17 червня 1917

17 червня 1917: Чадний огонь

Ми за всіх найкращі: і наша мова "своєю красою стоїть вище інших мов"... І "такої історії, як наша, не має ніякий другий народ на світі", і "наша народна пісня займає перше місце поміж народними піснями всіх народів світу". Одно слово, ми з усіх найкращі, найбільші, найвеличніші – "ми горді, що ми Українці!"

Можу повітати земляків своїх... Виринає вже з тьми небуття той образ, що нас досі найбільше дратував, нам найбільше допікав і шкодив шовіністичним засліпленням.

Тільки що образ цей тепер прибирає "рідних" українських форм і силкується – мало сказати – нам на допомогу, а зробитись рівнозначним усьому українству, ввійти в кожного українця, говорити за ввесь народ і, розпаливши його чадним вогнем зненависті та ворожнечі, посунути на божевільні експерименти.

Встає на повен зріст українець-шовініст, отой "добрий українець", і ясно показує не тільки істинно-українське своє обличчя, а й істинно-українські зуби вишкіряє.

Маємо зразки тієї літератури, людоненависної й хижої, яку у чужих народів звали ми чорносотенною. Чи ж інакше маємо назвати, коли перша ластівка її вже до нас залетіла?..

Видавництво "Вернигора" випустило книжку "Катехізм Українця".

Чому "катехізм" і чому "Українця" – невідомо.

Бо цей катехізис являється ісповіданієм віри не українця, і просто якогось невідомого вернигорця, і даремно цей вернигорець, що говорить до вас з сторінок нерозумної книжечки, претендує на якийсь український універсалізм, даремно силкується підшиватися під цілу Україну й говорити за всіх українців.

Обличчя, яке показується з-під натягнутої машкари універсалізму, напевно, збудить тільки огиду до себе серед тих українців і неукраїнців, котрі ніколи не забувають, що вони – люди, і тільки вселюдські ідеали оживляють у своїх національних формах.

"Чадний вогонь" - це один з сотень "блогів", який Сергій Єфремов написав для газети "Нова Рада" у 1917-20 роках. "Блог" з'явився друком 17(4) червня 1917 року 

Фетиш великості, великодержавні змагання, імперіалізм український вперше виходить на прилюдну арену з такою похвальною, можна сказати, святою простотою.

Непоміркована самохвальба плине з кожного рядка дивовижного цього маніфесту, зненависть служить йому за підставу.

Вже самий початок книжечки – оті хвалені "Національні заповіді", що разом з "вовчим пролетаріатом" ("Lumpen proletariat" так перекладено!) колись прикрашали сторінки самостійницьких виданнів, показують, з ким маємо діло.

"Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилась на світ на те, щоб здійснити цей ідеал" – певна річ, самостійницький.

"Україна для Українців!" – це гасло лунає з кожної сторінки і заклик – вигонь звідусіль з України чужинців – "гнобителів" не на жарт і не тільки з першої сторінки на вас виглядає.

Вся книжечка являє чудовий зразок того, до якого запаморочення й засліплення може довести людей віковий гніт і які "ідеали" можуть виховуватися в темних льохах деспотизму.

Найдивніше, може, що цей універсальний вернигорець, який не раз закликає до піклування, "щоб ім’я "Українець" все, у всіх народів стрічалося з пошаною", і сам так його велико шанує, що пише тільки з великої літери – найдивніше, кажу, що він робить усе, щоб викликати тільки сміх над своїми заходами.

А сміх же найдужче вбиває...

Не буду говорити багато про ту "історію" та "етнографію", які справді можна тільки на глум викладати так, як це робить "добрий Українець" з "Вернигори".

Адже само собою, що ми за всіх найкращі: і наша мова "своєю красою стоїть вище інших мов", між слов’янськими вже "найкраща", і навіть французька не рівня нашій рідній українській мові!

І "такої історії, як наша, не має ніякий другий народ на світі", і "наша народна пісня займає перше місце поміж народними піснями всіх народів світу".

Одно слово, ми з усіх найкращі, найбільші, найвеличніші – "ми горді, що ми Українці!"

А тим часом оці "горді" – Шевченко до цього ще інший епітет додавав – люди не можуть двох думок докупи стулити, щоб вони у них не розбіглися врозтіч, не можуть грамотно продумати до кінця звичайнісінького розуміння.

Напр., з самого ж початку читаємо, що "Українець" той, хто залічує себе до Українців".

Добре, – але перегорніть сторінку, і ви вичитаєте вже, що "приналежності до народу не можемо вибирати по своїй вподобі". І це незле, тільки що, вже не перегортаючи, знов несподівано натикаєтесь, що "усі інші народи... хіба тоді не чужі, як стали б Українцями".

Отже, маємо одну думку, а скільки одмін!

То ми самі себе "залічуємо" до українців, то цього "не можемо вибирати по своїй вподобі", то нарешті милостиво дозволяємо "чужинцям" робитись по своїй вподобі українцями...

Хай же дозволено буде запитати, що ж справді думає про цю справу той "добрий Українець", що склав такий чудовий "катехізм"?

Не на те я розпочав розмову про цю – сміливо кажу це: злочинно-баламутну й нерозумну, повну усяких пустяків – писанину, щоб змагатися з її автором.

Є такі елементарні речі, проти яких не змагаються: досить тільки затаврувати їх тим ім’ям, якого вони варті.

І коли чоловік береться розбуджувати "високі та гарні почування", а разом кличе: "Україна для українців", коли він говорить всюди про любов, а саму зненависть сіє, ворожнечу й те, що часом за саму зненависть та ворожнечу гірше – дурість; коли він, сховавшись за анонім, кличе до повстання – то тут не змагатись треба. Тут треба сказати: облиште, добродію, "високі та гарні почування", об’явіть своє справжнє обличчя й кажіть просто, чого ви хочете...

Бо той, хто такі слова говорить, повинен же за них і відповідати, й нема чого ховатися за універсального українця, коли справа йде всього-навсього про вернигорця.

Але й вернигорець повинен же тямити ті слова, що написав сам у своїй брошурі: "неуважливий, неспосібний чоловік не знайде собі приятелів, ні прихильників, а тільки спричинить чимало клопоту і другим, і собі, а часом і ганьбусвоєму народові".

Нам байдуже про клопіт цього "неуважливого, неспосібного чоловіка", але нехай же він не справляє ганьби своєму народові, нехай він просто не говорить за його й од його ймення, нехай не повертає на сміх справді великого народного діла відродження нечистим і мізерним натужуванням на великодержавний, імперіалістський комин.

Не до лиця нам, мужицькій нації, оці великопанські забаганки.

До того ж з прикладу великодержавних націй ми знаємо, до чого такі забаганки доводять. І ми повинні сказати всім, хто пробує тепер запалити й роздмухувати на Україні цей чадний вогонь імперіалізму й зоологічного націоналізму, що цей вогонь не тільки чадить, але й попектися коло

його можна, і що з цією "жижею" гратись не завжди буває безпечно.

Ну, а що ця невинна нібито "жижа" несе з собою й ганьбу народам – це й мала дитина зможе

зрозуміти, коли свої думки до останку продумає.

Нова рада. 1917. 17(4) червня

 

Тексти Сергія Єфремова, що опубліковані книжкою "Публіцистика революційної доби. 1917-1920", були люб’язно надані видавництвом "Дух і Літера". Відповідальний редактор – проф. Владислав Верстюк.

Цього ж автора:

Голос організованого українства

"Прапор червоно-чорний - це наше знамено…". Яким був стяг УПА?

Ідея цієї публікації народилась під час однієї з численних дискусій у фейсбуці. Яким був прапор, під яким у бій йшли постанські загони? А яким знамено ОУН? І хто правий, адже в спогадах ветеранів є різні інтерпретації?

Радянський ядерний колапс. Уривок із книги "Бомба у спадок" Мар’яни Буджерин

Після розпаду Радянського Союзу Україна успадкувала третій за потужністю ядерний арсенал у світі. Але разом з цією військовою потугою українська влада опинилася перед складною дилемою: чи варто відмовитися від зброї масового знищення в обмін на міжнародні гарантії, чи, попри загрозу міжнародної ізоляції, шукати шлях до утвердження себе як ядерної держави. Книжка "Бомба у спадок" Мар’яни Буджерин — це глибоке аналітичне дослідження цього вибору.

Міф та апологія Дмитра Яворницького

Дмитра Яворницького вважають чи не найбільш дослідженою постаттю серед українських істориків: за кількістю написаних про нього книжок, статей та знятих фільмів він йде пліч-о-пліч хіба що з Володимиром Антоновичем і Михайлом Грушевським. Парадокс Яворницького полягає в тому, що кількість написаного про нього прямо пропорційна зміфологізованості його життєпису.

Американський спокій під радянську балалайку

Менш ніж за місяць до проголошення незалежності України, 1 серпня 1991 року, президент США Джордж Буш-старший виступив у Верховній Раді УРСР. Промова американського президента відома як "Chicken Kiev Speech", викликала гостру реакцію як у західній пресі, так і в Україні.