17 березня 1917: Довкола засновин Центральної Ради

Так із ТУП-ом спільної мови не знайшли, а зробили механічну згоду: рішено зложити поки що тимчасову Центральну Раду з ядра в числі до 25 людей з тим, щоб вона далі доповнювалася кооптацією головним чином делегатами з-поза Києва.

До основного ядра Центральної Ради входило по 5 представників від ТУП-а, від робітництва, від академічної молоді, від кооператив і два від соц.-демократичної партії (з пятьома представниками робітництва це робило 7).

Головним завданням цієї тимчасової Центральної Ради було скликати Національний Конгрес, що мав остаточно вибрати Центральну Раду, як постійний український парлямент.

Тимчасова Центральна Рада зразу уконституувалася, вибравши заочно проф. М. Грушевського головою, (Грушевський приїхав яких півтора тижня після цього), товаришами голови: кооператора адвоката Ф. Крижановського (цей мізантроп за день зрікся вибору і вийшов із Ради) і Д. Антоновича, скарбником В. Коваля (кооператора), секретарем С. Веселовського (лектора Політехнічного Інституту, с.-д.), ще до президії як члени з ріжними функціями входили І. Стешенко, М. Ткаченко, студент В. Шульгин (поляг під Кругами), здається відомий Скрипник, кооператор Вус.

Крім Грушевського ні один чоловік із ТУП-а до президії не ввійшов; делегати його до Центральної Ради не появлялися, чекаючи, що з приїздом Грушевського справи приймуть інший зворот.

Але і ця надія завела: бо Грушевський приїхавши, скоро зорієнтувався в новій ситуації, чого ніяк не могли зробити інші члени ТУП-а, оцінив ту організаційну роботу, яку вже до його приїзду перевела Ц. Рада, зорганізувавши вулицю Києва (на першу українську маніфестацію 19 березня 1917. р. змобілізувавши звиш 100 тисяч люда та 30 тисяч війська) примусивши себе визнати всі інші національности та урядові чинники, звязавшися з українською провінцією, зібравши солідний національний фонд, і підготовивши Всеукраїнський Національний Конгрес на 6 квітня (другий день Великодня), який підчас триденних засідань зорганізував наново Центральну Раду як революційний український парламент.

Правда, і Грушевський спочатку пробував спрямувати Центральну Раду на знайомі йому передреволюційні стежки.

Попробував увести до Центральної Ради В. Науменка з титулом заступника голови. Але Науменко, покликаний до високих посад російськими кадетами, ні на одному засіданні Центральної Ради і не появився.

Так само М. Василенко, що пізніше як і Науменко, був активним противником самостійности і разом підтримували Скоропадського в його акті федерації з Росією, себто Денікіним.

Після цих невдалих спроб Грушевський махнув рукою на ТУП і пішов з новими для нього людьми, що більше відчували революційне темпо життя і швидше пристосовувалися до революційних вимог.

Добре чи зле, але революція вимагає демагогів, а тим гірше для громадянства, коли воно в критичну хвилину виставляє демагогів безпринципних, нерозумних, безвольних.

Чи правильний був шлях?

Тепер, на віддалі двадцяти років відновлюючи ситуацію підчас заснування Центральної Ради, мимоволі стаєш перед питанням: чи правильний був вибраний шлях, щоб компромісом іти до об єднання і до створення Центральної Ради.

І мимоволі насувається негативна відповідь: здається, правильніше і доцільніше було б замість компромісу і псевдопарляменту, з перших днів революції виступити безкомпромісовими прихильниками повного відокремлення від Росії і повної державної самостійности.

Розуміється перших два-три місяці, це значило б наражуватися на глум, сміх, свист, подібно, як наражувались у першому часі большевики.

Але за той час зібравши справжніх ентузіастів, а не аферистів, бо аферисти до такої невигідної справи не пішли б, хто знає, може пощастило б дату 22 січня 1918. р. пересунути на пів року наперед, випередити большевицький переворот і відбиватись від уряду Керенського, що і так неенергійний у боротьбі з Україною, загрожений ззаду большевиками, був би і зовсім безсилий.

Можливо, що тоді події пішли б інакше. .Але... "мондри поляк по шкодзе".

Важно, що на Україні не знайшлося ідейного, принципового, ініціятивного, дужого волею і політично далекозорого демагога.

Ні один з українських провідників, що виходили на чільне місце, не мали комплексу цих прикмет, а в ліпшому разі лише деякі з них.

А головне ні Грушевський, ні Винниченко, ні Петлюра, ні Петрушевич, ні Скоропадський не здібні були зрозуміти ходу подій і взяти в них ініціятиву до своїх рук.

Всі вони тяглися в хвості за подіями, всіх їх події штовхали до того чи іншого діла і значить неминуче до упадку. Але замість обвинувачувати їх, чи не краще кожному, хто переживав ті події, обернутися на себе самого.

Революція всіх зрівнює і шлях до влади відкривається для всіх однаковий.

Адже ніщо не заваджало кожному іншому протягти руку до влади з більшою енергією, силою, волею... а коли цього не зробили, значить мали тих прикмет ще менше, ніж люди, що на чільні місця виходили.

Тож не треба в оці другого шукати занози, не добачаючи у себе колоди.

Антонович Д. Довкола засновин Центральної Ради // Діло, 1938, № 67, 27 березня.