Виступ на Майдані

Відновлення довіри між громадянами - найбільш недооцінений аспект нинішніх історичних подій. Зараз на євромайданах країни і світу народжується наш соціальний капітал. А з нього створюється політична нація. Ось чому революційним прапором став державний.

Громадський сектор Євромайдану звернувся до Історичної Правди з проханням розповісти з революційної сцени про минуле і майбутнє в самоорганізації українців. Нижче - конспект цього виступу, який відбувся кілька днів тому.

-------------

Панове-товариші!

Так запорозькі козаки зверталися один до одного. "Пан" на позначення гідності особи, "товариш" - солідарності спільноти.

Тут, на Майдані, збираються люди саме за цими ознаками. Ми різні - за мовою, вірою, професією, місцем проживання - але нас об'єднують почуття гідності і солідарності. Саме для захисту людської гідності ми прийшли сюди.

Мій колега, історик Кирило Галушко любить згадувати один приклад самоорганізації, ще з початків  козацтва. У XVI сторіччі мешканці наддніпрянського містечка Канів, на яких напала орда, організувалися і відбили напад. А потім ці пересічні міщани ще й догнали орду в полі і розбили. І все самотужки, не сподіваючись на допомогу королівської влади.

Гербом Києва в ті часи був арбалет. Він досі залишився в гербі Подільського району. Арбалет - компактна і зручна зброя мешканців людей, які живуть і реалізуються на прикордонні, в умовах постійної небезпеки. Це символ людей, які звикли покладатися на себе, а не на чиновників.

Саме відчуття незалежності від чиновників рухає і об'єднує тих, хто зібрався у Києві.

В чому причина конфлікту запорозьких козаків із владою Речі Посполитої? Ключовий момент - не релігійні, національні чи фінансові питання. Ключовий момент - козаки хотіли потрапити у правове поле тодішньої держави.

Річ Посполита була шляхетською республікою. Шляхта обирала місцеві ради, ті обирали короля. Маючи гідний як для ранньомодерної Європи набір прав і свобод, шляхтич мав тільки один обов'язок перед владою - на заклик короля виходити на війну.

Шляхтич був воїном, рицарем на пожиттєвій службі у вітчизни. Взамін вітчизна давала йому громадянські права - вибори, суд, економічні пільги і ще багато чого.

Але за роки благополуччя суспільство Речі Посполитої корумпувалося. Шляхта перетворилася з воїнів на, якщо вдатися до лексики нинішнього президента, бариг.

Рицарі де-юре, шляхтичі вважали за краще експортувати на Захід зерно і худобу, ніж укотре іти під прапори посполитого рушення. А де-факто рицарями на рубежах республіки стали козаки, значна частина з яких не мала шляхетського походження.

В цьому і полягав конфлікт - людей, які виконували функції шляхти, Річ Посполита не вважала рівними громадянами. Тобто поки війна, їх терпіли. Але щойно наставав мир, шляхта знову позбавляла козаків юридичного статусу - ідіть, мовляв, бидло, до плуга, не вам говорити про права.

Ми зібралися тут із подібної причини.

У нас нібито є своя держава, своя республіка, яка - в обмін на наші податки - гарантує громадянам вольності і свободи. Але замість справедливого суду маємо каральний орган. Міліція, яка має захищати громадян, насправді з жорстокістю окупанта полює за нами. Або за нашими грошима.

Захист громадянських прав вважається злочином. Гарант Конституції гарантує права тільки собі і своїй родині.

Нас витискають із правового поля цієї держави, вимагаючи при цьому податків і лояльності. Ідіть, мовляв, до робочих місць, не вам говорити про права.

Ось чому Майдан. Як і предкам-козакам, нинішнім українцям потрібне визнання їхніх громадянcьких прав на практиці. Потрібна нормальна держава, яка б захищала інтереси усіх небайдужих громадян, а не тільки чиновників, суддів і спецпідрозділів для боротьби з мирними демонстрантами.

Ось чому, на відміну від 2004 року, революційним прапором став державний. Ось чому революційним гімном став гімн національний.

Зараз на євромайданах світу і барикадах Києва народжується те, що в науковій теорії має назву політична нація. Різні громадяни України - різні за мовою, вірою, професією, географією - стали пліч-о-пліч заради однієї мети. Заради гідності і справедливості.

І тепер від цих паралелей із Запорізькою Січчю та іншою минувшиною варто перекинути місточок у майбутнє і зробити одне важливе уточнення.

Більшість із присутніх тут із захопленням згадують штурм 11 грудня, особливо барикаду №3 на Інститутській. Чому? Бо перемога. А чому перемога? Бо довіра.

Довіра - це коли люди обабіч тебе, яких ти вчора зовсім не знав, прикриють тебе. Не дадуть поліцаям видерти тебе з лави. Захистять від провокаторського удару в спину. Винесуть, якщо впадеш.

Відновлення довіри між громадянами - чи не найбільш недооцінений аспект нинішніх історичних подій. Зараз на євромайданах країни і світу стрімко відроджується наш соціальний капітал.

Українців так довго привчали не довіряти один одному, що ми навіть не намагалися. У нас часто вважається дивним спроба знайти спільну мову з сусідами, не те, що з незнайомцями.

У 2004 році Майдан був значною мірою концертом, зараз він значною мірою - барикада. А на барикадах треба домовлятися. І різні люди, які раніше навіть не заговорили б один з одним, домовляються. І стоять на варті, і прибирають, і готують їжу, і ще багато прикладів самоорганізації.

І це не тільки відновлення довіри між людьми. Це відновлення довіри між громадянами і політиками. Згадайте, ще три тижні тому громадянський сектор і політичні партії мали два окремих євромайдани на Хрещатику. Політики повірили нам, коли 1 грудня на вулиці вийшов мільйон. Ми повірили їм, коли вони стояли в перших лавах під час сутичок із поліцаями, коли витягували з-за ґрат затриманих активістів.

Важко сказати, що буде з цими стосунками далі. Але без політики ніяк. Хоч ми й навчилися жити назло чиновникам, але нам потрібна власна держава. Бо це - як шлюб. Важко, але все інше ще гірше. Бо народ без держави першим страждає у світових конфліктах. Ми знаємо це з власної історії.

Радянський терор 1930-х і дикий капіталізм 90-х зробили українців атомізованими одиницями, змусили повірити у приказку про трьох гетьманів і партизанський загін зі зрадником. Не довіряючи один одному, ми забули, що прислів'я "Моя хата скраю" закінчується словами "Я першим стріляю".

Однак тут, на Майдані, політична нація спілкується. Різні люди домовляються між собою. А соціологія вчить, що домовлятися, навіть ідучи на поступки заради компромісу, в кінцевому підсумку значно вигідніше.

Цього не розуміє Янукович. Він теж жертва нашої важкої історії, він теж боїться спілкуватися. І тому ховається від нас усіх у Міжгір'ї. Він боїться переговорів і не вірить у компроміс - бо не довіряє нікому, за винятком хіба що власної сім'ї.

Майже нікому не довіряють і його політичні попутники. І в першу чергу вони бояться тієї ж таки Сім'ї з її крокодилячими апетитами. Вони, бідолахи, теж із надією дивляться на нас.

Ключовий підсумок місяця протесту: відновлення довіри між громадянами слід розвивати далі, з майданівського плацдарму - на всю країну. Соціальний капітал має примножуватися.

Новітня історія продемонструвала, що українці здатні домовлятися під час потрясінь. Коли сніг паралізовує дороги, різні люди об'єднуються заради порятунку тих, хто замерзає в застряглих авто. Коли для зведення хмарочосу вирубують парк, різні люди об'єднуються для блокування будівництва. Коли влада зневажає людську гідність, різні люди виходять на Майдан.

І на питання, яке в ці дні звучить рефреном - "Що далі?" - є проста відповідь. Далі треба розширювати Майдан до розмірів України. Змінювати життя довкола, домовляючись один з одним.

Насправді це дуже непросто. Стояти на барикадах простіше, ніж повернути довіру тим, хто нікому не довіряє. Але тільки так можна знайти однодумців, з яких виросте політична нація нової країни.

Треба домовлятися - і не тільки через негатив, але й заради позитиву. Не реагувати, а діяти на випередження. Домовлятися про те, що є для вас суспільно важливим. Висадити парк. Організувати здачу донорської крові для місцевої лікарні. Піти спостерігачем у ДВК. Перетворити Міжгір'я на санаторій для дітей-сиріт. Вибір варіантів безмежний.

Запорізька Січ, православні братства українських міщан, Революційна Українська Повстанська армія Махна, УПА - ці класичні приклади самоорганізації в українській історії були б неможливими без соціального капіталу, без довіри між людьми.

Більшість із нас, любі друзі, не перебуває постійно перед цією сценою. Ми приходимо сюди, словами отого банера на пішохідному мосту над барикадою №3, "за свою свободу як на роботу". Бо тут, на Майдані, ми сподіваємося знову відчути довіру.

Але збільшувати соціальний капітал можна не тільки тут. Тут просто легше це робити. Справжня ж робота починається тоді, коли ми повертаємося з Майдану.

У 2004 році ми постояли у центрі столиці - і роз'їхалися, повернувшись до особистих справ. Тепер же варто розвезти Майдан із собою, відновлюючи довіру і в себе вдома.

Ось щойно під сценою мені дали пам'ятку про те, як створювати територіальні громади. Це один із прикладів того, що можна робити. Буде важко - перебороти себе і почати взаємодіяти із сусідом, з яким раніше хіба що "Добрий день". Але іншого шляху нема.

Робіть, хто що може, тільки домовляйтеся. Створюйте територіальні громади, громадські організації, об'єднання співвласників, асоціації захисту прав, професійні спілки... Ідіть у депутати, зрештою - якщо вам не подобаються нинішні політики.

Просто зберіться з сусідами, щоб поговорити про ремонт ліфту, який не працює вже 15 років. Домовтеся нарешті про межу між городами, за яку сварилися ще ваші прадіди. Будь-які форми примноження соціального капіталу вітаються.

Не обов'язково займатися тільки революцією. Почніть із маленьких справ. Поговоріть із людьми довкола. Можна прямо зараз, тут, на Майдані, із тими, хто поруч.

Це буде нелегко, важче за сутички з поліцаями. Але саме з таких маленьких справ починаються великі зміни. Як і має бути у європейської політичної нації.

За нашими спинами - 1000 років історії. І коли ми були здатні домовлятися між собою, це була непогана історія. Спробуймо відновити довіру.

І тоді з козацьким родом, вибачте за пафос, усе буде в порядку.

Павло Солодько, редактор ІП

Дивіться також:

Замість палити урядові будівлі створюйте власний уряд! Досвід "Солідарності"

Сила безсилих. Вацлав Гавел про те, як перемогти пост-тоталітарну державу

"У мене є мрія..." 50 років промові Мартіна Лютера Кінґа. ФОТО

Десятеро сміливих. Засновники Української Гельсінської групи, 1976 рік. ФОТО

Пірати Карибського моря - перші демократи Заходу

Свобода, яку не спинити. Історія ультра-демократії в античній Греції

Американський історик: "Це - революція здорового глузду"

Три сторінки для Ганді. Як навчити українців довіряти

Георгій Касьянов: "У державі - розкол між бюрократами і населенням"

1 травня. З чого почалося Свято Трудящих. ПЛАКАТИ

Інші матеріали за темою "Суспільство"

Микола Бандрівський: Спалювання відьом та упирів у Галичині. Етнографічні етюди

У Європі живих людей почали масово спалювати з 1275 року, коли на півдні Франції, у Лангедоку, спалили Анжеліку Лабарет, запідозривши її у відьмацтві. Тоді ж, французи, почали «переводити через вогонь» осіб різного віку і статі, яких підозрювали у антикатолицькій єресі катарів. Такий спосіб «очищення людських душ» невдовзі перейняли Німеччина, Польща, Чехія та інші країни.

Владислав Верстюк: Перший Зимовий похід: тільки факти

Перший Зимовий похід - партизанський рейд Української армії, який розпочався 6 грудня 1919 року. Він тривав шість місяців, за які українські вояки маршем здолали понад 2500 кілометрів, провели десятки успішних боїв

Маргарита Яковлєва (Ормоцадзе): Єврейсько-українське питання: Праведники народів Світу

Як українські діти та підлітки рятували євреїв у найстрашніші роки.

Микола Бандрівський: Чому «останки князя Осьмомисла» є археологічним фейком?

Факти змушують відмовитись від гіпотези, яка три десятиліття тому стала сенсацією