Українська правда
Історична правда

Як 100 років тому поляки прийняли рішення анексувати Галичину та Волинь

02.03.2019 _ Святослав Липовецький
Версія для друку

…а ще більше це стосується Волині. Сюди можемо, наскільки це можливо, сунути східні кордони, і думаю, що наша експансія, наша еміграція може дуже швидко посунутися на схід, і дуже легко ті землі стануть польськими, – говорив «пілсудчик» Медард Довнаровіч

"Історична правда" публікує уривок з книги Святослава Липовецького "МЕЧ "ЩЕРБЕЦЬ" ТА УКРАЇНСЬКІ ВОРОТА. Україно-польські взаємини від поділів Речі Посполитої й до сьогодні" з люб’язного дозволу автора та видавництва "Темпора".

Польська політична думка була не до порівняння живішою та активнішою за українську, а серед її провідників на початку ХХ століття вирізнялися двоє – Роман Дмовський та Юзеф Пілсудський.

Дмовський представляв табір націонал-демократів, або ж "ен-деків", чи "вшехполяків". Це вже була версія модерного націоналізму, з домішками ксенофобії та антисемітизму.

Ще в кінці ХІХ століття в цьому політичному таборі було окреслено кордони майбутньої Польщі – "від Одри до Дніпра, а від Балтики не тільки до Карпат, але, може, до Чорного моря"[1].

 Роман Дмовський та Юзеф Пілсудський – до І Світової війни польські лідери, які уособлювали різні погляди на майбутнє Польщі, а також українських земель. Незважаючи на те, що владу в ІІ Речі Посполитій здобув Пілсудський та думками поляків заволоділи ідеї Дмовського

Сам Дмовський у геополітичних процесах наголошував на ролі волюнтаризму, а як приклад вказував досвід поляків під пануванням німців (прусів), які завдяки шаленому тиску відзначалися національною зрілістю.

Цей принцип він пропонував перенести й на галицьких українців, щодо яких бачив дві можливості:

"Якщо Русини мають стати Поляками, то їх треба полонізувати. Якщо мають залишитися самостійним, спроможним до життя та боротьби руським народом, треба їм казати тяжким зусиллям здобувати те, що хочуть мати, казати їм гартувати у вогні боротьби, який їм ще потрібніший, ніж нам, бо вони за характером ще пасивніші та лінивіші за нас.

Якщо без опору будемо давати їм усе, що захочуть, "а навіть більше ніж хочуть", то цим способом лише покинемо Русь, але народу руського не створимо.

Задовольнивши їхні сьогоднішні надмірні апетити, ми залишимо цю прекрасну землю ситим порожняком, самостійність якого триватиме доти, доки хтось енергійніший за нас не покладе на них своєї руки. Замість самостійного руського народу приготуємо погній під народ московський"[2].

Ен-деки здобували популярність та владу, а думки їхнього ідеолога мали практичний вимір. Особливо це проявилося в 1908 році в Празі, під час конференції слов’янських народів.

Українці туди не поїхали, бо, як висловився один галицький посол: "Слов’яни любляться тільки здалека, а зблизька гризуться"[3].

Попри відсутність українців, їхнє питання все ж розглядали. Польська делегація на чолі з Романом Дмовським створила пакт із росіянами, за яким зобов’язалася перешкоджати розвитку українського національного життя в Галичині, а натомість їм пообіцяли допомогу в Російській імперії[4].

Якщо ен-деки перебували на правому фланзі польської політики, то лівий займала Польська партія соціалістична (ППС). Соціалісти першими у своїй програмі, ще в 1892 році, прописали добровільну федерацію національностей. А в партійній брошурі "В спільному ярмі" (1901) прямо висловлено бажання разом з українцями боротися проти царату та здобути незалежність не лише для Польщі, а й для України.

Наскільки це буде радикально, можна пересвідчитися, читаючи статтю їхніх опонентів, яка наступного року з’явилася на шпальтах "Przeglądu wszechpolskiego", що виходив під редакцією Дмовського:

"Наша етнографічна територія… займає терен, який не має навіть 5.000 квадратних миль. На такому просторі в наших умовах не може розвиватись народ великий і віруючий у своє майбутнє; тільки на сході маємо простір, відповідний для розвитку нашої потуги й нашої національної творчості"[5].

Одним із лідерів соціалістів став Юзеф Пілсудський. На відміну від Дмовського, що робив політику "в білих рукавичках" і був навіть депутатом російської Думи, Пілсудський обрав шлях підпілля та революційної боротьби.

Його зброя була націлена на російську імперію, тому він на її території організовував терористичні акти та відбував ув’язнення, в Японії шукав підтримки та союзників, коли та воювала з Росією, а в Галичині творив парамілітарні групи. На українців він дивився крізь призму боротьби з царатом:

"Але, на щастя, до складу російської держави, окрім корінної Росії, входять також інші, насильно уярмленні й ланцюгами неволі прикуті, краї. Населення цих країв – Поляки, Литвини, Латиші, Русини – займають територію, що раніше належала Речі Посполитій Польській.

Вони мають зовсім інше історичне минуле, інші традиції; всі страждають під царатом жорстокими національними й релігійними переслідуваннями, що збуджують у них ненависть до сьогоднішніх політичних відносин… умови дозволяють думати, що саме звідти вийде та сила, яка зітре на попіл могутність царату"[6].

Польський політичний рух вирізнявся своєю зрілістю, та його "ахіллесовою п’ятою" був поділ земель між трьома імперіями. Це накладало свій відбиток: якщо Дмовський орієнтувався на Росію, то Пілсудський – на Центральні держави.

Останній більше, ніж будь-хто інший, готувався до воєнних подій, але також із дивовижною точністю передбачив їхній результат: спочатку Центральні держави переможуть Росію, а потім зазнають поразки від Заходу.

Тож на першому етапі полякам варто підтримати німців, а потім виступити проти них[7]. Обоє політиків якийсь час проживали й діяли в Галичині, де надзвичайно динамічно відроджувалося українське життя.

[…]

Ілюстрацією закулісної політики щодо Галичини є меморіал Романа Дмовського до Вудро Вільсона. Польський лідер у серпні 1918-го відвідав США, де особисто зустрівся з президентом, а опісля надіслав письмове пояснення бажаних кордонів для відновленої Польщі.

 Американський шарж на спробу Вудро Вільсона в "14 пунктах" врахувати побажання та претензії різних конфліктуючих країн. На відміну від України, Польща була згадана як держава, що має бути відновлена в кордонах заселених польським населенням

Пам’ятаючи тезу Вільсона про Польщу в кордонах, де переважає польське населення, Дмовський чесно визнав, що у Східній Галичині проживає лише 25% поляків, але зауважив, що український народ не здібний для самоорганізації та державного життя, оскільки не має достатньої кількості власних інтелектуалів.

Виходом із ситуації стала така пропозиція:

"Принаймні найближчим часом польська адміністрація – це єдина можливість для нормального розвитку та поступу цієї землі… Допоки інтелектуальний руський рівень буде низьким, щоб створити сучасний прогресивний уряд, керований русинами, доти Східна Галичина повинна бути частиною польської держави"[8].

Тут неможливо не пригадати, як ще п’ятнадцять років перед тим Дмовський засуджував галицьких політиків, що відкривали українську гімназію[9], а в 1908-му від імені поляків обіцяв росіянам придушувати український розвиток у Галичині.

[…]

Якщо раніше поляки жартували, що Польща – найбільша країна в Європі, бо не має кордонів ні на заході, ні на сході, то на початку 1919 року їм вдалося узгодити свої межі з німцями та чехами. Це дозволило сконцентруватися на Східному фронті.

До того ж, поляки перебували в незрівнянно кращому становищі на Паризькій мирній конференції, що вирішувала спірні територіальні питання. Стежачи за успіхами більшовиків, країни Заходу потребували сильного союзника на Сході.

Скомпрометована союзом із Центральними державами Україна, у якій за один рік відбулося два перевороти, на роль "щита Європи" не надавалася. А Західно-Українська Народна Республіка була надто малим суб’єктом, який до того ж ніяк не міг відвоювати своєї столиці – Львова.

Натомість Польща скористалася надзвичайною кон’юнктурою – впали всі три імперії, які розділяли її територію. Однак ейфорія, що охопила поляків, дещо відлякувала та насторожувала:

"Сп’яніла молодим вином свободи, яким її забезпечили союзники, Польща знову уявила себе безроздільною господинею Центральної Європи. Принцип самовизначення не відповідав її домаганням. Вона вимагала Галичину, Україну, Литву й деякі частини Білорусі, чиє населення при проведенні голосування категорично відмовилося б від польського панування"[10],

– писав із жалем прем’єр-міністр Великої Британії Ллойд Джордж.

Та не всі думали так, як він. Із прихильністю до поляків ставився Вудро Вільсон. Хоча вони ігнорували принцип самовизначення націй, але американці мали свій інтерес – у США проживала численна й активна "американська Полонія", що становила значний відсоток виборців.

Не менш мотивованими були й французи. Жорж Клемансо за будь-яку ціну бажав послабити німців, тож звідси походить тогочасна формула: "Декілька мільйонів людей – українців, литовців і білорусів, – включених у склад Польщі, означало відповідне посилення східних кордонів Франції"[11].

Новітня польська влада формувалася двома центрами. Ще під час війни в еміграції розпочав діяльність Польський Національний Комітет (ПНК) на чолі з Романом Дмовським. Саме цю структуру визнали держави Антанти за офіційне представництво Польщі.

Та вже в останній день Першої світової війни, 11 листопада 1918 року, військова влада опинилася в руках Юзефа Пілсудського, який за кілька днів став тимчасовим керівником держави.

 Юзеф Пілсудський – начальник держави та Ігнацій Падеревський – уродженець Вінничини, відомий піаніст та дипломат. Якоюсь мірою завдяки йому в "14 пунктах" Вудро Вільсона була окрема згадка про відновлення Польської держави. Був посередником між табором Пілсудського та Дмовського. На початку 1919 року очолив польський уряд та міністерство закордонних справ

Об’єднання двох центрів вимагала політична доцільність. Тим паче що західні союзники з недовірою ставилися до Пілсудського, який творив польські легіони спільно з німцями.

На початку 1919-го представники Пілсудського ввійшли до ПНК, а сам комітет став офіційним представництвом польського уряду на Паризькій мирній конференції. Коаліційний уряд очолив Іґнацій Падеревський.

Питання східних кордонів Польський Національний Комітет розглядав 2 березня 1919 року. Середовище Начальника Держави Пілсудського виношувало ідею реінкарнації старої Речі Посполитої як федерації трьох народів: Польщі, Литви та України. Але як її втілити – було не цілком зрозуміло[12].

Натомість ен-деки опонували: поява України у складі федерації провокувала б Східну Галичину, яка напевно захоче до неї приєднатися. Та й сам формат федерації означав слабку державу.

Навчений російським досвідом, Роман Дмовський запропонував ідею "етнічно чистої Польщі", яка мала охопити території з польським населенням і включати лише ті прикордонні землі, що піддавалися асиміляції.

Сильна Польща може бути виключно централізованою, її має населяти не менше 75% поляків. Свою думку Дмовський пояснював просто: якщо в польському сеймі буде бодай 25% представників національних меншин, то завжди знайдеться ще 25% поляків, які через амбіції об’єднаються з ними[13]. Навіть економічна доцільність не може бути причиною розширення Польщі.

"Особливістю російської держави було те, що мала апетит більший, ніж шлунок. Ковтнула багато, але не могла перетравити. Знаю, що апетити і ми маємо, але ми, очевидно, є західним народом і повинні вгамовувати наші апетити"[14],

– переконував колег по Комітету Роман Дмовський.

Він припускав, що Росія розпадеться, а на її територіях з’являться держави, які діятимуть під мандатом Ліги Націй. Так поляки могли б претендувати на кураторство цілого регіону, що колись становив Річ Посполиту.

Здавалося, що ці думки не суперечили духу мирної конференції, проте це не стосувалося Галичини та частини Литви, які мали б скласти ту меншість, що її могла й бажала "перетравити" Польща.

 Польський Національний Комітет (ПНК) – утворений в 1917 році як представництво майбутньої польської держави перед країнами Антанти. Після порозуміння з Начальником держави Пілсудським, до нього було кооптовано представників Пілсудського, а сам ПНК став представництвом Польщі на Версальській конференції в 1919 році

"Східні креси – це наша колонія, яка завжди певною мірою нею була й такою повинна залишитися", – заявляв на засіданні Комітету граф Ян Жултовський[15].

Не наважуючись анексувати землі, які зможуть у майбутньому породжувати проблеми, Польський національний комітет шукав на сході території, які можна було з меншими зусиллями колонізувати та полонізувати. Таку територію знайшли – нею стала українська Волинь.

– Якщо мова йде про Білорусів, то це народність, про яку важко говорити як про таку. Вона замало скристалізована. Під час війни цей терен був страшенно вилюднений, а ще більше це стосується Волині.

Сюди можемо, наскільки це можливо, сунути східні кордони, і думаю, що наша експансія, наша еміграція може дуже швидко посунутися на схід, і дуже легко ті землі стануть польськими, – виступав "пілсудчик" Медард Довнаровіч.

– Пан сам сказав, що можна рухатися на Волинь, – підсумував голова, ен-дек Роман Дмовський[16].

Так виглядало засідання Польського національного комітету, де заклали основи східної політики, з якими, хоч не так відверто, виступатимуть на міжнародній мирній конференції.

"Ця територія потрібна для нашого розширення, але цього ми не можемо представити на Конгресі"[17], – заявив один із присутніх. Попри таку відвертість, протоколи засідання ПНК вийшли друком у Парижі вже наступного року, хоча справи східних кордонів на той час залишалися незалагодженими.

Фронт боротьби було перенесено в зали Версаля. "Галицька проблема спричиняла нам нескінченні неприємності. Але винуватцями цього постійного неспокою були не більшовики, а польська агресія"[18], – писав Ллойд Джордж.

 Карта з бажаними кордонами Польщі, яку затвердив ПНК на засіданні 2 березня 1919 р. Попри те, що в "пунктах Вільсона", які стали основою для Версальської мирної конференції, згадано про Польщу з територією, заселеною незаперечно польською більшістю, ПНК вимагав приєднання Галичини, де, за свідченням Дмовського, проживало 25% поляків, та Волині, де, згідно з картою ПНК, польське населення становило від 5 до 20%

До того ж, за визначенням британця, "пісок в очі" пускав керівник польської делегації Іґнацій Падеревський. Від нього можна було почути не одну майстерну вигадку, що мала дискредитувати галичан.

"Звірства" українців Падеревський прирівнював до геноциду вірмен, здійсненого турками. Натомість як аргумент польської культури він наводив досвід спільного 600-літнього життя з поляками таких "примітивних народів як литовці, русини та навіть українці", які під польським пануванням не лише не втратили національної самобутності, а навпаки – з польською допомогою її розвинули[19].

Ллойд Джордж звинувачував поляків, що вони здобули державність кров’ю вояків Антанти, а тепер стали більшими імперіалістами, ніж будь-хто інший. Та Падеревський не здавався й не менш агресивно атакував присутніх:

"У день, коли я виїжджав із Варшави, до мене прийшов хлопчик, віком між тринадцятьма й чотирнадцятьма роками, у якого на руці не було чотирьох пальців.

Він був в уніформі, з ногою, простріленою в двох місцях, простріленими легенями і з глибокою раною в черепі. Він був одним із захисників Лемберга. Ви думаєте, що тринадцятилітні діти борються за анексію для імперіалістів?"[20].

 Лідери Антанти на Версальській мирній конференції (з ліва на право): Вітторіо Орландо (Італія), Девід Ллойд-Джордж (Велика Британія), Жорж Клемансо (Франсія) та Вудро Вільсон (США). Якщо лідери США та Франції в україно-польській суперечці підтримували Польщу, та Ллойд-Джордж активно заступався за українців

Якщо в залах Версаля і прозвучить щось нейтральне з уст поляків на адресу українців, то хіба лиш дотепна й пізніше по-різному інтерпретована промова польського географа Ромера, який на запитання про те, де проходить етнографічна лінія між українцями та поляками, відповів:

– Етнографічна лінія між поляками і українцями в Галичині проходить через подружнє ліжко, а місто Львів лежить якраз по самій середині того ложа, чого найвимовнішим доказом є хоч би родина графів Шептицьких: один брат, галицький греко-католицький митрополит є українцем, а другий рідний брат є поляком і то визначним польським генералом.

Тому нема польського чи українського Львова, а є лише один спільний польсько-український Львів з 318 000 населення, з чого 40 000 є греко-католицького обряду.

Та й ті греко-католики не всі є українцями, чого докази маю в родині мого брата, польського генерала, якого жінка і дочки є греко-католички[21].

 Підписання мирних домовленостей у дзеркальній залі Версалю. Попри те, що головні повоєнні питання було закрито в 1919 році, справа Галичини тягнулася до 14 березня 1923 року, коли її остаточно приєднано до ІІ Печі Посполитої. Зі свого боку Польща зобов’язалася надати Галичині автономію, що ніколи не було виконано

Та повертаючись із дипломатичного фронту до воєнного, варто сказати, що міжнародні перемовини більше шкодили українцям, аніж допомагали.

Так, у лютому 1919-го було зупинено успішну "Вовчухівську операцію" УГА, коли делегація Антанти зажадала призупинення бойових дій. Українцям запропонували віддати полякам Львів і багатий нафтою район Дрогобича.

Вони відкинули цю пропозицію, а останніми словами наказу Командування Армії були: "Хай нас розсудить залізо і кров!"

Це сталося 1 березня 1919 року. Крові ще вистачало, щоб боронити територію, хоч було, напевно, замало, аби відвоювати Львів. А от "заліза" вже катастрофічно бракувало і для першого, і для другого завдання.

"МЕЧ "ЩЕРБЕЦЬ" ТА УКРАЇНСЬКІ ВОРОТА. Україно-польські взаємини від поділів Речі Посполитої й до сьогодні"

З якого періоду необхідно зануритися в україно-польські відносини, щоб зрозуміти сучасність і не загубитися в "сивій" давнині? Автор пропонує з кінця ХVIII століття – поділів Речі Посполитої.

 

Це не лише новий етап для обох народів, а почасти й шлях формування модерної української нації, що тривалий час був дуже тісно пов’язаний із західним сусідом.

Чому львівський митрополит заборонив видання фольклорної збірки, а Маркіяну Шашкевичу друзі по семінарії присудили смертний вирок? Як "русини" несподівано з’явилися на політичній арені навесні 1848-го? Відколи ім’я "Мирослав" здобуло популярність у Галичині?

За що Антоновича назвали "ренегатом", а Липинського – ні? Чому українсько-польський кордон проходив серединою подружнього ліжка? Як Пілсудський просив вибачення в полонених українських вояків, доки вони тисячами помирали в таборах інтернованих?

Про "осадництво", "тутейших", "пацифікацію" та інші феномени українського життя в ІІ Речі Посполитій. Чому неможливо встановити учасників волинських подій 1943-го – з погляду тогочасного представника польського уряду? Чому примас Вишинський не хотів зустрічатися з митрополитом Сліпим? І як після "Польщі "Солідарності"" з’явилася "інша Польща", про яку ще до війни згадував у спогадах Черчілль?..

На ці та інші питання автор відповідає, залучаючи великий обсяг джерел, що проливають світло на події сучасності, розкривають широку панораму українсько-польських взаємин та тих складних процесів, що їх супроводжували протягом останньої чверті тисячоліття.

ПРИМІТКИ:

1. Wilhelm Feldman. Stronnictwa і program polityczne w galicyi 1846–1906. T. II. Krakow, 1907. S. 167.

2. Roman Dmowski. Myśli nowoczesnego polaka. Wrocław: Nortom, 2002. S. 41.

3. Кость Левицький. Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914. Львів, 1926. С. 494.

4. Konstanty Srokowski. N. K. N. Zapys historji naczelnego komitetu narodowego. Krakow, 1923. S. 12–13.

5. J. L. Jastrzębiec. Z całej Polski // Przegląd wszechpolski. Styczeń 1902, Nr. 1, Rok VIII. S. 43.

6. Leon Wasilewski. Piłsudski jakim go znałem. Warszawa, 2013.S. 22.

7. Waclaw Jędrzejewicz. Piłsudski: A Life For Poland. New York: Hippocrene Books, 1982. P. 52.

8. Akty i dokumenty dotyczące sprawy granic Polski na Konferencji Pokojowej w Paryżu 1918–1919. Cz. 1, Program terytorjalny delegacji. Paryż, 1920. S. 55–57.

9. Roman Dmowski. Op. cit. S. 40.

10. David Lloyd George. The truth about the peace treaties. Vol. I. London: Victor Gollancz LTD. 1938. P. 308–309.

11. Ibid. P. 311.

12. У серпні 1918-го в середовищі Пілсудського було опубліковано книжку під назвою "Sprawa "narodow kresowych" dawnej Rosji", де чітко йшлося про те, що колонізувати Наддніпрянщину полякам не вдасться. Водночас існувало більш-менш стійке порозуміння щодо того, що на Сході краще мати за сусідів українців та литовців, аніж Росію.

13. Akty i dokumenty dotyczące sprawy granic Polski na Konferencji Pokojowej w Paryżu 1918–1919. Op. cit. S. 86.

14. Ibid. S. 89.

15. Ibid. S. 100.

16. Ibid. S. 95.

17. Ibid. S. 82.

18. David Lloyd George. Op. cit. P. 342.

19. Papers relating to the foreign relations of the United States // The Paris Peace Conference, 1919. Vol. VI. Washington: U.S. Government Printing Office, 1919. P. 198.

20. Ibid. P. 199.

21. Степан Шах. Львів – місто моєї молодости. Ч. І і ІІ. Мюнхен: Християнський Голос, 1955. C. 67–68.

Читайте також:

"Віроломство генерала Галлера…". Чи був дозвіл на використання "Блакитної армії" проти українців?

Ціною української Незалежності. Чи окуповувала Польща Україну?

"Ландскнехти Галицької армії". Про військове найманство в УГА

Реконструкція боїв між українцями і поляками у Львові 1918-го. ФОТО

Історик Микола Литвин: "Галичани встановили державу за три години"

1918-1919: Легіон. Хроніка Української Галицької армії

31 серпня 1919 року. Як галичани з денікінцями Київ звільняли

"Галичанин Петрушевич міг стати президентом всієї України"

Читайте також інші матеріали на тему "УГА""ЗУНР"



Святослав Липовецький
Публіцист (Тернопіль)

Теми: історія України, ХХ сторіччя, Польща, ЗУНР, УГА, польсько-український конфлікт, Франція, Великобританія, Галичина, Волинь