"Кульгава качка". Як Грушевського на виборах "прокотили"

У боротьбі за керівні посади в УНР цілком звичними були політичні дискусії, пошук "своїх" у виборчих комісіях та скасування результатів виборів.

Гетьман зрікся влади. Останній гетьманський уряд підписав акт передачі влади Директорії. Що далі? Хто керуватиме відновленою республікою?

Члени Директорії ще 21 листопада, через тиждень після початку повстання, заявили, що планують "організувати передпарламент". Це був натяк, що УНР буде відновлена, а Центральна Рада – ні.

У наступній декларації Директорія конкретизувала своє бачення майбутнього державного устрою: "Влада в Українській Народній Республіці повинна належати лише класам працюючим – робітництву й селянству". Для цього мав бути скликаний Конгрес Трудового Народу України.

Ідея скликання конгресу була давньою. Опозиційні до гетьмана партії хотіли скликати Національний конгрес ще на 17 листопада. На цьому конгресі мали би вирішити і питання про владу. Однак Міністерство внутрішніх справ заборонило проводити конгрес.

Коли ж гетьмана було повалено, до ідеї повернулись. Щоправда, тепер йшлося не про Національний, а про Трудовий конгрес. Вочевидь, давався взнаки тиск лівих.

Проект такого конгресу виглядав вкрай недемократично. Система виборів мала бути куріальною – депутатів планували обирати від селян, робітників та "трудової інтелігенції".

Це дуже нагадувало радянську систему виборів з їх радами робітничих, селянських та солдатських (червоноармійських) депутатів. Петлюра з Винниченком замінили "солдат" на "трудових інтелігентів", щоби виглядати більш презентабельно.

Один з найкращих публіцистів тієї доби Сергій Єфремов був наповнений песимізму щодо Трудового Конгресу, гостро критикував вибори до нього.

На його думку, терміни виборчої кампанії (два-три тижні) не давали змоги нормально організувати цей процес. Сам принцип виборів "дуже далеко стоїть од єдино демократичних виборів через уселюдне голосування".

Врешті, Сергій Єфремов назвав Трудовий конгрес "сурогатом народного представництва" та "вигадкою політичної екстраваганції".

Відразу після перемоги протигетьманського повстання колишній очільник Центральної Ради Михайло Грушевський написав статтю "По шкоді".

Стаття Михайла Грушевського "По шкоді" у "Літературно-науковому віснику"

Михайло Сергійович пропонував відновити Українську Центральну Раду. Вона мала проголосити "неважність актів узурпації", виданих Гетьманом та його урядами. По тому могло дійти до скликання Установчих Зборів.

А до того часу Центральна Рада мала виконувати функції парламенту. Фактично, Михайло Грушевський оголосив про свої претензії знову очолити Україну.

"Ми всі переконані, що з відновленням Народної Республіки уневажені, як безправні, всі акти узурпації, її закони, адміністраційні розпорядження і дипломатичні акти, і відновляються закони Центральної Ради".

Грушевському заперечували.

Йому говорили, що Центральна Рада відповідальна за "покликання німців" в Україну. Проти Центральної Ради могла піднятись нова хвиля критики від лівих партій. Ну, і врешті, опоненти Грушевського прагнули зберегти диктаторський, а не парламентський спосіб правління державою. Для них парламентаризм був "не на часі".

Колишній лідер українського національного руху емоційно відповідав: "відректися від Центральної Ради українська демократія, варта сього імені, не може! Се б значило відректися революції, відректися самого себе. Коло Центральної Ради свого часу згуртувався був весь цвіт української демократії. І яких же людей з кругів демократичних можна видвигнути тепер, які б не були так чи інакше зв'язані з Центральною Радою?".

Нових облич Директорія не пропонувала.

На відео з урочистостого вїзду Директорії до Києва 19 грудня 1918 року Михайла Грушевського немає

Не хотів Грушевський і нових виборів до Українських Установчих Зборів. На виборах ще на початку 1918 року обрали 172 депутатів.

У багатьох регіонах вибори тоді не відбулись. Тому ще 129 депутатських місць залишались вакантними.

Серед обраних більшість становили соціалісти-революціонери. Другу за чисельністю фракцію тоді отримали більшовики.

Ті січневі вибори під гуркіт російських більшовицьких гармат були вершиною української толерантності.

Більшовики з лівими есерами організували ряд протиурядових заколотів. Створили альтернативний "уряд" - Народний Секретаріат.

Їх покровителі з Москви відправляли в Україну людей, зброю, гроші, листівки та пропагандистську літературу. А влада УНР дозволила цим партіям брати участь у виборах. Їх передвиборча програма – "за мир".

З усіх політичних партій Грушевський ставився з найбільшою прихильністю саме до есерів. А нові вибори могли похитнути позиції цієї партії та самого Михайла Сергійовича.

Після відновлення республіки Михайло Грушевський наполягав на відновленні Центральної Ради. Він памʼятав, як на самому початку весни 1917 року його обрали Головою одноголосно і до того ж заочно. Він памʼятав, як його буквально носили на руках на чисельних мітингах, зборах, зʼїздах.

У серпні 1917 року він оголосив "посилаючись на свої літа та на втому від напруженої праці" про свою відставку. Але промовами, подяками та оваціями його переконали залишитись на посаді.

Його оберігали Січові стрільці та переховували київські студентки під час гетьманського перевороту.

За час правління гетьмана Грушевський "сильно здав і посивів". Утім почувався лідером і прагнув знову стати на чолі держави.

"Я стояв на тім, що з відновленням Української Республіки треба вернутись до того моменту, де її існування було перерване актом німецького насильства.

Треба проголосити неважними акти гетьманські, відновити закони Центральної Ради, скликати її саму, аби від неї прийняло повновласть нове правительство й вона передала представництво чи то Установчим зборам, чи іншій інстанції.

Але сього не хотіли ні праві українські партії, ні Директорія" - такою була позиція першого керівника першої у ХХ столітті незалежної України.

Директорія на поступки не йшла. Поступитись довелось Грушевському.

У цей час Україною прокотилася хвиля селянських зʼїздів. Міністр внутрішніх справ Олександр Мицюк у інтервʼю газеті "Нова рада" заявив: "скрізь відбуваються селянські зʼїзди. Вони глибоко дякують Директорії за повалення гетьманщини і дуже задоволені, що їм повертають контрибуції. Всі селяне нетерпляче ждуть трудового конгресу".

На селянському повітовому зʼїзді у Чигирині Михайла Грушевського обирають депутатом Конгресу.

У Чигирині працює потужна організація Української партії соціалістів-революціонерів. З Чигиринщини походить рід Грушевських. Там добре знали це прізвище. Та й образ Чигирина як центру національного руху, схоже, був не останнім аргументом.

То ж не дивно, що плацдармом для повернення Михайла Грушевського до великої політики став Чигирин.

Інструкція до виборів на Трудовий конгрес

Але виявилося, що ці вибори було організовано неправильно. Бо вони суперечили "Інструкції для виборів на Конгрес трудового народу України".

Цю інструкцію Директорія ухвалила 5 січня. Розпис кількості депутатів від кожного із повітів зʼявився кількома днями пізніше. А 19 січня уже Конгрес уже мав розпочати свою роботу. Часу уже геть не було.

Всеукраїнська виборча комісія тільки розпочала свою роботу. Грушевському пощастило, що київську губернську виборчу комісію очолив Микола Ковалевський. Він належав до партії есерів. То ж до справи тепер узялися вдвох.

Микола Ковалевський, очолював київську губернську виборчу комісію. Разом з Михайлом Грушевським був обраний депутатом Трудового конгресу

Терміново було проведено ще один селянський зʼїзд. Вибори Михайла Грушевського, а за ним і Миколи Ковалевського та ще двох наразі невідомих нам делегатів відбулися уже без порушень.

Так, Михайло Грушевський став депутатом Трудового конгресу. Тепер можна було долати наступну сходинку – посаду керівника представницького органу.

19 січня конгрес не відкрився – надто мало прибуло делегатів, не скрізь встигли провести вибори. Перенесли на 20, потім на 22 січня. Відбувся Акт Злуки, під час якого Михайло Грушевський, хоч і був присутній, але стояв осторонь основних подій. Його голос не звучав, його підпису немає під документами.

Врешті, 23 січня конгрес таки відкрився. Утім, Михайло Сергійович не зміг ані очолити Конгрес, ані увійти хоча би до його президії: "Все пройшло за лаштунками, в фракційних засіданнях, ще більше — переговорах сеньйорен-конвенту і президії з Директорією".

Він згуртував навколо себе невеличке коло прихильників, відвідував засідання. Але, стало зрозумілим, що його політична карʼєра наближалась до кінця.

За кілька днів він виїхав з Києва. У Камʼянці-Подільському редагував газету "Життя Поділля". А по тому перебрався до Чехословаччини та Австрії. Там писав спомини, публіцистику та наукові праці.

Повернувся через кілька років, з дозволу уже радянської влади і з рішенням не займатись політикою.

Місця (не)пам’яті про розстріляних євреїв Берестечка

«Нами розчинять, а вами замісять», – промовив старий єврей невідомо до кого, крокуючи разом з іншими берестюками юдейської віри до ґетто повз хату на міському роздоріжжі.

Пастор з Майдану Ральф-Ґергард Гаска

Якщо ці події нас чомусь навчають, то ось чому: перед силою цих багатьох «маленьких» людей, які з вірою у Господа ідуть своїми дорогами, не встоять жодні тирани і диктатори, і всі самозакохані та байдужі можновладці мають боятися їх, бо не вони переможуть.

Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали

"Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами "Я готов". Как только наберется больше тысячи, будем организовываться".

Хто вбив Галю?

Нещодавно в українському медіа-просторі з’явилася стаття Наталії Крестовської, присвячена різноманітним видам історичних фейків та методам боротьби з ними на прикладі поширених в сучасному українському суспільстві міфах.
Ще одна фейк-фольк-хісторі, що періодично набуває популярності в українському суспільстві – це «істинний» варіант широковідомої народної пісні про Галю «Їхали козаки із Дону додому».