Фейсбук пропонує забути нашу історію?

Ми вже належали колись до спільноти, яка не хотіла, аби ми говорили про наше минуле. Ця спільнота виявилася менш живучою, як наша пам’ять

 

Це фото, яке вперше побачив десь двадцять років тому, стало для мене символом трагедії українців влітку 1941 року.

Молода красива українка у вишиванці, на обличчі - шок від побаченого в тюрмах Львова.

Позаду люди, які прикривають обличчя хустинками через сморід від розкладання тіл. А ще - німці, нові впевнені у собі хазяї міста, з якого лиш втекли попередні - совєти.

Десь за кадром - тисячі вбитих в'язнів та євреї, яких зігнали прибирати трупи.

Завдання символу є узагальнювати і це фото чудово надається до того, щоб вцілому відобразити трагедію багатьох міст Галичини та Волині після відступу Червоної армії.

Але сьогодні це фото набуло іншого значення. Воно наповнилося конкретикою. Завдяки допису Усті Стефанчук та коментарю Лесі Рудавської Коленської дізнався, що молода українка на світлині - Марія Лис, їй 20 років, у Львові з 1935 року.

Тут вона навчалася на бухгалтера, до приходу більшовиків у 1939. За совєтів навчалася машинопису і почала працювати у торгівлі. Про втечу червоних із міста дізналася, як і всі львів'яни, вранці 30 червня 1941.

Тоді ж стало відомо про тисячі вбитих в'язнів у тюрмах. Марія, разом з іншими, намагалася знайти серед загиблих рідних чи близьких, яких за кілька місяців чи тижнів перед тим забрали чекісти. Не знаю, чи знайшла вона того, кого шукала, але певен, її життя після поділилося на до побаченого та після. Картини жахливлї масакри назавжди зафіксувалися в свідомості.

А ще це фото нині стало символом тривоги за сьогодення. Його публікація з інформацією про масові вбивства енкавидистами влітку 1941-го стала приводом для видалення профілю Усті Стефанчук (новий створений кілька годин тому аккаунт Ustyna Stefanchuk) - львів'янки, нині канадійки, дослідниці, дописи якої завше цікаві і дотепні.

Фейсбук пропонує забути нашу історію тому, що вона, на його думку, "порушує стандарти спільноти"? Тому, що вона надто складна і трагічна?

Ми вже належали колись до спільноти, яка не хотіла, аби ми говорили про наше минуле. Ця спільнота виявилася менш живучою, як наша пам'ять.

Дмитро Крапивенко: Алла Пушкарчук - Рута, яку не вберегли

Загинула Алла Пушкарчук (Рута). Тендітна дівчина, що пішла на війну ще у 2014-му, залишила світ мистецтва, навчання в університеті Карпенка-Карого і омріяну кар'єру театрознавиці.

Ярослав Пронюткін: Тут спочиватимуть наші герої: хто має право бути похованим на головному Меморіалі країни?

Національне військове меморіальне кладовище — це меморіал на багато років вперед. За всіма прогнозами поховання тут можуть відбуватися протягом наступних 40-50-ти і більше років. Меморіал призначений винятково для військовослужбовців — тих, які загинули в бою під час цієї війни, та тих, які мали видатні заслуги перед батьківщиною, та покинуть цей світ через дуже багато років.

Зоя Казанжи: Винні мають бути покарані

Володимира Вакуленка, українського письменника вбили росіяни. Дата його загибелі достеменно невідома. Ймовірніше, це сталося між 24 березня та 12 травня 2022 року. Після того, як Ізюм звільнили ЗСУ, у місті виявили масове поховання – понад 400 тіл. Під номером 319 було тіло Володимира Вакуленка.

Євген Гомонюк: Французькі скульптури у Миколаєві

Що спільного між найстарішим міським театром, Аркасівським сквером і зоопарком у Миколаєві? Власне французький слід. Всіх їх об’єднує художня французька ливарня Валь Д'Осне з головним салоном в Парижі, чия продукція в різні часи прикрашала ці три локації. Мова йде про п’ять найвідоміших в Миколаєві декоративних садових чавунних скульптур. Одна з них, на жаль, була втрачена ще у 1990-ті роки, інші чотири можна побачити і сьогодні.