Спецпроект

Intermezzo на кістках

У Катинському лісі під Смоленськом лежать десятки тисяч росіян, білорусів, євреїв та українців, знищених НКВД. Їх там у десятки pазів більше, ніж поляків. Проте Катинь – місце лише ПОЛЬСЬКОЇ трагедії. Знаєте, чому?

Танки. Літаки. Старі «парабелуми». Чорна археологія. Чорний кеш...

Тобто «cash».

Черепи. Кістки. Жетони. Позначка на карті, спецпошта, чорний кеш...

Смерть і гроші.

Гроші завжди диригують смертю і навпаки.

Люди живуть заради грошей, вмирають за чиїсь гроші, їх ховають за гроші, а потім розкопують. Теж – заради грошей. І повертають на землю пращурів з допомогою сервісу DHL.

А там – молитва, шана, вічна вдячність. Меморіал бійцям, з уже встановленими іменами.

Ви ж знаєте, про що я?

Це – «чорна археологія», бізнес на кістках, це всім відомо, нема про що говорити.

Ніби нема. Насправді – є.

За “безцінні” відповіді, як відомо, не платять грошей. За них лише будують пам’ятники через сотні років, аби вшанувати тих, хто жив і помер за ідею.

Згадайте Лао Цзи, з сакраментальною відповіддю на запитання: “яка найцінніша річ на світі?”

Філософ відповів – “мертва кішка”.

“Чому?”

“Бо в неї немає ціни...”

Насправді ж в матеріальному світі, де живемо ми, ціна питання вкрай важлива.

Варто подивитись на пам’ять саме під таким кутом.

Не секрет, що крім коштовностей, зброї чи золотих коронок деякі “чорні археологи” заробляють ще й на ексклюзивній послузі – кістки загиблих під час Світової війни повертають їхнім нащадкам за певну винагороду.

Колись, на початку цього бізнесу, родичам надсилали заіржавілий жетон і “коктейль із кісток”, знайдених деінде. Чиї то кістки, вважалось неважливим: «Хіба вони не всі однакові?»

Але аферу розкрили і ділки не отримали винагороди. Згодом вони навчилися працювати чисто – надсилали вже справжні солдатські кістяки, запаковані у непрозорі обгортки. Кожне місце знахідки позначалось на карті. Звіряли з архівними даними. Так, саме тут загинув батальйон “Едельвейс”, а тут – звичайна німецька мотострілкова рота. Пошук, знахідка, логістика, легалізація...

Все чітко і прозоро, як і годиться в державах Першого Світу.

Особисто я хотів би знайти кістки мого двоюрідного дідуся, який загинув десь у Криму під час оборони Врангелем останнього форпосту царської Росії.

Його вже напевно не знайдуть, та якби за дивовижним збігом обставин таки знайшли, на його рештках, імовірно, збереглися б артефакти, що засвідчують особу. Відповідно, і в моєї родини було б власне місце слави і пам’яті. Конкретної, а не кимось вигаданої чи переписаної, як у підручнику історії.

Бо саме конкретне знання, з будь-якого погляду – найцінніше. Адже знаєш – це саме ВІН. І саме ТУТ.

Пам’ять – вона ж, де факто, закон реституції. Коли є доказ пам’яті – є підстава вимагати. Спочатку – вшанування. Потім, прагматично, -- компенсації.

Смерть диригує грішми...

Це вже довели євреї, і вони – генії.

Жодна інша нація світу не має закріпленого за собою міжнародним законодавством права на “Голокост”. Хоча важко не погодитися з тим, що купа інших націй переживали подібне. Не будемо про індіанців – адже наша історія любить і поважає лише формально засвідчених мучеників.

Колись, працюючи в Єревані, я мав кілька неофіційних розмов з місцевими діячами культури. “Жертви геноцидів – почув я від них – це окремий клуб у міжнародній політиці. І в нього дуже важко потрапити, якщо ти – не перший...” Не буду продовжувати, аби не наражатись на звинувачення в ксенофобії. Цього вже достатньо. Розумний – збагне...

З багна (даруйте за випадкову риму) археологи, як “чорні” так і “білі”, витягли тонни кісток наших співвітчизників.

На більшість із них неможливо начепити ярлик із номером і сказати: “Це МОЄ. Це, власне, Я... Хай півстоліття тому, але тут – моє ДНК, зі сперми цього чоловіка народилася моя мати чи бабця. А вони, в свою чергу, змішались з іншою кров’ю та народили мене. Ось я перед вами, а ось частка, з якої я прийшов. Вшануймо її!”

Коли знаєш хто, і за що – стаєш свідомий того, де твоя батьківщина. Тоді ти можеш вимагати від будь-кого, хто нині риється у її надрах (нетрях?) відповідальності за кожен крок по цій землі. І компенсації (духовної, і матеріальної), за кожен хибний крок.

Нині, коли кияни захищають свій Андріївський узвіз, вони роблять це почасти тому, що знають – в одному з цих будинків народився один з найбільших письменників XX сторіччя. Вони знають про це, і тому ніколи не дозволять перетворити той будинок на банк чи бордель. Бо це – історія.

Але що таке історія?

Історію можна переписати, як це вже робив Карамзін, або насичувати антагонізмами, протиставляючи героїв Крут тим героям, які штурмували Берлін – як це намагаються робити деякі з наших націоналістів.

Але якби всі, хто має історію (а її маюсь усі) знали її та мали документальне підтвердження свого права на неї, Київ ніколи не перетворився би на те, чим став тепер. Весь пострадянський світ, можливо, був би іншим...

Але повернемося ближче до землі.

Два роки тому я був у Смоленьску, у Катинському лісі. Весь світ (і навіть Росія) знає про 4143 трупа поляків, похованих там.

Але абсолютна більшість пересічних росіян навіть не уявляє, що Катинь – це не лише місце польської трагедії, слави і пам’яті.

Ми всі знаємо про мільярдні моральні відшкодування та перманентне, виховане тепер уже демократичною ідеологією, почуття провини у німців за страшні гріхи проти єврейського народу.

Чому ж Росія так пручається визнати власну провину? Не перед поляками – перед своїми.

У Катинському лісі під Смоленськом лежать десятки тисяч росіян, білорусів, євреїв та українців, знищених НКВД. Їх там у десятки разів більше, ніж поляків.

Проте Катинь – місце лише ПОЛЬСЬКОЇ трагедії.

Знаєте, чому?

Польські офіцери, страчені в Катині, до останнього моменту не були позбавлені права на власну ідентичність. Даруйте за кліше, бо це словосполучення настільки заяложене, що я вже почав вбачати в ньому лише шаровари та вишиванки. Йдеться ж про дещо набагато важливіше.

Мова вже не про “загальне”, а про “особисте”.

Саме тому радянська влада намагалась винищити право власності на все, і замінити його абстрактним поняттям “загальнонародне”.

Могила невідомого солдата. Там кісток набагато більше, ніж у похованнях відомих.

Листи. Щоденники. Посвідчення і освідчення. Фото коханих. Згадки про щастя. Згадки про втрати. Згадки геть про усе.

Тоді, у 2011, ми з колегами виконали колосальну роботу, відібравши до сценарію фільму “Катинь: листи з раю” найзворушливіші й найцікавіші зі спогадів загиблих.

Тіла, викопані німцями у 1943-у році, зберегли всі ці документи. Лише на основі них можна було відтворити портрети тих, хто лежить у катинському лісі. Йдеться не лише про риси облич, а про думки. Те, що, власне, і формує пам’ять. Бо кому до біса цікаво, що чийсь пра-пра-прадід лежить десь на просторах Країни Рад, зниклий безвісти чи розстріляний невідомо ким? Про що говорить цей факт?

Мовою журналістики, це – напівновина. Адже кожна новина має відповідати на питання “Хто? Де? Чому?” А інакше редактор скаже: “Це не ньюз. Забудь. Таких – мільйони. Шукай нову тему!”

Серед журналістів існує поняття “трупокілометрів”. Воно означає – чим більше кілометрів до трупу, -- тим менше цікава його історія. Скільки б трупів не лежало в точці N, яку ледь розгледиш на карті.

Журналістика – цинічна професія, і хтось із читачів скаже “це не про мене”.

Але він помиляється. Бо ми так само цинічно перемикаємо телевізор під час сюжету про якесь каліфорнійське цунамі чи африканський геноцид. Але дивимося розплющеними очима і волаємо “не смій перемикати”, якщо хтось із НАШИХ там. Не просто умовно наших, а справді рідних...

(Колишня подруга в північній Індії. Теракт в потязі десь на півдні. І ти зі страшним, солодкуватим передчуттям нещастя, вдивляєшся в кадри розтрощених вагонів. А раптом. Боже мій... Аби лише – не вона...)

Так само з Катинським лісом.

Биківня. Соловки. Львів. Одеса.

Готуючи сценарій, я почув від однієї людини (перевіреної, надійної, з перших вуст), що на початку 90-х на “другому єврейському” цвинтарі в Одесі поміж рядами могил знайшли нікому невідоме поховання польських офіцерів.

Ті ж самі орли, що ми бачили на кашкетах катинських трупів.

“Де вони?” – спитав я. “Можна... подивитися?”

“Їх забрали в Москву. Чи деінде. Ніхто зараз не говоритиме про це. Це – небажана тема”.

Питання вичерпане. Свідок не дав показів.

Ми не їдемо в Одесу. Ми їдемо в Смоленськ.

Бо там, у 1943-му, фашисти, ці вбивці з убивць, задокументували свою знахідку.

Знаєте, в чому різниця між Гітлером і Сталіним? Єдина різниця?

Гітлер ніколи не думав, що може програти. Тому всі дані про страшні злочини у Дахау чи Бухенвальді були зафіксовані з німецькою методичністю.

...Знахідка, логістика, легалізація.

Другий був передбачливішим. Можливо тому його імперія і її методи – досі не знищені.

Адже всі документи жертв цієї імперії були ліквідовані так само методично, як німці зберігали звіти про свої злочини.

Про що нам розкажуть кістки без підпису? Чи може якийсь мільярдер українського походження захоче вивчити ДНК кожної кісточки, знайденої в Биківні і відтворити за нею портрет людини? Чи навіть, з плином часу, науковці будуть спроможні оживити її та спитати: “як це було?”

Ясно. Ніколи. Проїхали...

Гуркотять колеса потяга, який везе у Катинь.

«Привезли в якийсь ліс. Місцина схожа на дачу. На годиннику 6:30. Забрали годинник, цікавились, чомусь, моєю обручкою. Що далі?” – так виглядає останній запис у щоденнику Адама Сольського, польського офіцера, чиє тіло було знайдене в Катині.

Я навмисно не передивляюсь старі нотатки, відтворюючи цитати по пам'яті. Цікаво, як воно закарбувалося там. Може, помилився в якомусь слові, але діагноз очевидний – цитата жива! Попри всі викурені цигарки, попри все -- я пам’ятаю ці слова і пам’ятатиму їх завжди.

Бо читаючи ці щоденники, “трупо-кілометри” вже не відділяють мене, споживача інформації, від ньюз-мейкера – того польського офіцера, який за життя встиг занотувати свій останній спогад.

Випадок із поляками – унікальний. Жодна інша з розстрільних команд НКВД не залишала на тілах документів. Жоден російський чи український труп не мав нагоди видати такий “постскриптум”, як зміг бідолашний Адам...

Отак, дійшли і до Адама...

А фінал?

Фінал відомий.

“Нема папірця – нема людини”.

Михайло Булгаков, який народився на Андріївському узвозі, залишив по собі дещицю нотаток. Відтак, той будинок не зруйнують...

Та мова не про будинки. Або, все ж таки, про них?

Кажуть: “стіни пам’ятають”.

Та ні, стіни не пам’ятають. Так само, як не пам’ятають люди, які не мають своїх одвічних, від діда-прадіда, даху та стін. Вони не пам’ятають, бо їм немає заради чого пам’ятати.

Бо без портретів і зафіксованих останньої миті слів, мільйони трупо-кілометрів відділяють нас від справжньої пам’яті. Тієї, що має цінність. Власне, відстань, виміряна у “трупо-кілометрах” і знищує її, перетворюючи з історії на “напівньюз”.

Пустий, і не вартий уваги розмитий спогад з нікуди... 

 

Барон Сірко Ла-Маншський, або легенда про «козаків кардинала»

В промові, присвяченій 28-ій річниці незалежності, президент Володимир Зеленський вирішив згадати моменти української історії, які передували Акту 1991 року. Набір вийшов трохи дивним. І мабуть найбільше вразила присутність у списку епохальних подій – між хрещенням Русі та проривом людства у космос – підкорення… фортеці Дюнкерк на півночі сучасної Франції.

Незалежна Україна

Ніхто не міг сказати, скільки людей під Верховною Радою: тисячі, десятки тисяч? А може, всі сто тисяч? Депутати, які проходили крізь натовп, не знали точного числа. Був сонячний суботній ранок 24 серпня.

100 книг Незалежності. "Історична правда" рекомендує

Перелік видань, які вийшли за часів незалежності і які дають можливість пізнати історію України, Європи, наших сусідів, окремих людей і явищ. І які роблять це з різних перспектив. Певні, що час, витрачений на читання не буде втраченим.

Українці. Найнещасливіша нація чотирьох континентів

Українці — найнещасливіша нація Європи, обох Америк та Австралії. Таким є підсумок нашого розвитку напередодні 28-ї річниці Незалежности. Як українці змінювалися протягом років Незалежності? Чому ми впритул не помічаємо, що насправді Україна — не Уганда!?