Спецпроект

Левко Лук’яненко: «Національна ідея — це усвідомлене утвердження українства»

Лук'яненко Левко Григорович (24.08.1928 р., с. Хрипівка, Чернігівська область — 7.07.2018 р., Київ).

Український дисидент, політик, державний діяч, письменник, юрист.

Противником радянської влади Левко Лук'яненко відчув себе ще в юному віці, але вирішив, що для успішного протистояння режиму треба пробитися на владні посади. З цією метою вступає до комсомолу та партії, навчається на юриста у Московському державному університеті. 1959 року спільно з кількома однодумцями Лук'яненко вирішив створити підпільну опозиційну організацію — Українську робітничо-селянську спілку (УРСС). У планах була мирна боротьба за дотримання прав людини, а потім і за незалежність України. Комітет держбезпеки доволі швидко дізнався про існування УРСС і на початку 1961 року арештував її членів. Левка Лук'яненка засудили до розстрілу за "зраду Батьківщині" (ст. 56, ч. 1) та "організаційну діяльність, спрямовану до вчинення особливо небезпечних державних злочинів" (ст. 64 КК УРСР). Пізніше Верховний Суд замінив страту на 15 років позбавлення волі. Покарання Лук'яненко відбував у мордовських таборах, Володимирській  та Чернігівській тюрмах. В неволі дисидент бере участь у боротьбі за права політв'язнів, неодноразово голодує на знак протесту.  

Невдовзі після звільнення стає членом новоствореної Української Гельсінкської групи. І вже 1978 року Чернігівський обласний суд визнає Левка Лук'яненка винним в антирадянській агітації і пропаганді (ст. 62 ч. 2 КК УРСР) та відправляє його на 10 років у табори та на 5 років у заслання. 1988 році його заочно обрали головою відновленої УГГ, яка згодом перетворилася на Українську Гельсінську Спілку. У березні 1990 року Левко Лук'яненко був обраний депутатом Верховної Ради УРСР. Левко Лук'яненко став автором історичного документу — Акту проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року. Він балотувався на перших виборах президента України в грудні 1991 року, працював послом України в Канаді (1991—1993), був депутатом.  Помер 2018 року.

 
Левка Лук'яненка несуть на руках після проголошення незалежності України

— Чув, що ви зібрали майже всі матеріали Служби безпеки, які стосувалися вас особисто. Усі зібрали чи ні?

— Я взяв із Києва ті матеріали, які в мене вилучили під час другого арешту в Чернігові. Мені повернув їх заступник керівника Служби безпеки генерал Пристайко. Я попросив — і мені віддали. Ще одне: перед тим як я їхав у Канаду, один із чернігівських офіцерів із тюрми передав мені переведення суду в першій справі, виконавче переведення, і перше виконавче переведення, і те, що мені передали. Є виконавче переведення, як і є судове. Виконавче — це те, яке складає Міністерство внутрішніх справ. Це офіційні документи. Починається зі звинувачення, а потім вирок і все інше, далі історія. Офіційні документи. Я не одержав їх, дуже хотів би одержати агентурне переведення, бо є ще таке. А ці два я одержав. Вони дали можливість написати книжку "Не дам загинуть Україні", я використав там дуже багато матеріалів.

— Чи зверталися ви до…?

— Я звертався в Перм. Написали мені, що все знищили. Страшенно шкода, бо там деякі речі були, які писав, а в мене забрали й вилу чали. У Саранськ писав, там теж масово речі забирали такі, які дуже шкода, бо, по-перше, написано не у звичайних умовах, а по-друге, я там ховав їх, щось пропадало, забирали, вилучали. Самі собою документи за змістом цікаві, і історія всіх документів цікава, і там не раз названі прізвища людей — наглядачів, офіцерів. Це об'єктивна інформація. Написав у Саранськ, звідти також писали, що в нас нічого немає, тобто нічого більше не візьмеш. 

Повне інтерв'ю читайте у книзі "Дисиденти".

Чому сьогодні важливо говорити про дисидентів?

Вступне слово головного редактора "Історичної правди" Вахтанга Кіпіанi.