Фраза про "примус до миру" - з давньотюркського документу - історик Галенко

"Для Європи шляхетність полягала в тому, щоб вірно служити сюзерену. Для воїна Степу шляхетність - це здобувати перемоги, доводячи в такий спосіб благовоління Бога, і в нагороду діставати собі алкоголь".

Історична Правда поговорила зі сходознавцем, кандидатом історичних наук Олександром ГАЛЕНКОМ про азійський вектор минулого України, його внесок в історію та політичну культуру.

В першій частині інтерв'ю ішлося про спадщину Степу в політичній культурі сучасної України, у другій частині ми спробували більше зосередитися на минулому.

--------------

- Як у цьому "степовому" ракурсі оцінювати українське козацтво? Якій традиції належить воно?

- Козацтво зародилося в степу. Одначе воно подає приклад взаємодії двох культурних традицій. Безперечно, мова та християнська віра в результаті зробили з них слов’ян. Але в іншому вони мало чим відрізнялися від своїх сусідів по степу татар, ногайців, турків, калмиків, починаючи з одягу та зброї і закінчуючи його владними інститутами та політичними ідеями, про які із знавців козаччини взагалі мало хто що знає.

Сама ідея козацтва не походить з території осілої слов’янської України. Згадаймо, як на козаків дивилася шляхта. В її очах козаки були холопами, рабами. Натомість козаки вважали себе рівними шляхті, оскільки основний обов'язок шляхтича - військова служба в обмін на отриманий від сюзерена земельний наділ.

Парадоксально, але обидві сторони мали рацію, і вона не полягала у класових розбіжностях, як торочила більшовицька ідеологія. Справа в тому, що первісно козаки дійсно були не ким іншим, як воєнними невільниками у степових імперіях.

Це був дуже давній степовий інститут, відомий у багатьох різновидах і під різними назвами ще зі скіфських часів. Його призначенням була військова служба, як правило на небезпечних окраїнах у мирний час, а у під час війни – виконання найтяжчих та найнебезпечніших завдань, як от рейди в тил супротивника, переправи через річки, штурм фортифікацій, комплектування передових полків у битвах.

Сучасною мовою, це була служба гарматним м’ясом. Як бачите, нічого престижного. На додачу ці військові самі себе ще й годували, і – як усі підданці – ще й сплачували податки. Монголи теж завели собі такий стан. Власне, саме слово "козак" теж відоме лише з монгольского часу.

 Керівник сектору дослідження цивілізацій Причорномор’я Інституту історії України НАНУ Олександр Галенко

Монголам було абсолютно байдуже, хто ходитиме у військових невільниках: половці, яких вони змусили служити, половину винищивши, чи "руси", що мали репутацію непоганих вояків. Монголи позичали "русів" для своїх воєнних кампаній аж у Китаї. Ті допомагали завойовувати південний Китай до кінця тринадцятого століття. Руська гвардія існувала при палаці монгольських ханів.

Оцих наполовину селян, напіввійськових разом із золотоординськими землями успадкувала і зберегла ще до середини XVI ст. литовська адміністрація. Але у Великому князівстві Литовському та Руському (а потім і в єдиній з Польщею державі - Речі Посполитій) ці люди зіткнулися з іншою, вже європейською традицією, за якою воєнна служба вважалася підставою та атрибутом соціального престижу. Отак колишні степові невільники відчули за собою право домагатися шляхетського достоїнства.

На цьому й постала українська нація: з двох ідей, які уособлювало козацтво – з воєнного невільництва та європейської ідеї воєнної служби як привілею. На основі останньої козацтво спробувало зробити для себе кар’єру, вибороти територію під сонцем, отримати статус окремої верстви, як не шляхти, то хоча б рівної їй.

- Можливо, степове минуле натомість сприяло нашим стосункам з османами, що також постали зі спільних із козаками теренів. Чи можна говорити про те, що тодішні турки ставилися до українців краще, ніж до решти європейців?  

- З погляду історичного досвіду, турки проявили себе абсолютно байдужими до культурних відмінностей між українцями та білорусами чи росіянами, або, скажімо, молдаванами й волохами.

Османи поповнювали невільників на українських землях - переважно, скільки хотіли. Ні, в османській ідеології, що виросла на ісламському ґрунті, українці походили з "країни війни", і їх можна було позбавляти життя або волі.

- Чому тоді турецькі літописи іменують козаків "братами"?

Терміни "брати-козаки" (кардаш казаклари), "брат гетьман" (кардаш гетьмани), або ж епітет "вірний" (садакатлю) як атрибут запорізьких кошових, вживалися в них тільки під час політичних союзів між османами та козаками в другій половині XVII ст. Але це абсолютно не характерно для цілої картини українсько-турецьких взаємин. Тривалий час вони були ворожими.

Значне потепління відбулося лише за останні двадцять років. Ще на початку 1990-х років в українській свідомості слово "турок" ототожнювалося з дурнем. Нині таке ототожнення більше не побутує.

Тим часом в османських літописах ми радше розглядаємося як приналежні до підневільних націй. Скажімо, один із хорватів, що випхався до османської еліти, Геліболулу Алі-паша писав здебільшого погані речі про всіх слов’ян, окрім власного народу. А про українців у нього був такий вислів: "Не чекайте від козака сміливості, а від української дівки – цнотливості".

Ось вам одна з яскравих характеристик, яка, загалом, відповідає на запитання. Хоча Геліоболулу заслужив собі репутацію злісного літературного розбишаки. Є й інші приклади, де українці описані дуже позитивно.

- Козаки та яничари. Їх можна порівнювати?

- Лише технічно. Яничари служили козакам за один із взірців піхоти з вогнепальною зброєю. Саме тому козаки навіть називали свої рушниці "яничарками".

Яничари на відміну від козаків були підневільним інститутом, персональними рабами султана. Козаки ж могли вільного обирати собі і свого старшого/ гетьмана і суверена.

Хоча для XVI-му століття паралелі можна знайти, приміром, у тому, що суфійський орден "Бекташі" відігравав для яничарів ту саму роль, що для козаків – православна церква. Втім, для кого тоді церква не відігравала вагомої ролі?

Важливий нюанс: орден "Бекташі" дозволяв людині п’яніти, вживаючи алкоголь. Можливо, саме тому він і виступав духовним патроном яничарів - адже серед "нового війська" переважали слов’яни, яким це не було байдуже. Тим часом Боплан, як відомо, писав, що козаки давали собі волю в пиятиках дужче, ніж будь-яка нація. Це також спільний момент.

- Про козацькі пиятики існує чимало історичних свідчень. Що криється за ними в історії степу та наскільки вони руйнують міфи про козаків як уособлення шляхетності?

- Степ інакше розумів шляхетність. Для Європи шляхетність полягали у тому, щоб вірно служити сюзерену. Для козака, як і для всякого степового воїна, шляхетність полягала в тому, щоби здобувати перемоги, доводити в такий спосіб благовоління Бога, і в нагороду за це діставати собі алкоголь.

Сама пиятика – це одна з найдавніших степових традицій, і вона простежується на території України ще з дотурецьких часів. Винні амфори з’являються у скіфських похованнях ще з середини VII століття до нашої ери.

Геродот у ритуалі поховання скіфського царя описує, що серед улюблених слуг, які супроводжували свого суверена у вічний світ, обов’язково був чашник. Це означало високий статус цієї людини, як і вагоме значення вина для царського статусу. Зрештою, посудин для споживання вина у скіфських могильниках знаходять дуже багато: й персональних келихів, і чаш та мисок, із яких воно розливалося чи спільно випивалося.

На жаль, вербальні свідчення про степову традицію пиятик відтоді з’являються тільки у творі "Таємна історія монголів", тобто аж у XIII столітті.  Хоча монголи на той час уживали більше кумис та ще не дуже були знайомі з вином. Останнє діставалося їм як трофеї, або – данина. Воно було задороге - якраз для демонстративного споживання можновладців перед підданими.

Чингіс-хан, ставши каганом, другою особою у своєму оточенні - фактично в уряді - призначив саме чашника. А серед регалій, які він вважав основними, як і всі степові правителі, були лук та чаша для пиття. Якщо лук означав військову владу правителя, то чаша вказувала на його статус духовного лідера, що міг ділитися щастям зі своїми підданцями.

І оскільки щастя для степовика уособлювалося у тому, щоби п’яніти, то таким чином людина завойовувала найвищий авторитет, коли тримала всіх у покорі, а найближчих соратників обдаровувала тим-таки щастям, тобто алкоголем.

Причому ці степові традиції незмінно тяглися впродовж віків усюди: і серед козаків у степовій Україні, і в Монголії чи Маньжурії, і в тій же Османській імперії.

- Українців з османами ріднив алкоголь?  

- Незважаючи на панування ісламу, або його ідеологічне лідерство в XIV-XV століттях, османські султани вважали за найбільше щастя – бенкетувати з вином. Отож падишахи і влаштовували їх зі своїми прибічниками.

Османські літописи про це говорять майже відверто, щоправда послуговуються для цього спеціальними словами, які ми вважаємо евфемізмами. Ці слова лише натякають на об’єкт, але прямо його не називають. Османські літописці все-таки мали у своєму розпорядженні словниковий запас не лише турецької, а й арабської та перської мов.

Про винні учти вони натякали такими словами та виразами як "насолода та зібрання" або часто навіть – "насолода та пиття", чи "радощі", "розчулення".

- Чому про це не так багато відомостей у сучасній історіографії?

- Тому що на початку XVII століття Османська держава після завоювання арабських країн та збільшення частки мусульманського населення в імперії дуже змінила напрям своєї культурної ідентифікації.

До того часу імперія за складом населення була переважно християнська –  за разунок греків та балканських слов’ян. А після завоювання Аравії відбулася рішуча ісламізація держави та її культури.

Літописи почали передавати ці відомості завуальовано. Але до того османці абсолютно прямим текстом описували винні бенкети. Так, 1427 року для султана Мурада Другого виконали переклад перської історії сельджуків - держави, що існувала перед османами. І там є досить розлогий епізод сельджуцької експедиції проти Судака в Криму.

Це, між іншим, один із найдокладніших епізодів давньоруської історії, розписаний на сорока сторінках рясним текстом та ще й з віршами. У ньому йдеться про те, що турецький воєначальник, прибувши під мури Судака, відразу влаштовує велику учту та разом зі своїми соратниками сідає бенкетувати з самого ранку. Вони пускають чашу по колу і п’яніють ще до полудня, після чого розходяться.

Проте ми в Україні чудово знаємо про неабиякий попит на вино та його виробництво в Османській імперії. Адже цілий Львів був забудований купцем Корняктом, а той торгував саме вином, яке експортувалося з держави Османів. Вежа Корнякта [на Руській вулиці] та його палац [найбільший будинок на площі Ринок - ІП] нині прикрашають Львів.

 Вежа Корнякта - осердя руських кварталів Львова. Оборонна башта і водночас дзвіниця Успенської церкви (униизу ліворуч). У тому ж дворі на Руській вулиці з XVI сторіччя містилося православне братство львівських міщан і його легендарна друкарня

Виходець із Османської імперії, грек Корнякт підтримував православну громаду міста і Львівське братство, яке безпосередньо доклалося й до того, що українське козацтво пристало на православ’я, і таким чином стало стала одним із творців сучасної України. Таким чином османське виноробство та виноторгівля опосередковано вплинули на формування української державності.

Та цікаво, яким чином самі турки узаконили свого часу цю виноторгівлю. Зрозуміло, що османська адміністрація не могла безпосередньо обкласти податком такий прибутковий бізнес на своїй території.

Ідеологічно це скандально суперечило ісламу. Окрім того, що вироблявся заборонений в ісламі продукт, з нього ще й отримувався зиск. Проте залишити виноторгівлю без податку також було неможливо, зважаючи на величезні прибутки. Отож урешті турки просто оголосили вино соком із винограду.

Тому в усіх тогочасних фінансових документах можна зустріти слово "шира", що означало "виноградний сік". Але ж фізично той міг існувати лише день або два. А далі він починав бродити і перетворюватися на вино.

Таким чином ісламська держава збирала податок із вина, що вироблялося християнськими підданцями й далі експортувалося до Німеччини, Речі Посполитої й тієї-таки України. Але в результаті була задоволена й османська верхівка, і її слов’янські підданці.

- Проте чи пили прості мусульмани, окрім османської верхівки?

- Іноземці, які залишили свої свідчення про Османську імперію, в один голос заявляють, що турки були небайдужі до алкоголю. Зокрема збереглося чимало свідчень, як турки шукали насамперед алкоголь, коли захоплювали грецькі та слов’янські міста й села в чотирнадцятому-п’ятнадцятому століттях.

А в пізніші часи ісламізації з ситуації виходили таким чином, що тому ж самому виноградному соку дозволяли бродити. На цю тему збереглося свідчення одного з англійців, де той пише, що турки вживають напій, який звуть виноградним соком, але насправді – це не що інше,  як вино.

- Отже, пиятики для наших сусідів було однією зі степових традицій, як і для українців. Останні бунти, що прокотилися Туреччиною, також відгомін тієї епохи?

- Без сумніву, крім соціально-економічної складової заворушень, є й така причина. Турки бунтують проти ісламізації, бо мають світський культурний спадок та хочуть вживати алкоголь, що намагається їм заборонити нинішній уряд.

Проте, якщо їхня традиція пиття та виноробства була збережена у двадцятому столітті при Ататюрку, то вона не зникне і в сучасній Туреччині, хай би там при владі були й проісламські сили.

Власне, завдяки виноробству свого часу так довго проіснувала попередниця сучасної Турецької Республіки – Османська імперія. Ви розумієте, що означало б слов’янам, із яких вона значною мірою складалася, заборонити пити – це негайно породити бунти. А той-таки слов’янський, зокрема, український компонент – одна зі складових і сучасної турецької нації.

- Що взяв зі степової спадщини російський політикум та чого не взяв український?

- Одна з найвиразніших рис московської політики – це месіанізм. Немає значення, чи то за царату, коли імперія прагнула до максимального територіального панування, чи то месіанізм світової революції. Але російська правляча верхівка завжди керувалася ідеями якоїсь надважливої світової місії.

Насамперед тут очевидне порівняння з тими ж монголами. Так ім’я Чингіс-хана вже саме по собі висловлює ідею світового панування, перекладаючись як "Пан Океану", тобто і "Пан Всесвіту".

Однак ще задовго до Чингіс-хана творці першої тюркської імперії в середині VI ст. залишили в спадок поминальний пам’ятник, або ж монумент, створений одним із їх останніх володарів Більган-каганом на честь свого померлого брата Кюльтегіна.

У цій пам’ятці [так звані "орхонські написи" - рунічні написи давньотюркською мовою, виконані в Центральній Азії у VII-X сторіччях, вперше розшифровані данським лінгвістом у XIX ст. - ІП] ясно висловлено мету створення тієї імперії – світове панування.

Згідно з російським перекладом напису, що його здійснив академік Малов, на монументі увічнено такі слова: "Народи, які живуть по чотирьох кінцях світу, ми примусили до миру".

"Орхонські написи" - тюркське рунічне письмо - на сучасній банкноті в 5 азербайджанських манатів

Власне, та сама форма "примусити до миру" була недавно цитована під час російсько-грузинського конфлікту. Так російська влада охрестила свою війну проти Грузії.

Важко запідозрити Путіна чи генштаб Росії в тому, що вони читають орхонські написи, карбовані тюркськими рунами. Але в російському перекладі пам’ятки цей вислів має саме таку форму. Російські генерали вже давно послуговуються ним, як і деякі російськомовні українські.

Хоча сам цитований вислів у контексті цілого напису доволі прямий та далекий від поетичності. Буквально він звучить як: "Народи на чотирьох кінцях світу я зробив сумирними", або ж "присмирив".

- На думку відразу спадає радянське гасло "миру мир"…

- Так, це очевидне месіанське гасло. Ще одна прикметна особливість такого месіанізму – це расистські й націоналістичні принципи. Скажімо, держава монголів створювалася одним народом, і тут можна провести певні паралелі з Радянським Союзом.

Загалом ідея державності в степовиків міцно пов'язана з ідеєю світового панування. Держава, що будується на завоюваннях, на насиллі, мусить врешті неодмінно набрати форму всесвітньої імперії як вінець завойовницьких прагнень. Степовики це чудово усвідомлювали й зафіксували в орхонських написах.

Інша річ, що такі держави, здебільшого, виявлялися неміцними. І як правило, степові угрупування, що сповідували такий насильницький політичний курс, насамперед розпадалися через чвари в родинах. Правлячі династії не витримували тиску та претензій претендентів на її місце, що неминуче з’являлися на політичній арені.

А якщо звертатися до тих-таки орхонських написів, то в них ідеться про державу, яка зробила бідний народ заможним, а нечисленний народ – численним. Тобто завоювання світу для таких держав відбувалося лише в інтересах одного народу.

Тому степові держави, які ми знаємо, звуться одним етнонімом - Монгольська імперія, Тюркський каганат. Тюрки себе так і називали: "тюрк будун [тюркський племінний союз - ІП]", а монголи – "великий монгольський улус".

Отож, пригноблення всіх інших народів і рас – іще одна зі складових степового капіталу ідей, які були реалізовані в Російській імперії та Радянському Союзі.

Сучасна Росія їх також охоче розвиває, цю складову. Достатньо тут лише звернутися до промов Путіна про Велику Вітчизняну війну, де він відтинає від російського народу всі інші нації, які брали участь у боротьбі з нацизмом. В результаті отримуємо російський націоналізм.

- Що корисного дає нам степова традиція?

- Порівняно з іншими політичними системами, степова не дає нічого. Це рудимент, який розвинувся з потреб степової економіки. Це не та система, яка колись когось ощасливила, окрім володаря, династії та наближених до неї людей.

Степова система цілковито суперечить ідеалу правової держави. Ви навіть законів її не можете витягти й показати, їх як це було з "Ясою" Чингісхана. І так само "яса" регіоналів зберігалася десь у Конституційному суді.

- Та хіба ми здатні від неї подітися?

- Для того наші сходознавці й вивчають її, щоб ліквідувати ці рудименти та їхні міфи. Адже, наприклад, демократія, яку приписують козакам, не є демократією, як і сучасна українська штовханина в парламенті. Останній рудимент, зокрема, такий дієвий, бо Рада не має розробленого регламенту.

Ну а звичайні козацькі ради, не кажучи про "чорні", відбувалися за тією ж манерою. На козацьких радах усі голосування мали бути одностайними. Та якщо якась ідея викликала розбіжності, то там не було голосувань. Усе, як і в сучасному українському парламенті, вирішувала штовханина. Хто сильніший – той і голосував за своє рішення. Часто так було і в польському Сеймі, що й призвело до трагічного фіналу Речі Посполитої.

І тому степова система для нас - глухий кут. Як у процесі еволюції зникають певні підвиди тварин, так і в історії деякі традиції мають відмерти. Степова традиція була дуже живуча, поки в степу жили тільки кочовики. Та відколи його терени заселено осілими мешканцями, а на Україні це відбулося найраніше в усій Євразії, ця традиція має зникнути в минулому.

- Тоді в чому вразливі місця сучасних рудиментів степової системи?

- Її слабкість у расизмі, в її тотальній ексклюзивності. Вона передбачає щастя для дуже небагатьох. У цьому - найбільша вразливість степової традиції. Люди, які цінують себе, з нею не погодяться.

Через такі особливості ця система завжди була вразливою. Вона тримається на насильстві. Вона наскрізь лицемірна. І чим дужче вона себе нав’язуватиме суспільству, тим сильніша симетрична відповідь суспільства  її очікує.

Степові держави розпадалися загалом винищенням династії. Династія закінчувала погано та криваво. До речі, історично Росія, Китай, Візантія виростали саме на тому, що знищували династії в сусідніх степових державах. Це усталена практика боротьби зі степовиками.

Основна ж слабкість степової системи – у нещасті народу, над яким вона панує доти, доки він собі це дозволяє.

-------------------------------

Олександр ГАЛЕНКО – історик-сходознавець, тюрколог, джерелознавець. Кандидат історичних наук. Керівник сектору дослідження цивілізацій Причорномор’я Інституту історії України Національної академії наук.

З 1992 року викладає історію Кримського ханату, Османської імперії та степових держав Євразії у Національному університеті "Києво-Могилянська Академія" (доцент кафедри історії).

Брав участь у створенні Інституту сходознавства імені Агатангела Кримського НАН України. Засновник журналу "Сходознавство".

Дивіться також:

Олександр Галенко: "Донецькі правлять, як велить політична культура Степу"

"Бритоголовий народ". Українські козаки в турецьких літописах

Битва на Синіх Водах. Як Україна звільнилася від Орди

Всі матеріали за темою "Козацтво"

Справа капітана. За що сидів легендарний «динамівець» Костянтин Щегоцький

У різноманітних рейтингах найкращих українських футболістів усіх часів неодмінно буде це ім’я — Костянтин Щегоцький. Улюбленець київських уболівальників 1930-х, капітан «Динамо», перший в Україні гравець-орденоносець — це все про нього.

«Не Арґус, ні Гелена, ні Марія Маґдалена»: вибираємо та їмо сир по-середньовічному

Середньовічна кухня – це не лише екстравагантні страви на кшталт павича, міног чи лебедя у соусі з власної крові. Якими б дивними не видавались нам інколи люди середньовіччя, їх меню не надто відрізнялось від нашого. Пропонуємо вам уривок, де історикиня й авторка книги «Від бобра до фазана: їжа західноєвропейського Середньовіччя» Стефанія Демчук розповідає про шлях на середньовічний стіл сиру, без якого і сьогодні ми не можемо уявити свою повсякденність

«Польська» ідентичність і російське самодержавство

У перші десятиліття ХІХ століття Санкт-Петербург негласно визнавав польський характер Правобережної України, як і всіх інших територій, анексованих у Речі Посполитої. Чиновники найвищого рангу навіть використовували відповідну термінологію на кшталт: "польські губернії" чи "польські землі", причому як в усному мовленні, так і в офіційному діловодстві. Після Листопадового повстання 1831 – 1832 років ситуація кардинально змінилася: російське самодержавство розпочало тотальний наступ на "польську" ідентичність. Комплекс заходів, до якого протягом наступних десятиліть вдалася російська влада, без перебільшення, можна назвати репресіями в економічній, релігійній і гуманітарній сферах. Йдеться про русифікацію польської культури, переслідування католицької церкви, політичний тиск, заборону освіти рідною мовою, декласацію та асиміляцію шляхти.

«Чорна неділя» села Клюськ. Без білих плям

Велика трагічна історія України часів Другої світової війни складається з маленьких трагедій сіл, селищ, містечок. Без втрати невинних людських життів на території Волині не обійшлось в жодному з населених пунктів. Не оминула трагедія і невеличке мальовниче село Клюськ, розташоване в 20-ти кілометрах від Ковеля.