Взяття Авдіївки. Із «Щоденника нелегального солдата»

Раптом один з них кричить: «Сєпари!» - і за секунду до того, як вони відкриють (відкрили б) вогонь, встигаю побачити в оптику: це не бойовики, це четверо місцевих підлітків, які біжать у наш бік, пригинаючись, уздовж стінки. У них немає зброї! Кричу: «Отставить! Цивільні!». Здається, я ще раз, не зробивши жодного пострілу, принесла користь.

Нещодавно Олена Білозерська презентувала свою книгу "Щоденник нелегального солдата". Це історія про події 2014-2017 років, коли вона була на фронті снайперкою "Правого сектору" і Української добровольчої армії.

Ця книга абсолютно документальна. У ній справжні імена та прізвища, справжні позивні. У ній опис тільки справжніх подій, справжні дослівно представлені діалоги.

Щодо назви книги "Щоденник нелегального солдата" – нелегального, тому що Українська добровольча армія і досі не увійшла до складу офіційних силових державних структур.

"Історична правда" публікує уривок із цієї книги з люб'язного дозволу авторки.

 

29 липня. У нас молебень, капелан, отець Петро Бурак, святить зброю. Сьогодні в бій. Просто з Пісків їдемо зачищати Авдіївку.

Виїжджаємо на наших рідних, звичних уже, дуже тряских машинках, виставивши у вікна стволи. Їду в санітарному пикапчику, з Яною Зінкевич. В полі зустрічаємося з танкістами з 93-ої, командири й розвідники радяться, розклавши карти.

Спека, соняшникові поля, жахливий пил, їдемо через поле довгою колоною автомобілів, ніхто не знає дороги, намотуємо чи то три, чи то чотири кола, щоразу повертаючись туди, звідки виїхали.

Пару разів то одна, то інша машина глохнуть, блокуючи інші, їх виштовхують спільними зусиллями. Яна, якій все це набридло, вилазить з пікапчика, зриває соняшник, щипле його, напівлежачи на сидінні, закинувши ноги на дверцята машини (їздимо з опущеним склом, за півгодини таких поїздок усі чорні, як шахтарі).

Потім їдемо далі, і раптом – БУХ! Янин водій "завтикав", і наш санітарний пікапчик влетів у броньовик, що їхав попереду. Пікапчик вщент розбитий, Яну вдавило у переднє скло, мене злегка вмазало вилицею об спинку переднього сидіння.

Вискакую з машини, намагаюся витягти Яну, але її затиснуло. Прибігають хлопці, допомагають Яні вилізти. У неї добряче розбита голова, але вона повністю зібрана, миттєво наповнює чимось шприц і біжить до постраждалих.

Тільки зараз помічаю, що є постраждалі: всі хлопці, які сиділи в кузові нашого пікапа, травмовані. У Фашиста зламані обидві ноги. Яна коле хлопцям знеболювальне, я витираю серветками кров з обличчя в Яни та в них.

(Санітарну автівку разом з більшою частиною медикаментів нам доведеться кинути, медикаменти, ясна річ, розікрадуть).

В результаті замість пізнього ранку ми в'їжджаємо в Авдіївку, коли вже сідає сонце. Їдемо через якесь поле, за полем багатоповерховий будинок, і звідти по наших розпластаних, видних як на долоні автівках відкривають вогонь з автоматів і кулеметів.

Вистрибуємо, біжимо по напівсухій траві в зеленку. Вольф намагається залишити половину бійців на прикритті, але хлопці ще недосвідчені, страх сильніший, прикривати залишається мало хто.

Падаю в зеленку, намагаюся побачити ворога, але не можу навіть підняти зброю: сонце в очі і в оптику, треба міняти позицію... Переходимо через якісь рейки, залітаємо у вулицю...

Вольф вказує мені позицію у великому і густому кущі, каже прикривати хлопців, що заходять у вулицю, щоб їх не обстріляли ззаду. Але кущ маскує лише від тих, хто спереду – і ніяк не від тих, хто дивиться на тебе зверху, з багатоповерхівки.

Я навіть не встигаю залягти – мене відразу ж обстрілюють зверху, з одного з вікон. Стріляють двоє – чергами і одиночними. Ще пару секунд намагаюся в приціл зловити того, хто по мені працює, але кулі ламають гілочки біля голови, і я через кущ, крізь який у мирний час проповзе хіба що кішка, на животі, тягнучи за собою "Карлушу", вилажу на зворотній бік до своїх.

Якимось чином вдається ще й розвернутися в цьому кущі, ідентифікатором – жовтим скотчем на плечі – вперед, щоб не підстрелили свої. І точно: перше, що бачу – двох наших бійців, які тримають на прицілі підозрілий ворухливий кущ, і полегшено опускають зброю, побачивши на мені жовту мітку.

(Я страшенно засмучена – провалила дане мені завдання, нічого не зуміла зробити, мало не загинула, а сама навіть не побачила, хто і звідки по мені стріляє. Але мене на повному серйозі хвалять: поки я борсалася в кущі, відволікаючи на себе ворожих стрілків, усі наші хлопці безперешкодно зайшли у вулицю).

За пару десятків хвилин я ще раз лягаю тримати сектор, вже спокійно – крию довгу вулицю, перпендикулярну до головної. Знімаю з голови каску, з шиї шарф-сітку, складаю його у кілька разів, кладу на каску – виходить упор для "Карлуші". Зі мною два автоматники.

Раптом один з них кричить: "Сєпари!" - і за секунду до того, як вони відкриють (відкрили б) вогонь, встигаю побачити в оптику: це не бойовики, це четверо місцевих підлітків, які біжать у наш бік, пригинаючись, уздовж стінки. У них немає зброї! Кричу: "Отставить! Цивільні!". Здається, я ще раз, не зробивши жодного пострілу, принесла користь.

Іду вулицею, намагаюся "тримати" вікна. Розумію, що це марно і взагалі дурість: з рук, без упору, ні в кого не влучу, а виглядаю, завдяки гвинтівці з оптикою, пріоритетною ціллю.

В майбутньому я намагатимусь так не ходити, а поки що повз мене їде одна з наших машин, білий бусик, відкриваються двері, мені махають: "Залазь!".

Застрибую на ходу, падаю на коліна, мене обмацують за спину: "Ти що, без броніка?!". "Та ну його нафіг, важкий". Повільно їдемо, контролюючи всі місця, де може сховатися противник.

Тримаємо на прицілі верхні поверхи будинків, горища, господарські будівлі... Попереду періодично спалахують перестрілки.

По темряві заїжджаємо в центр. Займаємо дві будівлі – міськвиконком і міліцію. Сиджу спочатку в міськвиконкомі, в коридорі на першому поверсі, в темряві, під стінкою. Потім розумію, що людей поруч мало, зі знайомих – взагалі нікого.

Пригинаючись, перебігаю через площу, на бульварчик, до комбата Чорного, питаю, де моя група. Чорний дзвонить Вольфові: "Заберете баришню?" - і я з одним хлопцем, що відпросився мене провести, приходжу до відділку міліції. Каталонець вже відчинив двері – як він уміє, з ПК, випустив півкороба.

Заходимо і бачимо: всередині все як решето, на столі два монітори, на них ані подряпини. На сходинках сидять Вольф, Перший і Яна. Чути, як в Донецьку стріляють танки. Військові щойно передали, що в Авдіївку з Донецька йде танкова колона – зачищати нас.

Перед тим, коли ми їхали, один з наших обмовився і по рації замість позивного "Яструб" назвав Першого його справжнім прізвищем. А Перший своїм впізнаваним навіть крізь радіоперешкоди голосом відповів: "Що ж ти, друже, мене палиш?".

Почувши про колону, тут-таки згадую цей випадок, в голові складається нехороший пазл – вороги знають, що Перший тут, хочуть захопити або знищити, тому проти нас такі сили. Природно, стає страшно. Тим більше, що армійська бронетехніка (принаймні, танчик), з якою ми сюди заходили, до ранку з Авдіївки вийшла.

З тисячею перепрошувань (мовляв, розумію, що це не моя справа, але все ж) питаю в Першого, чому б і нам не вийти до ранку, щоб почати чистити Авдіївку по світлому, щоб весь день був попереду? Він відповідає, що у нас достатньо сил для оборони нашого маленького кварталу. А я все думала, що можуть оточити. Боялася.

Сплю у відділку на дивані – нервово й погано. Хлопці в цей час обстежують приміщення. Втікаючи з Авдіївки, вороги, ясна річ, забрали з міліції всю зброю – а в кімнату речових доказів зазирнути не здогадались! Правосєківська зброярня поповнюється кількома одиницями бандитських стволів.

Вранці 30-го ми практично без інцидентів дочищаємо Авдіївку. Цікаво спостерігати за місцевими. Ходять мало не під кулями, причому з дітьми. Десь третина явно радіють нам, махають руками, жінки шлють повітряні поцілунки. Третина дивляться перелякано й вороже, ще третина – абсолютно байдуже.

Покинуті напівзруйновані блокпости з оголошеннями на кшталт "Нужны матрацы и подушки", розбита техніка, порожні вогневі точки у вікнах будинків, ящики від патронів до великокаліберного кулемета, що валяються тут і там...

На одному з блоків напис з балончика: "Дореферендумились!" - вочевидь, зроблений щойно кимось з наших. Місцевий мешканець на умовах анонімності (надівши на себе балаклаву одного з бійців) розповідає на мою камеру, як бойовики зловили його на вулиці через те, що у нього не було документів, і протримали шість днів, примушуючи будувати укріплення.

Заходимо з ним у двір, там якісь гаражі. Колишній бранець розповідає, що сюди перебралися бойовики, втікши з райвідділку, коли по Авдіївці почала працювати наша арта.

Серед цих гаражів досвідчений розвідник Швед миттєво знаходить місце, де катували, а потім убили якусь людину: наручники, багор, на підлозі калюжа крові. "Здесь застрелили человека в голову, - каже Швед. – Из 5,45. Вот гильза. Это произошло вчера в обед. Труп вытаскивали багром".

Полазивши в околицях, ми швидко знаходимо труп місцевого мешканця зі слідами тортур. По обличчю покійного повзають мухи.

***

Наступного дня ми на базі. Змонтувала відео з Авдіївки і майже цілий день заливаю його з кав'ярні в Покровському. До мене підходить молода жінка напідпитку:

- Ты почему так одета? (Вся моя форма випрана, на мені старі штани "вудланд" і безрозмірна футболка неідентифікованого кольору камуфляжу).

- Тому, що я служу.

- Где?

- У Добровольчому Українському корпусі.

- Мой муж тоже служит, но он не одет так, как ты. Я понимаю, вы*бнуться захотелось…

Виявляється, її чоловік служить у бойовиків, в батальйоні "Восток". Каже, що теж хотіла б там служити, але не взяли через маленьку дитину. Її, як і мене, звати Олена. Доводить, що у "ополченців" не було зброї, їх просто ні за що почали вбивати. Договорити не вдалося – приїхав Швед і мене забрав.

Мені дзвонить Перший, просить, щоб ми скоріше поверталися – на базі буде гулянка! Каже, ми заслужили. Радить перевдягнутися у щось гарне.

Дізнавшись, що нічого, крім форми, у мене немає, пропонує гроші, щоб я купила собі сукню. Відмовляюся – гарну сукню за годину, тим більше, в селі, не купиш.

Ввечері у нас дискотека! Здоровезний бородатий командир розвідників Шершень перевдягнувся бабою, підклавши під тільняшку величезні "груди" і закутавшись у простирадло замість спідниці. Всі з ним танцюють і фотографуються.

Ближче до вечора приїжджають справжні дівчата, це місцеві школярки – гарненькі, причепурені, сором'язливі. Командири пильно стежать, щоб ніхто з хлопців їх не скривдив і не дозволив собі нічого, крім танцю з ними. За годину-півтори дівчат розвозять по домівках, і починаються пиво і "дикі танці". Перший танцює разомз усіма. Шершень, який вже позбувся "бабського" образу, знову герой вечірки.

За кілька днів він загине в бою….

Репортажі із повсталого Києва

Протести, які відбувалися в Україні протягом трьох місяців, були дзеркалом, у яке міг поглянути ЄС і побачити, у якому стані є цінності, на яких він був побудований. І відповісти: чи і як саме може їх захищати поза своїм центром? Відчути силу своїх інституцій та їхню здатність прийти на допомогу тим, хто за реалізацію мрії приєднатися до Європи готовий платити життям. Порівняти свою здатність до ведення політики «м’якої сили» із «реалізмом» сатрапів, які грабують власний народ та всіма можливими способами чіпляються за владу. Включно з бійнею, влаштованою на мирних маніфестаціях.

Брати Шептицькі і єврейський народ. Частина ІІ

Одним із вагомих епізодів у життєписі Митрополита Андрея Шептицького, як і в життєписі його молодшого брата бл. свщмч. Климентія — Праведника Народів Світу, є їхня участь у порятунку галицьких євреїв у часи Голокосту. Більшість інформації черпаємо зі спогадів очевидців, Порятунок євреїв — спільна справа братів, як і діяльність, спрямована на погашення антисемітських настроїв у тодішньому суспільстві, хоча більшість документів підписана самим Митрополитом. Парадокс у тому, що о. Климентій Шептицький був визнаний «Праведником народів світу» за порятунок євреїв у часи Голокосту, натомість заслугам Митрополита Андрея у такому визнанні було відмовлено.

Як відбувалися парламентські вибори в Галичині 100 років тому?

Виборчий кодекс, який почав діяти в Україні з початку 2020 року, суттєво змінює принцип голосування, переведення голосів у мандати, нарізку округів, що, звісно, не омине і Львівщину. Це викликає певні історичні паралелі з 1907 роком, коли в Австро-Угорщині відбулася виборча реформа, яка суттєво змінила правила виборів у Галичині. Тоді використовувалася виключно мажоритарна виборча система, яка відтепер не використовується в Україні під час парламентських і місцевих вибрів до рад із кількістю виборців більше як 90 тисяч осіб

Година папуги. Діти пишуть Сталіну

Чапський чув, як тут кажуть: "То чорт дорогою іде". Нібито, якщо кинути у вихор сокирою — потече кров. Дивні тут забобони. Учора ті "чорти" вилися попід ногами і перебігали дорогу збудженим і усміхненим колегам Чапського. Він заздрив щастю колег, які вже пішли за колючий дріт і табірні мури у далекий, широкий світ.