Марта Богачевська-Хомяк: “Українці, які не бачать позитивних змін, не знають свого власного життя”

Марта Богачевська-Хомяк – американка українського походження, історикиня, дослідниця жіночого руху та суспільних процесів y Галичині в XIX, інтелектуального життя дореволюційної Росії. Громадська діячка й активіст українського жіночого руху в США, колишній віце-президент Союзу українок Америки, директорка програми академічних обмінів імені Фулбрайта в Україні (2000 – 2006 р.р.) та член НТШ.

І по мамі, і по татові родина Марти Богачевської-Хомяк належала до священничих родів. Дідусь-священник помер дорогою на Сибір. Дядько – Костянтин Богачевський – перший Митрополит Української Греко-Католицької Церкви (у Філадельфії). Про нього у 2019 році пані Марта видала свою книгу "Ukrainian Bishop, American Church. Constantine Bohachevsky and the Ukrainian Catholic Church".

У 1940 році, коли Марті Богачевській-Хомяк було усього два роки, через переслідування батьки були змушені виїхати з містечка Рави-Руської (Львівщина), перші роки родина провела у таборах для біженців, а вже у середині 40-х – емігрувала у США.

У 1960 році пані Марта закінчила Пенсильванський університет, а згодом — аспірантуру в Колумбійському університеті. Викладала історію Східної Європи у провідних університетах США, а потім уже як професорка історії в університетах Нью-Йорка, Нью-Джерсі, Вашинґтона та у Гарварді. Як гостьовий професор викладала і в українських вишах та долучилася до розвитку Центру СУА з жіночих студій в Українському католицькому університеті.

– Якою є історія вашої родини, чому батьки були змушені емігрувати?

– Я є частиною покоління українців, котре самостійно, або під впливом утисків влади під час Другої світової війни, прийняло рішення емігрувати. Мій батько – адвокат, який хоч і виступав проти ультранаціоналістичних рухів, але боронив українських повстанців, як міг. Зрештою через переслідування радянської влади у 1940 році був змушений втікати разом з родиною.

Це були часи непевності. Ніхто не знав, куди кого закине доля. Напевне, якби батько залишився в Україні, то його б вивезли на Сибір, як і нашого дідуся-священника, котрий помер дорогою на заслання. Так моя родина опинилася у німецьких таборах для переселенців, а звідти – у 1954 ми поїхали в Америку. Мені тоді не було й десяти. Перші роки жили у Стенфорді, штат Коннектикут.

Я виростала у специфічній Америці – країні першого покоління другої хвилі еміграції – українському "гетто" в Америці, яке виховало певний тип людини. Деякі з нас залишились в цьому "гетто", не знаючи ані України, ані правдивої Америки.

І багато хто з мого покоління або розчинилися в новому середовищі, або тепер є активними в українському громадському життя. Я ж завдячую особливо мамі, але також батькові, що, попри навчання в українській школі, завжди намагалися показати мені решту світу.

Після закінчення школи я вступила в університет. Певний час вагалася між літературою та історією, але врешті обрала останню. Переїхала у Нью-Йорк, де українське життя було на міжнародному рівні. Там одружилася з журналістом з Канади, який підтримував мої наукові погляди.

Марта Богачевська під час випуску з університету. 1960-ті роки
Марта Богачевська під час випуску з університету. 1960-ті роки

А згодом – розпочала навчання в аспірантурі, спеціалізуючись на російській, східно-європейській історії. Так почалася моя кар'єра, але згодом, переїхавши разом з чоловіком у Вашингтон, довелось починати з нуля. І перша робота на новому місці – в американській державній фундації для підтримки гуманітарних наук.

Також американці обдумували розширення програми академічних обмінів імені Фулбрайта, чи ні. Я в той час якраз почала читати курси з історії України і виявилась тою людиною, яка могла б зайнятися розширенням програми на Україну. Так у 1999 мене призначили директоркою програми Фулбрайта у Києві, а з 2000 по 2006 очолювала програму в Україні.

Я вдячна обставинам, завдяки яким мені довелося займатися програмою Фулбрайт, через яку я дуже часто приїжджала в Україну і так об'їздила її вздовж і поперек. Я не робила поділів на кращі і гірші університети, а пробувала достукатися до дуже різних, і переконувала ректорів відправляти людей на навчання за кордон.

– Зваживши власний науковий і викладацький досвід, якими, на ваш погляд, є проблеми української університетської освіти?

– Їх багато, але назву дві, які мене особливо дивують: по-перше, нестача доброзичливої критики, а, по-друге, розділення дослідницької і викладацької гілки в університетах. Я переконана, що добрий професор обов'язково на певному етапі повинен стати адміністратором і зрозуміти, скажімо, що хтось мусить платити за електрику. Бути професором насправді дуже небезпечно, тому що часто доводиться знаходиться в групі людей, які знають менше. Це природно.

Але якщо професор викладає три роки поспіль якийсь "Вступ до російської імперії", то він зобов'язаний почати щось інше, або спробувати себе у адміністрації і податися на якогось, скажімо, віце-ректора. Тобто науковець, викладач є справді добрим тоді, коли він не мириться з цим тривалим комфортом знання у певній ділянці, а постійно шукає щось нове. В Україні мені здається за подібним принципом працює Український католицький університет і це творить здорову атмосферу.

– Розкажіть про враження від першого візиту до України і спроби розвивати тут жіночі студії?

– На відміну від інших американців українського походження, що приїжджали в Україну, я ніколи не сподівалася дуже великих змін. Під час мого першого візиту у 1980 році в Україні було непорівняно інша бідніша ситуація, аніж сьогодні. Тому, як мені хтось з українців каже, що немає позитивних змін, то виходить, що люди не знають свого власного життя і, очевидно, своєї історії.

Щодо жіночих студій, то увесь цей час я актино друкувалася і поступово наукові зацікавлення привели до цієї тематики. І коли українки в Америці попросили мене написати невелику книгу про жінок, то врешті я погодилася. Тоді ніде не було грунтовних досліджень про те, як розвивався жіночий рух в Східній Європі, зокрема в Україні, у порівнянні із Західною Європою та Америкою.

Так вперше в Україну я потрапила у 1980 році на три місяці. Тоді вже можна було отримати доступ до київських і навіть московських архівів. Хоч працівники архівів були переконані, що тема фемінізму мені для прикриття, мовляв, насправді мене цікавить історія родини і націоналізм. Особливо багато підозр було у Москві. Вони мене там довго тримали.

Марта Богачевська-Хомяк: "Білим по Білому". А все ж таки, ми феміністки

Також я працювала в релігійному архіві в Перемишлі, звідки довідалася, що серед українок ХІХ століття поширювалися жіночі організації – здебільшого місцеві, економічні і не інтелектуальні. Що цікаво, що жінки в цих організаціях до кінця заперечували, що вони феміністки і навіть мої подруги, які займалися жіночими справами, казали, що те, що я описую, – не є фемінізм.

Але так і не давали чіткої відповіді на моє зустрічне питання: то як же ж це назвати? В той час Союз українок Америки також активно співпрацював з міжнародними організаціями, відтак, я багато спілкувалася з індусами, ефіопками, і зрозуміла, що у них такий же ж фемінізм, як і в Україні – так би мовити фемінізм кооперативів.

Я назвала це "прагматичним фемінізмом" і на основі такого відкриття сконструювала книгу "Білим по білому. Жінки у громадському житті України 1884—1939", яку закінчила, повернувшись в США.

Обкладинка видання
Обкладинка видання "Білим по білому" 2018 року

Потім шукала можливості, щоб знову приїхати до тодішнього Союзу на базі наукових пошуків і викладала жіночі студії у Київському університеті Шевченка та Києво-Могилянській академії, але не побачила великого зацікавлення. Пригадую, тоді навіть одна жінка з Союзу Українок Америки дала гроші на жіночі студії, але професори побоялися брати курси побудовані на специфічно жіночій тематиці, щоб їх не звільнили.

Вже багато років потому українки з СУА побачили, що в Україні все ж є добрий університет, на базі якого можна розвивати цю тематику і так у 2011 році в Українському католицькому університеті у Львові з'явився Центр СУА з жіночих студій, який активно діє і зараз. Це не була моя ідея, але я до неї радо пристала.

– Чи можете назвати себе феміністкою?

– Не люблю ярликів, особливо побудованих на сучасних "-ізмах". Я не одна герметично замкнена істота, а є частиною різних суспільств і завжди дещо аморфних груп. Запитаєте мене, чи я націоналіст — то і ні, і так – залежно хто і коли мене питає. Звинувачували мене і у націоналізмі, і у запереченні його. Також для когось я американка, а пересічному американцеві я вашингтонка, або і українка.

Якщо ви віруючий християнин, то певно заважили, що Христос проповідує притчами, оповіданнями про конкретних людей, конкретні події, де ближній є не статистичним середником, а людиною звідкись. Подібне з фемінізмом — важливий контекст. Фемінізм так само потрібен, як націоналізм і глобалізм в толерантних вимірах і з дозою здорового глузду. Треба, остаточно, знати себе, без зайвих прикрас.

Марта Богачевська-Хом'як
Марта Богачевська-Хомяк
Гендер в деталях

Я себе не вважаю феміністкою, але і не вважаю антифеміністкою. Я знаю, що дівчат несправедливо виховують інакше, як хлопців. І коли свого часу я подавалася на дуже поважну стипендію вперше після навчання, то на комісії, яка складалася з чотирьох чоловіків, мені поставили питання: "А як ви думаєте поєднувати особисте життя з науковим?". На що я відповіла: "Я бачу, що ви усі маєте обручки. Якось же ж це вам вдається". Врешті я цю стипендію отримала.

До цього часу я ніколи не думала про фемінізм, тоді як мої американські товаришки повинні були пройти чимало, щоб вступити до університету. Більшість з них не йшли до доброго університету, бо туди відправляли їх братів.

В нашій родині ніколи не було сумніву, що я піду в університет, а моя сестра навпаки повинна була боротися, щоб вийти заміж без магістерки. Я ж ніколи не сумнівалася, що піду на вищі студії, що стану доктором. І ми не робили проблеми з того, що мій чоловік Ростислав не робитиме докторату, бо він йому не потрібен.

– У 2019 році вийшла ваша праця про Митрополита Костянтина Богачевського "Ukrainian Bishop, American Church. Constantine Bohachevsky and the Ukrainian Catholic Church". Чому вирішили взятися за таку складну тему, яка не входила у сферу ваших наукових зацікавлень? Все ж зіграв родинний фактор?

– Не я вирішила, мене заставили (сміється). У вступі до книги я кажу, що виявилася заслабка до цієї праці. Втім мій батько наполягав, щоб я взялася за це (і навіть сам написав невелику книжечку), я ж виправдовувалася, що не маю необхідних документів.

Тоді мене "притиснув до стіни" Митрополит Любомир Гузар, мовляв, Марто, ви повинні писати, бо як ви не напишете, то ніхто не напише, ви – останнє покоління, що до певної міри може відчувати Європу і знає Америку.

Тоді я вирішила почати, але робила це з великою неохотою: організаційні церковні справи мене ніколи не цікавили та й писати про свого рідного стрийка було важко, через загрозу надмірної суб'єктивності. З технічними речима було теж непросто: як таких архівів з цієї теми не існувало, натомість була купа паперів, в якій треба було довгими годинами і днями порпатися.

А ще у церкві до подібних документів було обмеження і до архівів Філадельфійської Метрополії я таки не отримала доступ, але, на щастя, отримала у Стенфорді. Також поїхала в архіви до Риму і там знайшла багато матеріалів, з якими можна було працювати…

Митрополит Костянтин Богачевський
Митрополит Костянтин Богачевський

Робота над книгою тривала 8 років, і результат – 600 болючих сторінок. Коли уже почала вичитувати книгу, то зрозуміла, що це добра робота. Перший раз в житті я є задоволена з того, що написала.

Під цим оглядом повинна сказати, що провела продуктивне життя, хоч завжди думаю, що треба було більше зробити, оскільки в Америці все ж були великі можливості. Ми не користали з тих можливостей через те, що наші батьки, а ми разом з ними мали фальшивий і примітивний погляд на Америку.

Мовляв, яка там історія у Америки – 300 років – що там можна вивчити, яка культура, наука? Латині не вміють, ледве одною мовою говорять... В той час як Америка могла дати нам набагато більше – силу бути відважними.

– Будучи з родини емігрантів, вам, мабуть, не раз доводилось чути дискусії про "український дух"? Що це для вас?

– Почну з дещо іншого… Пригадую, як у 1970 роках розпочалася одна з серій зовсім непотрібних дискусій, мовляв, чи можемо ми, українці, що виростали в Америці, приймати американське громадянство? Я вирішила прочитати, на що мені доведеться присягати і з'ясувала, що присяга на американське громадянство є така ж, яку складає і президент – присягає на вірність країні, конституції і законам Америки.

З усім цим я погоджуюся і не бачила підстав, чому не можу бути повноцінним громадянином країни, де я живу. Але я дуже-дуже боюся подвійних громадянств, а Америка почала їх видавати: спершу ізраїльцям, а потім ірландцям. На мою думку це є згубне, оскільки вся американська державна система побудована на сувернітетах.

Щодо українського духу, про який ви питаєте, то ми не можемо "вискочити з українства" як писала Мілена Рудницька. Український дух – це ми самі, але це точно не те, що нас обмежує, тому не можна сказати, що якісь видимі речі визначають, що таке є український дух. Я не граю на бандурі, не співаю, не декламую, маю алергію на вареники, не вмію і не хочу вміти їх готувати, але Україна мені дорога як і її люди…

Після декількох візитів в Україну я зрозуміла, що можу жити в тут, в Україні, але не можу бути українкою, хоч однаково добре почуваюся як у Києві так і у Вашингтоні. А коли мене питають, яке моє улюблене місто в Україні, то я відповідаю "південний Миколаїв". Всі одразу дуже дивуються, як, мовляв, можна любити зрусифікований південний Миколаїв. Але чомусь мені дуже подобаються люди, що там мешкають.



– Чого Україні варто повчитися у Америки?

– По-перше, різниця між Україною і Америкою у тому, що в Америці я можу сісти за обідній стіл, за яким сидітиме сантехнік, і я матиму з ним гарну розмову. В Україні це поки виглядає дико – як так професор може сидіти за столом з водієм чи сантехніком.

По-друге, Америка більш толерантна до іноземців, особливо освічені американці відкрито сприймають інакшість. Натомість частина Україні не лише не сприймає інших, але й не знає самих себе, через майже неіснуюче внутрішнє подорожування. Звідси і друга річ, що мене завжди боліла в Україні – це насмішкувате сприйняття решти світу, особливо тих, кого ти вважаєш є нижчі від тебе.

Тобто така глуха і непотрібна ієрархія, яка проявляється скрізь, наприклад у ставленні професора до студента чи до підлеглого. По-третє, американські діти більш самостійні, менше дбані, не так вимогливі. Їм не дають усе під ніс.

По-четверте, українці набагато більше жаліються. І я, коли чую нарікання, розповідаю про своїх батьків, про адвоката, який, приїхавши в Америку, був змушений возити трупів, і маму, яка не вміла навіть вишивати, – пішла працювати на швейну фабрику.

І, нарешті, по-п'яте, це щодо відмінностей в освіті: в Америці є більше різноманітних університетів. Поступивши в американський університет, ви не робите рішення на усе життя і легко можете змінити спеціальність. А якщо і зовсім залишите навчання, то ніхто не скаже, що ви програли, адже життя попереду. В Україні, якщо ви вже щось вивчили, то це вовіки вічні, а якщо не отримаєте диплома, – то це найгірше, що може статися.

– Що б ви хотіли побажали українцям?

– Це три речі: активізуватися політично, думати над своїм матеріальним забезпеченням та податися на короткий час за кордон, щоб навчитися співпрацювати з самим собою у різних країнах і різних містах. Зробивши це, ви побачите ширшу перспективу свого власного життя.

Танковий етюд в рожевих тонах

Події останніх місяців призвели до того, що поєднання слів "Прага" та "пам'ятник" у новинній стрічці наразі більше апелює не стільки до споруд часів Карла IV чи величних барокових пам'яток, скільки до монументів, присвячених подіям останньої світової війни

Операція Anthropoid

На світанку 18 червня 1942 року в центрі Праги почався незвичний рух. Неподалік Карлової площі, навколо церкви святого Карла Боромейського по вулиці Рессловій збиралися загони CC та гестапо. Понад сім сотень німців під командуванням 17 офіцерів взяли церкву в подвійне кільце. Під першими сонячними променями о пів на п’яту ранку мав розпочатися бій з наперед відомим переможцем

Роман Кирчів: «Як намагалися мене заарканити»

Склалося так, що з юних років я опинився у полі зору чи не найзловіснішого витвору більшовицької тоталітарної системи, її органів безпеки. Вони намагалися зробити мене своїм прислужником і за непокору переслідували та всіляко шкодили і пакостили мені.

«Вироки виконувати негайно!...»

22 травня минула 73 річниця оголошення Військовим судом оперативної групи (ВСОГ) «Вісла» перших смертних вироків