Неофіти українства: Софія Русова

Українці, які зреклися своєї мови та історії, на жаль, не є чимось винятковим для нашого народу. Таких було багато і триста, і сто років тому. Вистачає їх в Україні й сьогодні. З іншого боку ми дуже мало знаємо і говоримо про тих, хто, не будучи українцем за походженням, став ним за переконанням. Таких людей в нашій історії було чимало. Зазвичай ми якось буденно констатуємо неукраїнське походження окремих представників української еліти, згадуємо про це якось між іншим, як про таку собі дивакуватість - от, мовляв, і таке буває

Андрій Шептицький, В'ячеслав Липинський, Микола Аркас, Юрій Клен (він же Освальд Еккард Бургард), Наталена Королева, Ольгард Іпполіт Бочковський, Оксана Лятуринська, Ерцгерцог Вільгельм Габсбург (він же Василь Вишиваний), Джеймс Мейс – це лише декілька відомих особистостей, які стали свідомими українцями переважно у зрілому віці, при цьому часто не будучи українцями, як то кажуть, по крові.

Надзвичайні долі, несхожі, часом дуже віддалені в часі, але об'єднані одним – осмисленим вибором українства. Кожен з них пройшов свій власний шлях усвідомлення себе як частини українського народу, але спільним було те, що цей вибір жодному з них не обіцяв й, власне, не приніс якихось особливих переваг і спокійного життя. Скоріше навпаки – новонавернення в українство означало для них постійну, до останніх хвилин життя боротьбу.

Що рухало цими людьми? Чому вони перейнялися долею цього народу, вирішили стати його частиною і присвятити життя боротьбі за його свободу? Загострене почуття справедливості, чи метафізичний потяг до древньої культури? В'ячеслав Липинський - український історик, філософ, політик, дипломат - на ці запитання відповів так: "До України дійшов я сам. Ніхто мене не усвідомляв. І з того роблю тепер вивід, що у людей і класів, які знаходяться в подібних умовах, цей процес може відбутися так само".

Процес українського неофітства продовжується й у наші дні. Ми його часто не помічаємо, а якщо й помічаємо, то не цінуємо належним чином. Наші воїни різних національностей, які переходять на українську мову тому, що говорити тією ж мовою, якою говорить твій ворог, м'яко кажучи, неприродно та й, власне, небезпечно. Бізнесмени, яких Майдан змінив настільки, що підтримувати колись надто далеку для них українську культуру стало життєвою необхідністю. Переселенці зі сходу і Криму, які, потрапивши на центральну або західну Україну, роблять складні, але свідомі спроби спілкуватися українською.

Таких людей небагато. Їх точно менше, ніж тих, які роблять навпаки. Але вони є. І ми маємо зробити все, щоб їх підтримати. Не сполохати. Не кепкувати, як багато хто з нас звик, коли чуємо не зовсім чисту українську мову. Заохочувати всіма можливими засобами. Бо паростки поваги з боку цих людей до мови, історії, традицій землі, на якій вони живуть, надзвичайно важливі. Коли до народу зголошуються неофіти, це означає, що народ живе і має майбутнє.

***

Одне з чільних місць серед неофітів українства у нашій історії належить Софії Русовій, якій 18 лютого виповнилося б 165 років. Софія Федорівна Ліндфорс з'явилася на світ на мальовничій Чернігівщині в селі Олешня. Вона була п'ятою, найменшою дочкою в родині відставного військового, зрусілого шведа Федора Ліндфорса і спадкоємиці французького аристократичного роду Ганни Жерве. Мовою спілкування у родині, як згадувала Софія, була французька, діти з гувернантками вивчали англійську й німецьку, але навколо повсякчас звучала українська мова й українські пісні.

 

Маєток Ліндфорсів в Олешні на початку ХХ століття

Найтісніші стосунки у Софії склалися зі старшою на дванадцять років сестрою Марією. Після наглої смерті двох дітей померла їхня мати. Батько, сумуючи за коханою дружиною, у 1865 році вирішив переїхати з Олешні до Києва. Проте за кілька років помер і він. Софія з відзнакою закінчила Фундуклеївську гімназію і, попри непогані перспективи, які відкривала перед нею гра на фортепіано, все ж віддає перевагу педагогіці, що видавалася їй суспільно важливішою.

У Києві, потрапивши в середовище української інтелігенції, Софія прийняла і закохалася у їхній світ. Але, передусім, в Олександра Русова - етнічного росіянина, який першим, як вона згадує у "Моїх споминах", "відкрив мені красу української поезії, заговорив до мене українською мовою і без довгих промов та пояснень збудив у мене любов до нашого народу, яка вже ніколи не покидала мого серця, керувала моїми політичними виступами, всією моєю працею довгі літа".

У 1871 році Софія з Марією відкрили у Києві перший україномовний дитячий садочок, до якого ходили діти Старицького, Чубинського, Лисенка та інших знаних столичних родин. Невтомно акумулюючи здобутки дошкільної педагогічної класики - Йоганна Песталоцці, Фрідріха Фребеля, Адольфа Дістервега, Яна Амоса Коменського, юна вихователька все ж втілювала здобуті знання на свій лад. Вона не сприймала рутину і формальну дисципліну, віддаючи перевагу навчанню дітей через зацікавлення, казку і гру.

Софія Русова в молоді роки
Софія Русова в молоді роки
з фондів чернігівського історичного музею

Будинок Ліндфорсів був не лише дитячим садочком, а й вируючим культурним майданчиком. Тут відбулися, наприклад, прем'єри заборонених опер Миколи Лисенка "Чорноморці" та "Різдвяна ніч". До речі, у 1874 році Микола Віталійович з нагоди вінчання Софії й Олександра присвятив їм прем'єру своєї першої фортепіанної рапсодії "Золоті ключі" на мотиви українських народних пісень.

Напевно найважливішим пільним дітищем молодого подружжя стала підготовка і видання в 1876 році у Празі першого нецензурованого видання Шевченкового "Кобзаря" (в російській імперії це зробити, природно, було неможливо). Знайомство з чеськими реаліями, історією, з тим, як чехи відстоювали свою ідентичність, як змагалися за свою мову і школу, додавало Софії сил і впевненості у боротьбі за права українців.

Значну допомогу в реалізації задуму видання повного "Кобзаря" подружжю Русових надав Федір Вовк – український вчений, відомий в Європі етнограф, антрополог, археолог, член Історичного та антропологічного товариства у Парижі, який у своїх працях на основі засад французької антропології доводив відмінність українців від росіян та їхню антропологічну спорідненість з іншими європейськими народами.

Будучи глибоким шевченкознавцем, книголюбом і просвітником, він використовував кожну можливість для того, щоб розповідати за кордоном про Україну. Саме Федір Вовк написав значну частину тлумачень до нецензурованого "Кобзаря".

Попри те, що разом з радісними подіями молода родина зазнала й тяжкого удару долі - втратила первістка, доньку Людмилу, Софія Русова пізніше писала: "ми в серці своєму відносили вічний спомин про ту ласкаву поміч, яку зробили нам у Празі, а саме допомогу випустити у широкий світ твори нашого дорогого народного поета, ми відносили почуття взаємного розуміння своєї мети двома націями - українською і чеською".

Софія Русова
Софія Русова

Починаючи з 1897 року родина Русових увесь час переїздить з місця на місце. Роблять вони це не лише з причин, пов'язаних зі статистичною роботою Олександра, а, передусім, через токсичність і незручність для влади самої родини Русових, як "гнізда українського сепаратизму". "Після одного з обшуків Ол.Ол., гомерично сміючись, хвалився друзям: "ви не жартуйте зі мною, я маю силу відділити Україну від Росії!" Прекрасна мрія! Він не дожив до її зреалізування, а тоді, коли брутальна російська влада стояла у своєму апогеї, мрія ця здавалася такою недосяжною фікцією", - згадувала про чоловіка Софія Русова.

Отримавши диплом фельдшерки, щоб допомагати жінкам при пологах, Софія ні на мить не полишала справи свого життя - виховання і просвіти. Робила вона це всюди, куди закидала її доля: на рідній Чернігівщині, у Харкові, в Одесі, Полтаві, Києві, Херсоні, і навіть в Петербурзі. Софія дуже добре знала географію рідної землі (пізніше вона навіть написала підручник з географії) і була переконана, що дитина має знати всю свою країну, а не лише рідний куточок.

Між арештами своїми, чоловіка, а пізніше й сина Михайла, між поліцейськими обшуками і вічними переїздами вона намагалася плекати на українській ниві те, що в цьому конкретному місці й у цей конкретний час можна було зреалізувати. Вона була такою собі безстрашною реалісткою. Десь це було навчання грамоти, десь дошкільне виховання, десь культурні імпрези, а десь, коли з'явилася така можливість, друк дешевих книжечок про героїв світової й української історії.

Софія Русова завжди прагнула бути якнайкращою мамою для своїх дітей – Михайла (1876-1909), Любові (1886-1962) і Юрія (1895-1961), водночас, залишаючись активною у громадському і педагогічному житті. "…Життя моє постійно калічилось суперечкою між цими двома обов'язками: родина, діти, чоловік - всіх їх я так кохала. А з другого боку – громада, рідний край. Нікому з жінок не бажаю такого роздвоєння, бо з цього виходить і погана праця і страшенна драма в серці", - згадувала вона.

Промовистим у зв'язку з цим був її арешт у Харкові: поліція виявила у неї "крамольні" тексти І.Франка, зокрема, "Лиса Микиту", переклади Дон Кіхота та твори Драгоманова. Але оскільки знайдено було кілька примірників, це означало не просто переховування нелегальної літератури, а ще й її розповсюдження, що передбачало більш серйозне покарання.

Перебуваючи у в'язниці, Софія у ніч з 7 на 8 січня 1895 року народила сина Юрія. "І можна уявити мою радість, коли на прохання мого чоловіка на підставі свідоцтва двох лікарів…, мені на останній місяць замінили тюрму на домашній арешт", - писала Софія Русова.

Після важкої втрати – смерті старшого сина Михайла, Софія разом з чоловіком та молодшим сном їде на міжнародний з'їзд преси до Бельгії як представник часопису "Рада". Саме там, до речі, Юрій вперше побачив величезний акваріум і закохався у світ риб (пізніше він став шанованим у світі вченим-іхтіологом). На цьому заході відбувся перший публічний виступ Софії перед міжнародною аудиторією з розповіддю про українську пресу й українське сьогодення.

 
"Український буквар" Софії Русової

Одні й ті ж запитання, за її словами, переслідували її усе життя: "L'Ukraine? Quel est ce pays? Quei est ce people?". Й до останніх своїх днів вона не втомлювалася поширювати інформацію про свою країну та її народ. Цю діяльність вона продовжувала й у роки еміграції, зголошуючись від імені різних українських жіночих спілок виступати на численних міжнародних зібраннях. Не нехтуючи жодним майданчиком, вона розповідала про Україну, викривала лицемірство більшовицької пропаганди, озвучувала страшні цифри жертв Голодомору. У цьому їй допомагали педагогічна здатність говорити просто про складне й блискуче володіння іноземними мовами.

Перебування на Заході дозволило Софії глибше почерпнути світовий досвід педагогічної науки. У Брюсселі вона мала можливість відвідати павільйон педагогіки на Всесвітній промисловій виставці, а в Берліні - Педагогічний дім Фребеля-Пестолоцці. Повернувшись до Києва, Софія Русова прочитала публічну лекцію про напрямки розвитку сучасного дошкільного виховання у світі й була запрошена викладати у київському Фребелівському інституті та готувати вихователів для дошкільних закладів. Саме тоді вона почала практично впроваджувати набутий досвід і знання, системно й науково занурившись у педагогіку.

На початку двотисячних у Києві, як гриби після дощу, почали з'являтися садочки, які обіцяли амбітним грошовитим батькам виховання дітей за загадковою системою Монтессорі, хоча пояснень, що ж воно таке, годі було отримати. Багато "елітних" закладів в Україні сьогодні обіцяють навчити дошкільнят усіх мов, "захистивши" їх при цьому від найважчої у світі – української. На тлі того, що іще понад сто років тому впроваджувала в освіті Софія Русова, реалізація у нас цих модних нововведень не витримує жодної критики, бо враховує все що завгодно, окрім головного – виховання майбутнього національно свідомого громадянина.

Обкладинка книжки Софії Русової
Обкладинка книжки Софії Русової "Нові методи дошкільного виховання"

У своїх підходах до педагогіки Софія Русова використовувала найпередовіші досягнення цієї науки, включно з доробком згаданої Марії Монтессорі - професорки антропології і гігієни Римського університету, представника експериментальної педагогіки, німця Вільгельма Аугуста Лая, автора теорії швидкого і тривалого запам'ятовування Ернеста Меймана, швейцарського педагога Адольфа Феррієра, психолога, педагога-реформатора, бельгійця Овідія Декролі, якого вона, до речі, знала особисто.

Пізніше, в еміграції у Чехії, Софія Русова вивчала праці професорів Карлового університету - Вацлава Пршігоди і Отакара Каднера. Усе це, в поєднанні з власним педагогічним досвідом і спостереженням за особливостями психології української дитини, дозволило їй розробити свою сучасну національну систему виховання самодостатньої, здорової психічно і фізично, вільної, але не анархічної людини, здатної до співпраці і порозуміння.

Запорукою впевненості, самореалізації і душевної гармонії у дорослому житті, на переконання Софії Русової, є сформоване національне самоусвідомлення у ранньому віці, яке неможливе без рідної мови. Вона вважала, що навчання чужою мовою придушує усе духовне єство людини, затримує природну активність її розуму, гальмує природну зацікавленість. Свідома свого коріння дитина, на її думку, стає більш розкутою і відкритою до світу - лише дерево з міцним корінням не боїться дорости до неба.

Софія Русова була переконана, що "національне виховання виробляє у людини не подвійну хистку моральність, а міцну цільну особу. Воно не стискає думку дитини в вузькому шовінізмі; навпаки, після правдивого національного виховання дитина звикає кохатися в народних скарбницях і шукатиме цих культурних скарбів і у других народів: кохаючи свою національну культуру, дитина поважатиме і другі нації і цікавитиметься їх життям".

Олександр Русов
Олександр Русов

Буремні роки короткотривалої української державності Софія Русова зустріла вже вдовою. Олександр Русов помер у 1915 році й був похований на Байковому кладовищі. На його похоронах виступив Петро Стебницький, засновник української громади в Петербурзі, видавець і меценат, який на заклик Євгена Чикаленка тікати від більшовиків і рятувати життя відмовився зі словами: "Що ж! Україна потребує жертв!". Прощаючись з померлим товаришем, він сказав: "Олександр Русов - великорос за походженням, людина великої душі, кришталевої чистоти, яка все своє життя горіла рівним і сильним полум'ям любові до України і українського народу".

Разом з Людмилою Старицькою-Черняхівською, Валерією О'Коннор-Вілінською та Зінаїдою Мірною Софія Русова була однією з кількох жінок, які були обрані до Центральної Ради. У своїй статті "Двадцять літ тому" вона згадує натхнення, запал, а також виклики тієї доби:

"Нехай усі ми, тодішні активні українці, наробили силу політичних помилок. Нехай не зуміли завершити будови нової незалежної української Держави. Але в березні 1917 пережили всі верстви українського народу таке велике щастя!... Так мало було щирих свідомих і політично зрілих українців!... За кожну українську школу, за кожний офіційний папір, написаний по- українськи, треба було боротись. Та й не тільки москалі перешкоджали нам у цьому, а також "малороси", т.зв. "мартовські українці". Ці ставилися до справи легковажно, а то й байдуже і ще більше зупиняли її, як ворожнеча перших".

 
11 квітня 1918 р. Список Директорів і Голів відділів Міністерства Народної Освіти, де зазначена Директором Департаменту дошкільної та позашкільної роботи С. Русова і вказано її місце проживання у м. Києві
цдаво ф. 1115, оп. 1, спр. 34, арк. 16 - 16 зв. Оригінал. Рукопис.

З особливою теплотою згадує Русова співпрацю з Генеральним секретарем Секретаріату народної освіти Іваном Стешенком, якого вона знала передусім як людину енциклопедичних знань і чиї переклади українською Фрідріха Шиллера неабияк цінувала: "Мені пощастило працювати в секретаріаті Стешенка. Яка це була непохитна енергійна людина! Він держав міцно національну лінію в освіті, кинувши гасло: вся освіта, згори до низу - українська!".

Саме завдяки їй, як керівниці департаменту дошкільного виховання, в УНР почали діяти українські садочки. Здавалося б - війна і хаос, а тут - дошкільне виховання, підручники, книгарні, пошук і підготовка працівників освіти. Сьогодення доводить, наскільки правильними зі стратегічної точки зору були ці зусилля молодої держави, бо освіта – це один з головних чинників безпеки.

Адже, якщо наші садки і школи виховуватимуть дітей у дусі наративів і мовою іншої держави, то не слід дивуватися, що згодом саме ця держава починає домінувати у їхній свідомості вже у дорослому віці, а потім і у свідомості їхніх дітей і онуків.

 
13 липня 1920 р. Посвідчення Софії Русової - члена Управи Кам'янець-Подільського відділу Українського Товариства Червоного Хреста
ЦДАВО ф. 3889, оп. 1, спр. 1, арк. 25. Оригінал. Машинопис.

Проте, на жаль, освіта є не єдиним фактором безпеки. В умовах відкритої зовнішньої агресії значно важливішою була здатність країни захистити себе, здобути впливових союзників. І ось тут Українську Народну Республіку спіткала жорстка реальність. "Але на жаль занадто скоро почали виявлятися зловісні признаки майбутнього: першою жертвою московської ненависти до нашого Відродження впав з руки скритовбивника в темних вулицях Полтави наш генеральний секретар освіти Стешенко. Це нас страшенно приголомшило", - згадувала Софія Русова.

З тяжким серцем Софія розлучалася з рідною землею: "Прощай, рідна, дорога Україно… Кидаю тебе з палким бажанням усі свої сили віддати на визволення твого народу, щоб знову ти пишалася волею, наукою, багатством". Разом з Олею, чотирнадцятирічною онукою, дочкою сина Михайла, вона, після довгих поневірянь і випробувань, через Львів, де українська громадськість привітала її з 50-річчям педагогічної і просвітницької діяльності, Відень і Подєбради у 1923 році опиняється у Празі.

Це був золотий час першої Масариківської республіки, коли молода Чехословацька держава надала прихисток тисячам українців. Тут була створена розгалужена інфраструктура української освіти, про яку в іншому місці і за інших умов годі було й мріяти: Український вільний університет, Українська господарська академія, Український високий педагогічний інститут ім. Драгоманова, Українська гімназія, Українська студія пластичного мистецтв, десятки літературних, громадських і наукових товариств.

 

Паспорт громадянки ЗУНР Софії Русової, виданий 1922 року

Попри тугу за батьківщиною, багатьох українців надихнули можливості, що відкривалися перед ними. Вони були переконані, що ця розлука ненадовго, що зміцнівши і вивчившись, вони повернуться в Україну і почнуть будувати нову, свою державу. Складалося враження, що, відчувши, нехай символічну, нехай ненадовго, але все ж підтримку, стиснута пружина українського духу знову випросталась.

Софія Русова влилася у це українське море без роздумування. Вона дописувала до періодичних видань есеї з літературознавства, продовжувала займатись педагогічними дослідженнями і писати наукові праці, викладала французьку в Подєбрадській академії і в Карловому університеті, заснувала дитячий будинок для українських сиріт.

Значною популярністю користувалися започатковані нею щотижневі зустрічі, в яких безвідмовно брали участь провідні професори українських вишів. Про історію України там можна було послухати Дмитра Дорошенка, про природні багатства України - Степана Рудницького, а празькими музеями дітей проводив Олег Кандиба.

Неоціненну роль зіграла Русова в організації й презентації на міжнародному рівні українського жіночого руху. Особисте знайомство з сенаторкою, журналісткою, вчителькою, лідеркою чехословацького жіночого руху Франтішкою Пламінковою дало їй можливість долучати українських активісток до міжнародних зібрань й розповідати про свою державу, про її боротьбу.

Софія Русова очолювала Українську жіночу національну раду, яка входила до Міжнародної жіночої ліги миру і свободи, була членкою Міжнародної жіночої ради, що дозволяло їй "використати широко на весь світ трибуну, з якої я б могла голосно кричати про недолю України, показати світові несправедливість, від якої вона гине".

У 1933 році Союз українок Чехословаччини з ініціативи Софії Русової створив Тимчасовий комітет допомоги голодуючим в Україні, який займався інформуванням світової спільноти і збором коштів та гуманітарної допомоги для постраждалих.

Загалом в українському освітньому процесі в Чехословаччині жіноцтво відігравало провідну роль. Софія Русова, очолюючи кафедру педагогіки в Українському високому педагогічному інституті, активно спонукала українських жінок-емігранток долучатися до виховного і навчального процесу.

Поряд з нею у цьому закладі працювали надзвичайно яскраві жінки: іноземні мови викладали Софія Дністрянська (дружина правника Станіслава Дністрянського і сестра географа Степана Рудницького), Марія Славінська (дружина посла УНР у Чехословаччині), Оксана Косач-Шимановська (сестра Лесі Українки), українську мову - Марта Панькевич (дружина етнографа Івана Панькевича), диригування - Платоніда Россіневич-Щуровська (соратниця легендарного диригента Олександра Кошиця), гру на фортепіано - Любов Ліндфорс (дочка самої Софії Русової).

 
Українська делегація на Міжнародному Жіночому Конгресі в Римі 1923 р. Зліва: Юлія Зеленевська, Млада Липовецька, Софія Русова, Ніна Кукулинська-Онацька

Софія Русова опинилася на еміграції, коли їй було вже 65 років. В такому поважному віці вже складно починати нове життя. Вісімнадцять років, прожитих на чужині, не можна було назвати щасливими. Коханого чоловіка вже не було поряд. Рідні, що поряд, були часом наче чужі.

Спочатку Софія змушена була витріпувати онуку Олю, потім дбати про онука Романа, сина Юрія від першого шлюбу. Вже після смерті Софії Русової Роман за зв'язки з ОУН був заарештований Гестапо і помер внаслідок катувань у 1945 році. Похований він поруч з бабусею.

Нужда – було визначальним словом її емігрантського життя. Щоб вистачало на хліб, вона змушена була давати приватні уроки, займатися технічним перекладом. Місцеві українці швидко охрестили її "бабця Русова" і часом брали на кпини її зовнішній вигляд. Сумно, але грішила цим навіть Олена Теліга. Боляче читати у дописах цієї талановитої розумниці-красуні, що вчилася в педінституті разом з Олею Русовою, претензійно-зневажливі рядки щодо одягу вісімдесятилітньої Софії, а особливо скепсис щодо марності її феміністичних зусиль.

Останній портрет Софії Русової
Останній портрет Софії Русової
ЦДАВО

От уже ж, справді, те, що немає пророка у власній вітчизні – це про нас, про українців. Ми добре вміємо критикувати, проголошувати все, що було до нас, зашкарублим, наївним, марним, неправильним. А ось цінувати думку інших, не робити з однодумців і союзників ворогів, не дати розсварити себе через дрібниці, плекати єдність у час екзистенційних викликів – цього ще ми до пуття не навчилися.

Софія Русова померла у Празі 5 лютого 1940 року і була похована на Ольшанському кладовищі. Її останніми словами до українців було: "А ви працюйте, всі разом працюйте й не сваріться".

Леся Українка: про що не пишуть у підручниках

Хвора, сумна і з грабельками – такою навчили нас бачити Лесю Українку. Але якою вона була насправді? На щастя, Лариса Косач одна з небагатьох класиків, чий архів (зокрема, листування) вдалося зберегти, а з ним і цілу історію української літератури та життя культурної еліти зламу ХІХ і ХХ століть. Завдяки цим архівам ми можемо подивитися на неї по-новому, а заразом і на цілу епоху: час тендітних дам, літературних вечорів, перших курортів, трамваїв і краси епістолярного стилю…

Генерал Олександр Удовиченко. Представник розвідки УНР у Франції

Генерал-полковник Армії УНР Олександр Удовиченко по праву входить до військової еліти Української революції 1917–1921 років. Він командував Третьою залізною стрілецькою дивізією, що вважалася однією з найбоєздатніших частин Армії УНР, обіймав низку інших відповідальних посад в українській армії і зажив слави вмілого й відважного командира.

Забути майдан?

«Ніколи більше», «Ми завжди пам’ятатимемо» – слова, які найчастіше чуємо у громадянських епітафіях, політичних заявах, телевізійних новинах, на комеморативних церемоніях, у меморіальному, музейному чи освітньому просторі

Неофіти українства: Софія Русова

Українці, які зреклися своєї мови та історії, на жаль, не є чимось винятковим для нашого народу. Таких було багато і триста, і сто років тому. Вистачає їх в Україні й сьогодні. З іншого боку ми дуже мало знаємо і говоримо про тих, хто, не будучи українцем за походженням, став ним за переконанням. Таких людей в нашій історії було чимало. Зазвичай ми якось буденно констатуємо неукраїнське походження окремих представників української еліти, згадуємо про це якось між іншим, як про таку собі дивакуватість - от, мовляв, і таке буває