21 квітня 1920

Разом проти Москви. 100-річчя Варшавської угоди

У листі до військового міністра Володимира Сальського 30 березня 1920 року Голова Директорії писав: «Ми – Польща і Україна – повинні досягти цього порозуміння, щоб перед Москвою устояти. Посилання на історію польсько-українських непорозумінь в минулому для сучасного реального політика не є аргумент».

Створення нової держави завжди має як внутрішні так і зовнішні чинники. Останні не менш важливі, ніж перші. Бо держава це й територія з чітко усталеними кордонами, на які мають погодитися, принаймні, сусідніми державами.

Час Першої світової війни та її закінчення дає нам цілий шерег нових держав на руїнах старих. Архітекторами нових держав і кордонів були не лише суверенні народи, але й міжнародна дипломатія.

Паризька мирна конференція Версальським мирним договором та ще кількома іншими освятила новий європейський порядок.

Наприкінці 1918 року, коли майбутнє Польської держави ще не виглядало остаточно вирішеним, Юзефа Пілсудського, як свідчив Міхал Соколінський, настійно тривожило питання, як знайти визнання Антанти, "в руках якої знаходимося" і яка, "що схоче, те з нами зробить".

Як зазначав польський історик Влодзімеж Менджецький по закінченню Першої світової війни з'явилася можливість, але не безумовність відновлення польської державності: "новий статус був не просто результатом наших зусиль. Умовою його виникнення була також надзвичайно корисна система міжнародних сил".

Отже, Польща як держава відбулася після Першої світової війни, зокрема, завдяки сприятливій зовнішньополітичній конʼюнктурі. Чому це не вдалося Українській Народній Республіці?



Українці як нація на момент світової війни та революції були слабко модернізовані. Значною мірою вони жили в архаїчному світі, де політичні ідеї поширювались вкрай повільно.

Ідея самостійної України була сформульована на початку ХХ століття. Але масового поширення вона не отримала навіть серед української політичної еліти. Ця еліта перебувала під впливом федералістських ідей та гасла національно-територіальної автономії.

Після більшовицького перевороту та оголошення війни Україні стало зрозумілим, що стратегія автономії втратила будь-які шанси на реалізацію. Тільки тоді, у січні 1918 року Центральна Рада оголосила Українську Народну Республіку самостійною незалежною державою.

IV Універсал
IV Універсал

Важливим атрибутом незалежності мало стати міжнародне визнання новопроголошеної держави. Критично необхідною була зовнішня легалізація та підтримка військовою силою у боротьбі як з білою, так і червоною Росією.

Країни Антанти визнали УНР de facto, але з підтримкою не поспішали. Натомість УНР отримала допомогу від країн Четверного союзу, з якими було підписано Берестейську мирну угоду.

Якби ці країни виграли Першу світову війну українська державність з великою долею вірогідності могла б закоренитися. Однак цього не сталося. Війну виграла Антанта, а за Україною закріпилося тавро спільниці Центральних держав з усіма негативними наслідками в найближчому майбутньому.

Скориставшись поразкою Четверного союзу у Світовій війні Совєтська Росія денонсувала Брестський мирний договір і практично одразу розпочала неоголошену війну з Україною.

Російські війська на початку січня 1919 року захопили Харків. 16 січня уряд УНР змушений був оголосити про стан війни з більшовицькою Росією, війська якої вели активний наступ на Катеринослав, Полтаву, Київ.

17 лютого Директорія УНР звернулась до держав Антанти та США з декларацією про допомогу у боротьбі з більшовиками, а згодом надіслала повноважну делегацію на Паризьку мирну конференцію. Але переможці не хотіли бачити на повоєнній карті Європи Україну як незалежну державу.

Паризька мирна конференція була асамблеєю переможців, на яку не допустили переможених. Її головним завданням була підготовка договорів з країнами Четверного союзу.

Всі найважливіші питання вирішували президент Франції Жорж Клемансо, прем'єр-міністр Великобританії Девід Ллойд Джордж та президент США Вудро Вілсон. Кожен з них мав власні інтереси, які далеко не завжди узгоджувалися.

"Велика четвірка" Паризької мирної конференції. Девід Ллойд Джордж, Вітторіо Еммануель Орландо, Жорж Клемансо та Томас Вудро Вільсон

Історик Норман Дейвіс писав: "Американці підозрювали британців і французів у імперіалістичних задумах. Британці підозрювали французів у наполеонівських тенденціях. І британці, і французи сумнівалися в щирості американської прихильності".

Для Клемансо головне завдання полягало в якомога більшому ослабленні Німеччини, поверненні територій втрачених Францією 1870 року після поразки у франко-прусській війні. Ллойд Джордж не хотів надмірного посилення Франції і розчленування Німеччини.

Американська дипломатія прагнула покарання німців за розв'язання світової війни. Але одночасно побоювалася поширення соціалістичної революції.

За Версальським мирним договором, підписаним 28 червня 1919 р., Німеччина зберегла цілісність, але втратила восьму частину своїх довоєнних територій та всі колонії. Вона мала радикально скоротити свої збройні сили та виплатити величезні репарації.



Ідеї і положення Версальського мирного договору мали сильний вплив на всі інші рішення конференції. Було анульовано дію Берестейського мирного договору, що зачіпало інтереси УНР. Варто повторитися – Україні в планах Антанти не відводилося самостійного місця.

Альянти перебували в полоні формули про триєдину (великороси, малороси, білоруси) російську націю і робили ставку на "білу" Росію. Їх цілком влаштовувала ідея федералізації небільшовицької Росії, в якій українці отримали б певну автономію. Українське питання мало розглядатись лише в межах загальноросійських проблем.

Поодинокою державою, яка відчувала сенс в українській державі була щойнопроголошена Польська республіка. Але й тут були суперечності: насамперед, проблема розмежування своїх кордонів і лише потім домовленості про антибільшовицький союз.

Ця проблема не мала простого розв'язку, бо існувало широке українсько-польське пограниччя, на якому обидва народи пустили глибокі корені.

Протягом всього 1919 року Директорія, а, передусім, Симон Петлюра намагалися встановити контакти з польською стороною та заключити принаймні перемир'я на українсько-польському фронті.

Головний отаман армії і флоту Української Народної Республіки Симон Петлюра в місті Кам'янець-Подільському
Головний отаман армії і флоту Української Народної Республіки Симон Петлюра в місті Кам'янець-Подільському

Починаючи з травня 1919 року поляки і українці кілька разів сідали за стіл різного рівня переговорів. Обговорювали умови тимчасового перемир'я. Прощупували можливі варіанти узгодження міждержавних взаємин.

Каменем спотикання завжди ставала лінія кордону. Обидві сторони були готові до спільних дій проти більшовиків, але не знаходили порозуміння в справі Східної Галичини та Волині.

25 червня 1919 року Паризька мирна конференція, зважаючи на більшовицьку загрозу, дозволила Польщі тимчасово окупувати територію Східної Галичини по Збруч з наданням цьому краю статусу автономії.

Трьома днями пізніше вона дала згоду на використання армії генерала Галлєра на галицько-волинському фронті для боротьби з більшовиками. Це значно посилило поляків.

Дипломатична місія УНР в Парижі не змогла досягнути бажаного результату. Не вдалося реалізувати з "білими" росіянами ідею спільної боротьби проти більшовиків.

Більше того восени 1919 р. розпочалася війна з денікінцями. Її наслідки були фатальними: Українська Галицька Армія фактично перейшла на бік денікінців, залишивши армію УНР у безвиході.

У жовтні 1919 року до Варшави прибула нова українська дипломатична місія на чолі з Андрієм Лівицьким. На жаль, в її активі не було жодних аргументів тиску на польську сторону. Польські дипломати були господарями становища. Вони вимагали суттєвих територіальних поступок при встановленні майбутнього польсько-українського кордону.

Керуючий МЗС УНР Андрій Лівицький
Керуючий МЗС УНР Андрій Лівицький

2 грудня 1919 року голова української дипломатичної місії Андрій Лівицький змушений був подати польській стороні декларацію, яка визначала західний кордон УНР вздовж річки Збруч, а далі через північно-західну Волинь. Остаточна лінія українсько-польського кордону мала б залежати від ухвали Паризької мирної конференції.

Голова Директорії УНР Симон Петлюра стояв перед дилемою: або втратити все, або жертвою частини території продовжити боротьбу за УНР. Він приїхав до Варшави і підтвердив декларацію 2 грудня.

Декларація 2 грудня порятувала український провід від повної катастрофи. Наприкінці березня 1920 року Андрій Лівицький писав: "Польща зараз являється єдиною дорогою для зносин України із рештою світу і що здебільшого через Польщу зноситься наш Уряд з своїми місіями за кордоном".

Становищу Симона Петлюри було важко позаздрити, але він твердо вірив у правильність шляху на зближення з Польщею. У листі до військового міністра Володимира Сальського 30 березня 1920 року Голова Директорії писав:

"Ми – Польща і Україна – повинні досягти цього порозуміння, щоб перед Москвою устояти. Посилання на історію польсько-українських непорозумінь в минулому для сучасного реального політика не є аргумент".

Політична конвенція була підписана 22 квітня 1920 року в Бельведері о першій годині сорок хвилин ночі. Вона складалася з дев'яти пунктів, першим з яких Польща визнала "Директорію незалежної Української Народної Республіки на чолі з головним отаманом Симоном Петлюрою за верховну владу УНР".

В другому пункті, що визначав лінію кордонів, було зроблено важливе уточнення: "Щодо повітів Рівненського, Дубенського і частини Кременецького, які зараз відходять до Речі Посполитої Польської, то пізніше має наступити стисліше порозуміння. Докладне окреслення кордонної лінії повинно бути переведено спеціальною українсько-польською комісією, складеною з відповідних фахівців".

Палац Бельведер, Варшава. Кінець 1920-их
Палац Бельведер, Варшава. Кінець 1920-их

За два дні підписано і військову конвенцію про надання Польщею військової допомоги УНР та спільну боротьбу проти більшовиків.

Українська сторона отримала не тільки визнання незалежності УНР, але й нові можливості у боротьбі з радянською Росією. Польща надала місце для розташування однієї дивізії у Ланцуті, а згодом у Бресті. Погодилася на формування іншої дивізії у Кам'янці-Подільському.

Варшавська угода мала велику кількість опонентів. Угоду готували таємно у вузькому оточенні двох лідерів і згодом отримала альтернативну назву: угода Пілсудський-Петлюра.

Проти Варшавського договору висловилась значна частина українських політиків. Незадоволення цілком очікувано охопило Східну Галичину.

М.Грушевський, В.Винниченко, І.Мазепа, М.Шаповал, С.Шелухін ополчилися проти Симона Петлюри. Михайло Грушевський в статті "Між Москвою й Варшавою" називає союз Петлюри з Пілсудським злочинним фактом, ганебною політикою, а самого Петлюру порівнює з гетьманом Тетерею.

Аналогічними були оцінки Володимира Винниченка. Він вважав Петлюру зрадником українських інтересів. В брошурі "Українська державність" він дав владі УНР вбивчі характеристики.



Угода не обговорювалась у польському парламенті і ніколи не була ним ратифікована. Проти військового конфлікту Польщі з радянською Росією був уряд Великобританії.

Британський прем'єр-міністр Ллойд Джордж був розчарований поразкою генерала Денікіна, армію якого півтора роки постачала Великобританія. Це марнотратство в умовах післявоєнної економічної кризи било по авторитету уряду.

На початку 1920 року Лондон відвідав міністр закордонних справ Польщі Станіслав Патек. Ллойд Джордж недвозначно відмежувався від польсько-російського конфлікту і застеріг проти просування польських військ за межі власної етнічної території.

Спільна українсько-польська акція не стала консолідуючим національним чинником ні в Україні, ні в Польщі. Варшавська угода викликала неприхильну обом державам міжнародну реакцію.

Юзеф Пілсудський та Симон Петлюра
Юзеф Пілсудський та Симон Петлюра

Як більшість міжнародних договорів, союз Петлюри-Пілсудського став прикладом поєднання обопільних інтересів. При цьому слабша сторона платила сильнішій значними поступками за допомогу і підтримку.

Союз дозволив продовжити боротьбу за українську незалежність до кінця 1921 р. Невдовзі Польща стала притулком для достатньо великої української політичної та військової еміграції.

Сьогодні цей епізод спільної історії безумовно впливає на процеси формування сучасної історичної пам'яті як українців, так і поляків. Для українців він має ще одне принципове значення.

Він дає матеріал для роздумів на тему: чому полякам вдалося на той момент відстояти власну державність, а українцям – ні. А полякам він ставить запитання: чи все було зроблено правильно в українсько-польських стосунках, беручи до уваги крах польської держави 1939 року.

В історії зовнішньої політики Української Народної Республіки були два великі міжнародні договори, які радикально вплинули на хід розвитку Української революції 1917-1921 років. Один – Берестейський – був тісно пов'язаний з проголошенням незалежності УНР.

Другий – Варшавський – продиктований відчайдушним прагненням продовжити боротьбу за українську державність на спаді революції. Обидва договори були підписані в екстремальних умовах і не дали очікуваних результатів.

Варшавський договір варто розглядати не як одномоментну подію, прив'язану до 22 квітня 1920 року. Його значення краще видно в ширшому контексті складного налагодження стосунків між двома державами, які виникли на зламі Першої світової війни.



Лише завершилася виснажлива Перша Світова війна. Європа переживала державно-політичної трансформації. Особливо складною виявилася ситуація в Центрально-Східній Європі.

Рушились імперії. На їх місці повставали нові національні держави, які вели боротьбу за власні кордони. Конструювала і освячувала новий порядок Паризька мирна конференція держав-переможниць.

Величезним викликом для світу стало захоплення влади в Росії лівими радикалами – більшовиками, які були готові занурити Європу в нову революційну війну під гаслами світової комуністичної революції і активно шукали спільників серед лівих європейських сил.

Динаміка міжнародного життя була шаленою. Зовнішньополітичні чинники набували визначального значення. Їх тиск на український уряд був визначальним, диктував modus vivendi в новій Європі, що лише народжувалася.

Через півтора місяці після Варшавської угоди Євген Чикаленко зафіксував в щоденнику: "…треба ждати другої світової війни, за якої вже прийде черга і на українську державу, як тепер прийшла на польську".

Танковий етюд в рожевих тонах

Події останніх місяців призвели до того, що поєднання слів "Прага" та "пам'ятник" у новинній стрічці наразі більше апелює не стільки до споруд часів Карла IV чи величних барокових пам'яток, скільки до монументів, присвячених подіям останньої світової війни

Операція Anthropoid

На світанку 18 червня 1942 року в центрі Праги почався незвичний рух. Неподалік Карлової площі, навколо церкви святого Карла Боромейського по вулиці Рессловій збиралися загони CC та гестапо. Понад сім сотень німців під командуванням 17 офіцерів взяли церкву в подвійне кільце. Під першими сонячними променями о пів на п’яту ранку мав розпочатися бій з наперед відомим переможцем

Роман Кирчів: «Як намагалися мене заарканити»

Склалося так, що з юних років я опинився у полі зору чи не найзловіснішого витвору більшовицької тоталітарної системи, її органів безпеки. Вони намагалися зробити мене своїм прислужником і за непокору переслідували та всіляко шкодили і пакостили мені.

«Вироки виконувати негайно!...»

22 травня минула 73 річниця оголошення Військовим судом оперативної групи (ВСОГ) «Вісла» перших смертних вироків