку нову інформацію повідомляти.

Увечері Чапському донесли нові чутки про табори, і наступного дня він знову прийшов до Насєдкіна. Цього разу генерал приймав гостя холодно, здавалося, він отримав почухана через те, що без санкції "згори" розмовляв із польським емісаром.

Ховаючи очі і втупившись чомусь у кут дивана, він сказав Чапському, що не може виключати, що у деякі табори на півночі, на приполярні острови, якісь групи могли вислати.

"Але не йдеться про багато тисяч людей, як ви кажете," — сказав генерал з досить кислою міною.

Більше від нього не вдалося витягнути ані слова. Перед Чапським виростала стіна.

 
Ротмістр Юзеф Чапський і генерал Владислав Андерс. Десь на Близькому Сході
фото 1943 року

Усвідомити, що таке стіна мовчання, тобто коли з тобою ввічливо розмовляють, приязно усміхаються, але відповідей на запитання не дають, усвідомити це допоміг Чапському Еренбург.

Найпопулярніший публіцист свого часу, Ілля Еренбург, був у радянській частині почту Сікорського під час його поїздки у Бузулук та Тоцьк.

Можливо, збирався написати щось про армію поляків у засніжених оренбурзьких степах. Чапський і Еренбург бачилися колись у кав'ярнях Монпарнасу, але ближче познайомилися саме тут — на півдорозі між Волгою та Уралом.

Розмова точилася переважно навколо спільних паризьких знайомих, про мистецтво французьке, радянське та польське.

Еренбург видався Чапському щирим та людяним. Гріх було такого не навідати.

У Москві Чапський хотів зустрітися з керівництвом НКВД. Потай Чапський сподівався, що розгалужені знайомства Еренбурга допоможуть йому в цьому прагненні...

І ще Чапському здавалося, що можна було б розраховувати на сприяння "червоного графа" Олексія Толстого, але з ним Чапський не був знайомий.

 
Чапський пішов до Еренбурга. Той мешкав у готелю "Москва" з видом на Кремль. Будинок знаходиться буквально у двостах метрах від Червоної площі
фото 1942 рік

З номера-люкс у багатоповерховому готелі "Москва", де мешкав Еренбург, Чапський виходив обтяжений розумінням простої речі: Еренбург ніколи не жив би у готельному "люксі", якби не був тим, ким є.

А якби був інший — то був би не тут, а в колимських таборах.

У голові ротмістра ще бринів різкий голос співбесідника: "Нікого я з високопосадовців НКВД не знаю, і взагалі здивований, чого б то вас обрали для такої місії, адже ви є тільки капітаном, а тут потрібний генерал!"

Еренбург говорив голосніше, ніж потрібно було для нормальної розмови і, очевидно, був упевнений, що його не можуть не підслуховувати.

Чапський був художником, і в його уяві знову поставав образ високого кам'яного муру.

Допомоги Толстого Чапський вирішив навіть не шукати.

Наступного дня в НВКД йому пояснили, що з Берією зустрітися з неможливо, а Мєркулова зараз взагалі нема у Москві.

Чапський не знав, що про зниклих побратимів з керівництвом НКВД уже говорив інший поляк.

Він, як і Чапський, теж був бранцем Старобільська. Не генерал, принаймні на той момент, але дійсно і не капітан.








6

Підполковник Зиґмунт Берлінг потім стверджував, що не здивувався. Його завели у шафу і зачинили за ним двері.

На якусь хвилину він опинився у темряві.

 
Підполковник Зиґмунт Берлінг 

A оскільки шафа знаходилася у Луб'янській в'язниці, думати про те, що буде далі, Берлінгу не хотілося. 

Його та іще кількох офіцерів зі Старобільського табору перевели до Грязовця, а от тепер — на Луб'янку. До шафи.

Задня її частина безшумно відчинилася.

Берлінг стояв на порозі великого, прекрасно умебльованого кабінету.

Просто перед підполковником стояв якийсь чоловік у цивільному. Ввічливим помахом руки він запросив Берлінга усередину.

— Проходьте, пане полковнику! — господар кабінету похилився у легкому напівпоклоні. — Мене звати Мєркулов. 

 
Всеволод Мєркулов

Потім таких зустрічей було досить багато. Інколи на ті співбесіди збирали усю групу "обраних".

Окрім підполковника Берлінга, до неї потрапили полковник Євстах Ґорчинський, підполковники Леон Букоємський, Францішек Моравінський, Леон Тишинський та майор Юзеф Ліс.

А з радянського боку Всеволоду Мєркулову компанію час від часу складав його шеф — нарком Лаврентій Берія.

Розмови точилися навколо двох тем. Як панове офіцери ставляться до Лондонського уряду? І як собі уявляють співпрацю і допомогу з боку СРСР у справі участі панів офіцерів у війні... з Німеччиною?

Восени 1940 року чути такі питання було досить дивно.

Пакт Молотова-Ріббентропа поки що ніхто не денонсував, а до червня 1941 року було ще дуже далеко.

Тим не менш, з цією групою говорили про такі-от дивні речі.

На самому початку нового, 1941 року, Мєркулов запросив Ґорчинського та Берлінга обговорити створення польської дивізії.

Берлінг з колегами склав список із п'ятдесяти офіцерів зі Старобільська та Козельська.

Окрім Мєркулова, у кабінеті був Берія. Він уважно проглянув список Бєрлінга і поцікавився, чи цей список включає тільки прізвища офіцерів з Козельська та Старобільська.

Бєрлінг з Ґорчинським підтвердили.

— Нічого з того не вийде. Тих людей нема в СРСР.

— Ми припустилися з ними великої помилки, — додав Мєркулов.

Бєрлінг з Ґорчиньським заскочено замовкли.

Але людина чує те, що хоче почути. І якщо щось не розуміє, то знайде заспокійливе пояснення.

Бєрлінг пам'ятав, що перед відправкою в анкетах багато бранців, відповідаючи на запитання "куди хотіли би виїхати", писали про нейтральні країни або Польщу.

У СРСР хотів лишитися мінімальний відсоток поляків. Отже, Бєрлінг вирішив, що як люди хотіли поїхати із СРСР,— то їх і відпустили.

Лишилося із розумінням похитати головою і з жалем погодитися, що так сталося.

На запитання, чи окрім Грязовецького табору, десь в СРСР є польські офіцери, Берія відповів, що, може, відшукають хіба кількох осіб, але не в Козельську-Старобільську.

Весна 1942 року принесла сенсаційну звістку: один із зниклих офіцерів Козельська знайшовся.

Це був професор Свяневич.






7

Станіслав Свяневич уже з пів години лежав поміж трупів. Двоє здоровенних чоловіків витягали ті трупи з камери, волочили їх просто за ноги, і тіла гулко стукали головами по підлозі.

Камера та мала багатофункційне призначення. Від самого початку її використовували як "вошебійку" — тут прожарювали одяг ув'язнених, щоб знищити паразитів.

Щоправда, прожарювали зле, і воші після неї тільки краще плодилися. Одяг повертався звідти з повним комплектом комах, але, принаймні, сухий.

 
Станіслав Свяневич

Взимку тут на кілька годин стали залишати призначені до розтину трупи померлих зеків, адже на арктичному холоді тіла просто кам'яніли.

Тріскучі морози Котласу не давали спокою і живим.

У тих умовах, в ослабленому тяжкою працею і хворобами організмі щось відбувалося: в'язні відчували "внутрішній холод" — здавалося, що організм виробляв замало тепла. Менше, ніж було потрібно для нормального функціонування.

І люди вмирали від браку тепла, "браку внутрішнього вогню", якщо можна так казати.

Але "по знайомству" тут можна було відігрітися. Щоправда, треба було змиритися із сусідством покійників.

Наприкінці зими 1942 року морози усть-вимських таборів доконали Свяневича, він потрапив до табірної лікарні. А потім йому "призначили" тепло табірної "вошебійки".

Отже, Свяневич лежав тихесенько у теплі, сподіваючись, що ті двоє його не помітять.

Але один з них ухопив його за ногу і потягнув. Свяневич смикнувся, а той подивився на нього і сказав напарнику: "Дивись-но, цей відігрівся й ожив!" І поволік Свяневича далі. Свяневич вирвався і втік. Наприкінці зими 1942-го чутки про місце перебування Свяневича дійшли до Лондона.

Посольство Польщі та штаб польської армії розгорнули інтенсивну пошукову роботу: всіх амністованих поляків, що поверталися з тюрем і таборів, докладно розпитували. Рапорт мав містити обов'язкову відповідь на запитання: хто з поляків лишився у таборі?

Так у польському посольстві з'явилася інформація про Свяневича.

Сенсація полягала в тому, що Станіслав Свяневич був єдиним, кого вдалося відшукати з тисяч бранців трьох загублених таборів.

Але НКВД не поспішав виконувати свої зобов'язання: нема у нас такого!

Лондонський уряд мусив реагувати спеціальною нотою, яка була присвячена персонально долі Свяневича. Вона містила настільки докладні відомості про місце перебування професора, що далі опиратися було неможливо.

І у Лондоні, й у Куйбишеві сподівалися, що Свяневич знає, де всі інші. Урешті-решт, кожна людина сподівається на те, у що вірить.

Але Свяневич дійсно знав.

От тільки зрозумів це лише через рік після звільнення. Бо вірити у те, що знав, він не хотів.

 

УСІ РОЗДІЛИ:

Пролог. Велике кохання Зоф'ї Бартницької

Розділ 1. Ґеббельсівська пропаганда

Розділ 2. Погані передчуття професора Свяневича

Розділ 3. "Золотий вересень"

Розділ 4. Поїзд не в той бік

Розділ 5. Старобільський монастир

Розділ 6. Операція "День Незалежності"

Розділ 7. "Фанатики"

Розділ 8. Сумне Різдво

Розділ 9. Найголовніше мистецтво

Розділ 10. Діти пишуть Сталіну

Розділ 11. 395

Розділ 12. Ситуація змінюється

Розділ 13. 13 квітня та інші нещасливі дні

Розділ 14. СРСР все ставить під сумнів

Розділ 15. Горбачов бреше

Розділ 16. Ґудзики з Харкова

Розділ 17. Протокол №13

Розділ 18. Таємниця Людвіка Домоня

Епілог. Година папуги

Теми

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Кривавий баланс. Скільки загинуло під час польсько-українського конфлікту?

Під час українсько-польської локальної війни на території Холмщини, Грубешівщини, Берестейщини, Полісся, Волині й Галичини з кінця 1942 до кінця 1944 рр. українці втратили 13–16 тисяч осіб убитими й до 20 тисяч біженцями, поляки 38–39 тисяч осіб убитими й 355 тисяч біженцями.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?