8 травня 1945

День перемоги в Лондоні. Фоторепортаж

Як святкують перемогу над одним з двох людиноненависницьких режимів у столиці Об'єднаного Королівства? Чого немає в них у цей день? Рознарядок, обов'язковості, заклинань, пропаганди і, звичайно, кумача... Тобто, взагалі ніяких прапорів у руках. Державні - скрізь. Але... не більше, ніж у звичайні дні.

Як святкують перемогу над одним з двох людиноненависницьких режимів у столиці Об'єднаного Королівства? Так, як  майже в усіх країнах  антигітлерівської коаліції - 8 травня. День капітуляції Німеччини, тобто юридичне припинення війни і вважається її закінченням.

"Що тут не ясно?" - як сказав би класик...

Чого немає в них у цей день?  Рознарядок, обов'язковості, заклинань, пропаганди і, звичайно, кумача... Тобто, взагалі ніяких прапорів у руках. Державні - скрізь. Але... не більше, ніж у звичайні дні.

Свято відбувається, проте саме як свято воно нікого не вибиває з ритму вихідного дня.

Друга риса - мабуть, англійці схильні героїзм і заслуги швидше узагальнювати, аніж персоніфікувати. Зранку не помічалось якоїсь особливої уваги ні до пам'ятників Черчілю, ні Монтгомері, або як його тут називають - Monty. Кудись відсторонено вбік дивився майстер стратегії Аланбрук.

 

Глянувши уважніше, я згадав, яке ще сьогодні свято, крім перемоги. Бо дивився він у бік жінок. Ні, не справжніх - кам'яних. І не жінок, насправді, а їх одягу. Бо душі тих реальних жінок Другої світової назавжди відлетіли у небо. Їм ніколи вже не святкувати День Матері...

 

Біля підніжжя цього зворушливого пам'ятника в усі дні лежить вінок маку. Як і біля поряд розташованого монумента з лаконічним написом: "The Glorious dead" - "Загиблим героям". Обабіч нього увесь рік стоять прапори родів королівських військ.

А ще: британці не виділяють Другу світову війну в окремий культ. Для них історично вартісно все, що слугувало згуртуванню нації, зміцненню держави і утвердженню, як би ми сказали, "англійства".

Особливо помітна увага до І Світової війни (про пам'ятники тієї епохи - в наступних репортажах). А вшанування перемоги над гітлеризмом відбувалося біля монумента королівським артилеристам І і ІІ Світової.

І першим прийшов... Солдат.

 

Він поставив на місце відкинутий вітром вінок маку і деякий час стояв, схиливши голову. Побачивши на ньому нагороди я попросив дозволу сфотографувати.

 

Як же вони йшли!... З гордістю, гідністю, піднесенням і якимось, непритаманним нам спокоєм...

 

Чота королівських гвардійців у традиційних ведмежих шапках виконувала роль оркестру.

А за ними, я так зрозумів, ветерани різних воєн. Напрасовані. Чисті і урочисті. Хвилина мовчання. Гімн. І жодних промов, обіцянок і клятв. Все майже як у нас. Майже...

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.

Харитина Кононенко. "Та, що йшла за покликом Києва"

З відновленням незалежності Київ щороку вшановує Олену Телігу, лицарку й музу національно-визвольної боротьби. Проте жодна київська вулиця не має навіть невеличкого пам'ятного знака на честь Харитини Кононенко, на 6 років старшої за Телігу діячки, яка була активною учасницею Української революції в нашій столиці.

Перед відходом у вічність. До 60-ї річниці смерті Андрія Мельника

Остання зустріч з полковником відбулася у неділю 1 листопада 1964 року. Маковецький увійшов до кімнати, де лежав Андрій Мельник, а біля нього сиділа дружина Софія. У сусідній кімнаті перебували лікар і медсестра готові надати хворому допомогу на кожен його поклик. Стан хворого гіршав з кожною хвилиною.

Пожежа. Уривок із книжки Максима Беспалова "У пошуках Єви"

Випадково натрапивши на могилу Єви та Марії Ориняк у пенсильванських лісах, Максим Беспалов прийшов до головного пошуку свого життя — історії власної родини. Автор пише про еміграцію, епідемію та війну. Про те, як понад 100 років тому карпатські бойки ставали шахтарями в далекій Централії та помирали там від силікозу. Як під час Першої світової мобілізовані до австрійської армії галичани мали зв’язок з Америкою, проте не мали його з родичами по інший бік Карпат.