Спецпроект

Година папуги. Найголовніше мистецтво

Те, що Свяневич там побачив, через багато років стане сценою фільму, номінованого Американською кіноакадемією на премію «Оскар». Зміст побаченого скрізь шпаринку професор усвідомить через три роки. Його вивели з вагону і всадили до «воронка»: «Я раптом подумав, що мене везуть на страту. Я почав молитися».

Ми продовжуємо публікувати книжку Олександра Зінченка "Година Папуги", яка стала у 2011 році першим томом "Бібліотеки "Історичної правди". Попередній розділ - "Сумне Різдво".

У квітні 2020 року ми відзначатимемо 80 роковини одного з найкраще задокументованих комуністичних злочинів - Катинського розстрілу. У квітні-травні 1940 року НКВД розстріляла без суду і слідства десятки тисяч ні в чому не винних людей. Польські військовополонені опинилися в радянському полоні, бо Сталін виступив на боці Гітлера у вересні 1939 році, розгромивши на брудершафт незалежну польську республіку.



Розділ 9. Найголовніше мистецтво

Лекції та інші розваги — "Цирк" та інші шедеври радянського кінематографа — НКВД турбується про настрій — Професор Свяневич підглядає у шпаринку



1

"22 грудня 1939 року. Увечері Свяневич оповідав про економіку Третього Рейху", — Анджей Ріґер звично нотував у щоденнику буденні подробиці табірного життя: того дня він купив кілограм цукру в ларьку та насушив трохи сухарів.

Але лекція Свяневича без сумніву була для Ріґера "подією дня". 

 
Анджей Ріґер

Про те, що лектор був професором Віленського університету, знали всі, хто хотів це знати, окрім… табірного керівництва.

Свяневич під час реєстрації того факту повідомляти не став. Він дещо спотворив своє прізвище, про професорський титул промовчав та назвався співробітником варшавської Торгово-промислової палати.

Свяневича викрили випадково і вже у березні.

Тадеуш Вершилло у таборі працював садівником. А в попередньому житті був колегою Свяневича по університету. Він просто не знав, що професорство Свяневича є таємницею.

Коли Вершилла вкотре викликав слідчий і попросив назвати імена присутньої у таборі професури, той, без жодних докорів сумління, серед багатьох інших назвав прізвище пана Станіслава.

Слідчий був тим здивований (принаймні, так здалося його підопічному), але не більше.

Через деякий час Свяневича викликав майор держбезпеки Зарубін. На "поговорити".

Васілій Зарубін не був включений до номенклатури табору. Тут він був у відрядженні.

Як і капітан держбезпеки Єфімов, який викривав діяльність Культурно-просвітницької комісії та інших антирадянських організацій у Старобільську, майор Зарубін очолював опергрупу НКВД у Козельському таборі.

І мета його була така сама: слідчі дії, виявлення "антирадянських елементів", вербовка агентури.

Щоправда, безпосередньо у допитах він участі не брав і взагалі обмежився спілкуванням переважно із штабними офіцерами.

Був досить приязним. На "бесідах" пригощав хорошими цигарками, чаєм із печивом, а інколи навіть помаранчами.

Мав бібліотеку на кілька сотень томів, які радо позичав усім охочим.

Урешті-решт, він був єдиним радянським офіцером, кому бранці Козельського табору без примусу віддавали честь і "підвищили у званні", між собою називаючи "комбригом".

 
Станіслав Свяневич

Тому, коли Свяневич отримав те запрошення, він був здивований: за його уявленнями про табірний "табель про ранги",  Зарубін стояв на щабель вище за комісара та начальника табору і був таким собі "представником вищих сил": чого б то він мав цікавитися його долею?!

"Знаєте, ми належимо до різних таборів, маємо протилежні світогляди, але я люблю інколи подискутувати із представниками іншого табору", — майор Зарубін був, як завжди привітним.

Розмова тривала трохи більше ніж дві години. Зарубін "стрибав" з теми на тему. Його цікавили зв'язки Свяневича у Міністерстві закордонних справ, його передвоєнні подорожі до Німеччини і багато іншого.

Про свої соціально-політичні погляди та економічні дослідження діяльності Леніна як економіста Свяневич уникав говорити, а Зарубін дипломатично не питав.

На тому й розпрощалися.

За кілька днів майор з табору зник.

Саме у ці дні на початку березня 1940 року у Москві вирішувалася доля як колег пана Станіслава, так і його самого.





2

Юзеф Зєнцина любив кіно. А ще у його щоденнику було мало місця: сторінки того нотатника були заповнені минулорічними записами про закупівлю будівельних матеріалів, адресами різних фірм, якимись підрахунками.

Отже, свої записи він вів на берегах нотатника. Тож  мусив бути дуже лаконічним: "Березень, 23. "Руслан і Людмила".

За півроку табірний "кінотеатр" показав практично все, що встигла зняти радянська кіноіндустрія на початок 1940 року: "Волга-Волга", "Мы с Кронштадта", "Мать", "Праздник святого Юргена", "Большой Гражданин", "Возвращение Максима", "Александр Невский", "Петр І", "Аэроград", "Чапаев".

 

Показували не тільки те, що мало виразне ідеологічне навантаження, а й легкі комедії.

Урешті-решт, ті комедії були ілюстрацією сталінської сентенції про те, що "жити стало краще, жити стало веселіше", а тому і такі кіносеанси були справою політичною.

Мета її була досить прозора — переконати у перевагах радянського ладу.

"Щодня дають нові фільми. Здебільшого пропагандистські. Ще мають надію нас навернути", — прокоментував ті спроби один із табірних хроністів.

Правду сказати, кіно у Козельському та Старобільському таборах мало шалену популярність.

У щоденниках час від часу трапляються нарікання, що на черговий сеанс потрапити не вдалося через аншлаг!

Щоправда, дехто нарікав на інше.

"Кіно — скандальний кіч!" — Ріґер теж був постійним відвідувачем табірного кінозалу і постійно фіксував враження, наприклад: "Кіно "Золота Тайга" — слабке". А от "Бакінців" оцінив як "непогане".

"Олександр Невський" у багатьох викликав неприємні спогади: "…а крові-то скільки!" "Весна" сподобалася усім.

3 квітня Юзеф Зєнцина мусив відійти від свого звичаю, цього дня він про кіно не написав ані слова: "Рештки снігу спливають. Від'їзд 62".





3

"Щось висить у повітрі, Марисю, кохана!" — напередодні першого етапу Добєслав Якубовіч відчував, що будуть якісь зміни. 

 
Добєслав Якубовіч

І через день: "342. Не відомо куди. Кохаю тебе, Марисенько!"


"5 квітня. Далі вивозять. Вчора…, кохана, ніц не відомо, куди знову везуть. У будь-якому разі стану ближче до тебе".

Попри зміни, Юзеф Зєнцина не відмовляв собі у своєму захопленні. 6 квітня він, як завжди лапідарно, зазначив чотири слова та три цифри: "Фільм "Одинадцять столиць". Від'їзд 277".

Наступного дня: "Падає сніг. Від'їхало 270".

10 квітня: "Нема від'їздів. Залишилося 3200. Фільм "У глибині тайги".

11 квітня: "Евуні 2 рочки. Від'їзд 390".

Серед тих 390 був і табірний мізантроп Влодзімєж Вайда:

"16 година. Сидимо у в'язничному вагоні в маленькому відсіку, нас тут шестеро, а місця — на трьох. Стоїмо на станції Козельськ. Куди їдемо, ще не відомо…"

12 квітня за браму Оптиної пустині вийшло ще 204 її мешканця.

Того дня у Козельському таборі показували фільм "Цирк".

Він був 48-м у переліку Юзефа Зєнцини.

На такому собі величезному весільному торті американська циркачка Мері в оточенні кількох десятків танцівниць та у блиску тисяч лампочок співала щось про радість та щастя.

З-під куполу цирку спустився з десяток клоунів із трубами. Усі вони були готові вступити з фанфарами у момент кульмінації…

 
"Зупиніться! Зупиніться!" — з-за завіси з'явився чоловік із зовнішністю злодія
Кадр з фільму "цирк", 1936 рік

"Зупиніться! Зупиніться!" — з-за завіси з'явився чоловік із зовнішністю злодія.

Своє "зупиніться" він волав із виразним американським акцентом.

Танцівниці і клоуни кинулися від нього навсібіч. На руках чоловіка був темношкірий хлопчик: "Ця жінка була коханкою нйєгра!"

Мері змінилася на виду і втекла за куліси.

Злодійкуватий американець продовжував її викривати, підіймаючи на простягнутих руках маленького хлопчика: "У неї є чорна дитина!"

Хлочик заридав.

"Ги-ги-ги, ну, і що у тому?!" — до імпресаріо заокеанської діви (а то був саме він) підійшов вихрастий вусань — директор цирку.

Усім своїм виглядом він показував нерозуміння, чого б то через це треба зривати атракціон.

 
"У білої жінки — чорний рєбьйонок!!!" — імпресаріо не тямив, чому його не розуміють
КАДР З ФІЛЬМУ "ЦИРК", 1936 РІК

"У білої жінки — чорний рєбьйонок!!!" — імпресаріо не тямив, чому його не розуміють: він, очевидно, сподівався на інший ефект від своїх слів.

Але весь цирк дивився на нього із різними відтінками однієї і тієї самої емоції: спантеличено, розгублено, здивовано.

"Це расове кровозмішання! Їй нема місця у цивілізованому суспільстві!" — крупний план показував нерівні зуби американця.

Розлючений американець не зауважив, як дитинка втекла і опинилася у буквальному сенсі в радянських руках: маленького темношкірого хлопчика глядачі цирку передавали з рук у руки.

Імпресаріо перебігав із ряду в ряд, намагаючись перехопити його. І його безладні рухи — то було насправді смішно!

"Чому ви смієтеся, панове?!"

"А що ж нам — плакати?" — директор цирку сплюнув на тирсу арени.

Освистаний імпресаріо з гідністю запахнув чорного плаща і вийшов з кадру.

 
"Сто путей, сто дорог для тебя открыты…"
КАДР З ФІЛЬМУ "ЦИРК", 1936 РІК

Дитина втомилася від тих пригод і задрімала на руках молодої жінки.

Вона тихо співала російською:


Сон приходит на порог.

Крепко, крепко спи ты.

Сто путей, сто дорог

Для тебя открыты…


До хлопчика уже простиралися руки іншого вусаня — у вишиванці та піджаку із знаком дипломованого інженера на комірці:


Сон приходить на поріг,

Міцно, міцно, спи ти.

Небо спить, сонце спить.

Місяць позіхає...


Хлопець у морській формі із східним обличчям прийняв дитину від українця:


Тулпарим шункирим,

Інде скла сін-тин…

На-ні-на, на-ні-на,

Генацвалє патара...


Останні два рядки красивим баритоном співав уже інтелігентний грузин.

За ним на ідиш високим тенором заспівав бухгалтерського вигляду лисуватий єврей, з-за плеча якого розчулено виглядала його трохи розпатлана дружина:


Нахт із іцт фун ланд біс ланд.

Кінд кенст руінг шлафен.

Хундерт венг фоім ланд,

Алле фар дір офн.


Хлопчик від того всього, звичайно прокинувся, але загальною увагою був задоволений і усміхався, опинившись вже на руках такого самого темношкірого, як він, льотчика.



Той заспівав несподівано російською:


В целом мире нет сильней

Для тебя защиты.

Сто дорог, сто путей

Для тебя открыты.


Директор цирку прийняв дитинку на руки і досить гугняво пробасив:


Спят медведи и слоны,

Дяди спят и тети.

Все вокруг спать должны…


Поруч хропів інспектор манежу. Директор голосно просипів йому в вухо:


…Но не на работе!


Заплакана Мері схлипнула: "Що це?"

Директор пояснив: "Це? Це значить, що у нашій країні люблять усіх дітлахів! Народжуйте собі на здоров'я скільки завгодно: чорненьких, біленьких, червоненьких, хоч блакитних, хоч рожевеньких у смужечку! Хоч сірих у яблучко! Будь ласка!"

Мері мала вигляд цілком щасливий. У наступному кадрі співала вже вона сама:


Над страной весенний ветер веет,

С каждым днем все радостнее жить.

И никто на свете не умеет,

Лучше нас смеяться и любить…


Десь здалеку все голосніше було чути наростаючу хвилю чоловічого хору:


Широка страна моя родная.

Много в ней лесов, полей и рек,

Я другой такой страны не знаю,

Где так вольно дышит человек.


Під цю пісню у наступному плані Мері крокувала Червоною площею серед тисяч інших щасливих радянських чоловіків та жінок.

Повз Кремль вони несли величезні портрети Сталіна та Берії.

Звичайна радянська жінка Маріон Діксон дзвінко співала:


Я другой такой страны не знаю,

Где так вольно дышит человек!

 
Звичайна радянська жінка Меріон Діксон крокувала Червоною площею серед тисяч інших щасливих радянських чоловіків та жінок
КАДР З ФІЛЬМУ "ЦИРК", 1936 РІК


Той фільм показували і в Старобільську.

А навіть якби і не показували, не знати тієї пісні було неможливо — вона швидко стала другим, неофіційним гімном СРСР і звучала по радіо та через табірні гучномовці по кілька разів на день.

У Броніславі Млинарському вона пробудила музичного критика:

"Вони намагалися замінити старі пісні на нові, тому була створена маса новітніх воєнних маршів і пісень, стилізованих під народні, подекуди ладних, переважно хорових, які опиралися на багатющий фольклор.

Проте більшість тих композицій неймовірно дратувала змістом своїх слів, опертих насамперед на сліпому поклонінні вождю народів, гаряче любимому батьку, мудрецю та світочу Сталіну,  а у другу чергу — на уславленні комунізму і радості життя у Радянському Союзі.

Найкращим взірцем такого  знівелювання творчості  була композиція Дунаєвського. Музично добра, але приспів звучав: "Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек!"

Ця фраза була перлиною красномовства, натомість викликала смуток.Бо то було правдою: радянський громадянин не знав жодного іншого краю, і не відав, яким повітрям дихають люди інших країн".

Ці слова Млинарського означали ще одне: експеримент з перевиховання бранців на лояльних СРСР громадян провалився.

Звичайно, з будь-якого правила є винятки, але якщо говорити щодо настроїв більшості, ситуація мала саме такий вигляд.

І відомство Берії замислилося про це ще у листопаді місяці.





4

Чутки про те, що з таборів вивозитимуть, почали кружляти серед бранців 7 — 8 березня.

Нібито наприкінці березня або на початку квітня відішлють до Німеччини.

Потім табірна інформаційна агенція ООП (один офіцер повідав) поширила інформацію, що вивозити будуть до нейтральних країн.

А трохи пізніше, що розішлють по СРСР, але таким чином, щоб можна було втекти за кордон.

У останні дні березня і в Козельську, і в Старобільську кружляли чомусь однакові чутки: вивозитимуть до Румунії. Нібито через Бендери. А згодом у Старобільську бранці знайшли якийсь папірець з маршрутом...

Тому коли насправді почали вивозити, монотонний табірний світ вибухнув ентузіазмом, а звіти у Москву до заступника Берії Мєркулова почастішали.



"У зв'язку з відправкою настрій військовополонених піднесений, попри те, що дехто з них намагаються вести підривну діяльність, поширюючи чутки, що "Відправляють до Сибіру", "Відправляють на Соловки", "Відправляють на незалюднений острів", "Відправляють до Карелії будувати дороги" і т.п.

Окремі військовополонені, прощаючись, закликають: "Стійко триматися у боях за велику Польщу, щоб із нами не робили би, Польща була, є та буде". (…)

Дуже скоротилася кількість відвідань амбулаторії та стаціонару. Хворі, що перебувають у стаціонарі, почали швидко "одужувати" і вимагають дострокової виписки".

З Політдонесення УПВ НКВД СРСР В.Н. Мєркулову про настрої польських полонених перед відправкою з таборів від 14 квітня 1940 року.

 
Козельський, Осташковський та Старобільський табори польських військовополонених "розвантажували" більш-менш одночасно
карта з видання "Zbrodnia katyńska w świetle dokumentów", 1948 рік


Через тиждень Москву повідомляли про хід "розвантаження таборів", про те, що "втеч і спроб втекти не було". Далі йшов докладний перелік усіх мислимих чуток, які кружляли табором.

А ще у тому політдонесенні стверджувалося, що військовополонені у великій кількості звертаються до табірного керівництва з проханням до Німеччини не відправляти і заявляли про свою лояльність до СРСР.

Щоправда, ті звернення надходили переважно від бранців єврейського походження.

Лікар-поручик Яков Таненбаум звертався до керівництва Старобільського табору:

"Я мріяв жити в умовах вільної соціалістичної держави, в якій не існує національного гноблення, яке я як єврей завжди відчував".

Поляки залишатися в СРСР не хотіли у жодний спосіб. Дехто перед виїздом втратив залишки остраху й емоційно кидав конвою:

"У вас нічого нема — усе йде на озброєння. Нам ви вдарили ножем у спину. Та Польща, попри все, існуватиме, і ми вам відплатимо. Ви ще побуваєте у нас в полоні!"

Вивозили усіх: лояльних до більшовизму й радикальних націоналістів, полковників і хорунжих, тих, хто походив із піднімецького тепер заходу, і підрадянської Галичини.

У формуванні особистого складу кожного етапу не можна було знайти жодної закономірності, було перемішане все: вік, "соціальне походження", військові ранги і цивільні спеціальності.

Ця випадковість видавалася бранцям досить підозрілою, адже якщо вивозять з перспективою участі у якихось воєнних діях, то старших офіцерів варто рівномірно розподілити по всіх етапах. А переважну більшість їх вивезли першими.

Якщо ж повертають на батьківщину — видавалося логічним вивозити за земляцьким принципом.

Тому і було аж так багато тих чуток, які відповідали на одне-єдине питання: "куди?" НКВД могло тішитися: жодне з припущень не було навіть поруч з правдою.

Складно сказати, які з них тішили енкаведистів більше. Хіба що про виїзд до теплих Туреччини та Греції?

Принаймні, коли висилали наступну партію, комендант Старобільського табору підполковник Бєрєжков багатообіцяючи усміхнувся: "Від'їжджаєте туди, куди і я дуже хотів би поїхати".





5

"15 квітня. По полудню вивозили. Хандра. Був на фільмі "Руслан і Людмила",Добєслав Якубовіч пішов на інший сеанс, ніж Юзеф Зєнцина. І, вочевидь, не дуже втішився казкою, бо переймався не тільки питанням, куди вивозять, а й тим, що від коханої Марисі давно не було листів.

Якубовіч поїхав 21 квітня.

Наступного дня етапували Зєнцину та Ріґера. У табірному кінотеатрі ставало все більш просторіше.

Професора Свяневича на етап викликали 29 квітня.

Перше, що впадало Свяневичу у вічі, — то злі обличчя конвойних, які разюче контрастували з добродушними стрілками охорони у Путівлі та Козельську.

Свяневич, який довго жив з батьками в Орлі, а потім вчився в Московському університеті, завжди вважав росіян від природи добрими людьми.

Тепер він здивовано спостерігав, що ставлення конвоїрів до бранців було не як до живих людей, а радше як до речей, які треба вчасно доправити за адресою.

Свяневича досить грубо обшукали і через кілька хвилин везли вантажівкою до станції.

На запасній колії на бранців чекали шість заґратованих столипінських вагонів.

Кожне відділення було розраховане на восьмеро в'язнів. Цього разу "пакували" по чотирнадцять.

На світанку поїзд проїхав Смоленськ і за якийсь не дуже довгий час зупинився.

Крізь вентиляційні щілини до вагону потрапляли звуки моторів, якісь команди та тупіт ніг.

"Внутрішній телеграф" повідомив: розвантажують.



За півгодини до вагону зайшов полковник держбезпеки.

Він назвав прізвище Свяневича і наказав збиратися з речами.

"Мене це страшенно здивувало: зазвичай для переводу зека на інше місце використовували звичайного конвоїра. — Професор Свянєвіч уже досить добре орієнтувався у енкаведистських реаліях. — Полковник же у військах НКВД — фігура серйозна, і у радянській ієрархії посідав становище значно вище, ніж армійський полковник".

Але у чиновного конвоїра була причина, щоб прийти за Свянєвічем особисто.



"Згідно розпорядження заступника наркома внутрішніх справ Союзу РСР тов. Мєркулова прошу терміново видати розпорядження про затримку етапування у м. Смоленськ Свяневича Станіслава Станіславовича (…)."

З службової записки 1-го спецвідділу НКВД СРСР від 27 квітня 1940 року.



Полковнику було цікаво, що то за чоловік, яким цікавиться особисто заступник всесильного Берії.

Свяневич вийшов з вагону.

По той бік поїзда було чути різні звуки, але що там відбувалося – видно не було.

 
 
кадр фільму "катинь", 2007 рік

Полковник запитав, чи не хоче Свяневич попити "чайку", завів до іншого, уже звільненого від бранців вагону, та наказав солдату принести окропу.

Солдат дійсно приніс чайник.

Свяневич випив чаю і запитав, чи може він лягти.

Конвоїр не заперечував.

Професор видерся на вищу полицю і зазирнув до щілини вентиляційного отвору. 

 
КАДР ФІЛЬМУ "КАТИНЬ", 2007 РІК

Те, що він там побачив, через багато років стане сценою фільму, номінованого Американською кіноакадемією на премію "Оскар". 


Зміст побаченого скрізь шпаринку сам Свяневич усвідомить через три роки.

За кілька хвилин по тому його вивели з вагону і всадили до "воронка".

Свяневич не розумів, що відбувається:

"Я раптом подумав, що мене везуть на страту. Я почав молитися".

 

 

УСІ РОЗДІЛИ:

Пролог. Велике кохання Зоф'ї Бартницької

Розділ 1. Ґеббельсівська пропаганда

Розділ 2. Погані передчуття професора Свяневича

Розділ 3. "Золотий вересень"

Розділ 4. Поїзд не в той бік

Розділ 5. Старобільський монастир

Розділ 6. Операція "День Незалежності"

Розділ 7. "Фанатики"

Розділ 8. Сумне Різдво

Розділ 9. Найголовніше мистецтво

Розділ 10. Діти пишуть Сталіну

Розділ 11. 395

Розділ 12. Ситуація змінюється

Розділ 13. 13 квітня та інші нещасливі дні

Розділ 14. СРСР все ставить під сумнів

Розділ 15. Горбачов бреше

Розділ 16. Ґудзики з Харкова

Розділ 17. Протокол №13

Розділ 18. Таємниця Людвіка Домоня

Епілог. Година папуги

 

Теми

Роми. Ті, що пройшли крізь Голокост

В ніч з 2 на 3 серпня 1944 року в таборі смерті Аушвіц-Біркенау нацисти за кілька годин знищили в газових камерах 3,5 тисячі ув’язнених ромів. Тільки у цьому таборі за роки війни було знищено більш 20 тисяч ромів з 14 країн Європи. Рішенням конференції найбільших ромських організацій світу цей день оголошено Міжнародним днем пам’яті жертв геноциду ромів. В Україні цю дату офіційно встановлено постановою Верховної Ради в 2004 році.

Леся Бондарук: «Справа Юрія Дмитрієва не в обвинуваченні, а в замовленні проти нього…»

«Правда – найдієвіший спосіб проти брехні та беззаконня. Безсовісність Кремля сягає свого апогею. Безсовісно і безцеремонно вони проводять попередню імперську політику, намагаються з «гебешною удалью» викручувати руки новим незалежним державам. Мені соромно… А всередині Росії вирощується новий культ – Путінсько-поліцейський. Гебісти та інші силовики обнагліли вище можливого. Знову починається гонка озброєння, починаються шпигунські процеси… У країні нагнітається істерія «екстремізму», під цю дудку відбуваються найпідліші речі…»

Мустафа Джемілєв: Коли в історії людства окупанти йшли із зайнятої території самовільно та без тиску?

Сталінська депортація у дитячому віці до Середньої Азії, 15 років у тюрмах та колоніях, 303 дні голодування та внесок у повалення радянського союзу, повернення до Криму та створення системи органів національного самоуправління, окупація півострова Росією та заборона в’їзду на Батьківщину, врешті-решт статус живої легенди. Це невичерпний перелік біографічних віражів лідера кримськотатарського народу Мустафи Джемілєва.

Перші залізниці і перші залізничні катастрофи в Україні

Перші залізниці на сучасній території України з’явилися протягом 1860-х років – це була залізниця із Відня через Краків до Львова і Чернівців. На Наддніпрянщині перші колії поєднали Курськ із Харковом, Києвом і Одесою. В кінці 1860-х років сталися і перші залізничні катастрофи, про які я Вам і розповім.