Спецпроект

Баліс Ґаяускас: «37 років у неволі… Я ні про що не жалкую»

Ґаяускас Баліс (24.02.1926 р., с. Вігралю, Литовська республіка  — 28.09.2017 р., Вільнюс, Литовська республіка)

Литовський політв'язень, громадський та політичний діяч, депутат Литовського Сейму.

Баліс Ґаяускас узяв діяльну участь у спротиві радянській окупації після Другої світової війни. Працюючи в Каунасі, розповсюджував листівки, виконував завдання партизанів, дописував до місцевої підпільної газети. У квітні 1948 року заарештований зі зброєю та антирадянською літературою, за зв'язки з "лісовими братами" засуджений на 25 років. У таборі вивчав іноземні мови, зокрема основні європейські, а також японську, корейську та китайську. Звільнений у травні 1973 року, працював будівельником та електриком у м. Каунас. У цей час активно збирав матеріали щодо репресій радянської окупаційної влади на території Литви та місцевого руху опору, брав участь у діяльності Литовської Гельсінської групи, створеної в листопаді 1976 року.

У квітні 1977 року за "антирадянську агітацію та пропаганду" заарештований удруге й рік по тому засуджений до 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання. Зокрема, йому інкримінували зберігання й розповсюдження самвидаву, переклад литовською мовою роману О. Солженіцина "Архіпелаг ГУЛАГ", допомогу родинам литовських політв'язнів, правозахисну діяльність. Покарання відбував у Мордовія, де одружився з Іреною Думбріте; через дружину передавав на волю свої статті й документи політв'язнів, зокрема й українців. 

За активну громадську позицію 1981 року був нагороджений Міжнародною премією миру та свободи. Разом з іншими в'язнями згаданого табору переведений на дільницю особливого режиму ВС-389/36-1 у с. Кучино Пермської області. З цього табору 1983 року Балісу Ґаяускасу вдалося передати на волю свої статті та записи співкамерника Василя Стуса, відомі як "З таборового зошита".

У липні 1989 року Баліс Ґаяускас реабілітований постановою Верховного суду Литовської РСР. У 1990 році був серед тих, хто підписав акт проголошення незалежності Литви. З 1992 до 1996 року був депутатом Сейму, очолював у цьому законодавчому органі комісію, яка розслідувала діяльність КДБ на території Литовської РСР. Брав активну участь у суспільно-політичному житті Литви: долучився до підготовки та друку матеріалів, присвячених місцевому партизанському руху, створення Інституту національної пам'яті.

 
Баліс Ґаяускас 

— Скажіть, як ви прийшли до правозахисної діяльності і який узагалі строк відсиділи?

— Ну а як: країну окупували — треба боротися. Усе дуже просто. Молодь завжди патріотично налаштована, завжди в неї якісь ідеї. Коли вони [більшовики] 1940 року прийшли, мені було 14. Я вже розумів, що явно прийшли окупанти, і ми всі так вважали. Значить, треба щось робити. Коли такі молоді, діти, то що зробиш? Нічого! А вже в 17—18 років починаєш займатися летючками, ще чимось. Зрозуміло, що окупація, але треба боротися.

— Тобто вас можна зарахувати до "лісових братів" чи ні?

— Так, у нас була збройна підпільна організація. Багато що робили, не тільки це. І літературою займалися багато. У нас дуже багато підпільних газет виходило. Кожен округ партизанський мав газету.

— Скажіть, скільки людей брало участь в організованому русі опору в Литві? Наскільки він був масовий?

— Зараз ще точно невідомо, скільки людей було в опорі. Що вважати опором? Збройний опір? Незбройний опір, який у нас був дуже широкий, усюди був? Такої цифри поки немає.

Ми вважаємо партизанами тих, хто мав зброю і був у загонах, боровся організовано. Збираємося видавати три томи списків загиблих партизанів. Один том у нас уже є, там зібрано 20 тисяч імен. Ще не видали, але вже чотири роки все це досліджуємо,

бо то дуже складна робота: треба уточнювати, їздити, розпитувати, документи перевіряти, щоб усе було правильно.

Приблизно 40 тисяч убитих, а може, менше. Потім ще тих, які потрапили в табори, треба порахувати. Тих, які загинули в таборах. Тих, які звільнилися і які живі. Живих лишилося приблизно триста осіб. Ще є кілька десятків, які живуть у Латвії, у Калінінградській області. Вони лишилися живі — це ті, хто мав зброю і брав участь в організованому опорі. А ще зв'язкові. Зв'язкових теж багато, ще всіх не знаємо, тільки зараз намагаємося їх теж порахувати.

Повне інтерв'ю читайте у книзі "Дисиденти".

Чому сьогодні важливо говорити про дисидентів?

Вступне слово головного редактора "Історичної правди" Вахтанга Кіпіанi.