Зі Свободою на свободу. Українці та українські чехи в 1-му Чехословацькому армійському корпусі

Значення, яке "русини" мали під час формування 1-ї окремої Чехословацької бригади і для самого її існування, можна сміливо назвати вирішальним. Без русинів та українців, звільнених з ГУЛАГу, чехословацька частина до січня 1944 року не змогла б вийти за межі одного батальйону, залишаючись суто символічною одиницею

Від редакції. "Історична Правда" у співпраці з Посольством України у Чеській Республіці розпочала новий авторський проєкт - "Ukrajina: jiné dějiny"/"Україна: інша історія".
Від сьогодні на сторінках чеських видань щомісяця з'являтиметься матеріал про маловідомі у Чехії сторінки історії України.
У свою чергу, із люб'язного дозволу партнерів, ми публікуватимемо українські версії статей на нашому сайті.

5 червня 1942 року до міста Бузулук прибув недавній в'язень Норильського виправно-трудового табору Юлій Костович. Майже півроку йому довелося відновлювати здоров'я після каторжної праці, перш він зміг дістатися Бузулука. Тут у степах Чкаловської області Радянської Росії тривало формування Чехословацького військової частини, і надпоручик довоєнної Чехословацької армії Костович став першим офіцером українського роду, який вступив до 1-го батальйону підполковника Людвіка Свободи.

Хоча українці були серед чехословацьких добровольців від самих початків створення 1-го батальйону 2 лютого 1942 року, це були поодинокі громадяни СРСР. Проте Юлій Костович походив із Закарпаття, яке в міжвоєнний період входило до складу Чехословацької Республіки під назвою Підкарпатська Русь (у 1938—1939 роках — Карпатська Україна).

Після загарбання ЧСР Третім Райхом в березні 1939 року Карпатську Україну анексувала його союзниця Угорщина. Протягом наступних 2,5 років тисячі українців, або ж русинів, як їх офіційно називала Чехословацька держава, тікали через гори до Радянського Союзу. Вони або рятувалися від репресій режиму Хорті, або просто не бажали миритися з окупантами, і сподівалися, що в Українській Радянській Соціалістичній Республіці знайдуть нову домівку. Та на наступні кілька років "домівкою" для більшості з них стали концентраційні табори ГУЛАГу.

У травні 1941-го Юлій Костович, подібно до багатьох своїх земляків, був засуджений Особливою нарадою (ОН) НКВС на три роки ув'язнення за звинуваченням у нелегальному переході кордону. Для таких українців, як Костович, створення з громадян Чехословаччини легіону в складі Червоної армії стало порятунком від повільної смерті за Полярним колом.

 
Юлій Костович (1912—1994) закінчив війну у званні майора, але після війни був вдруге за життя репресований. Після реабілітації президент Вацлав Гавел присвоїв йому звання генерал-майора
РЕАБІЛІТОВАНІ ІСТОРІЄЮ. ЗАКАРПАТСЬКА ОБЛАСТЬ. КНИГА 2

Кількість українців серед вояків батальйону Свободи різко зросла після того, як 18 листопада 1942 року Верховна Рада СРСР амністувала "карпато-русинів, українців і словаків" з довоєнним громадянством ЧСР, а Державний комітет оборони видав наказ про зарахування придатних до військової служби з їх числа до чехословацької частини. Перші 111 українців приїхали до Бузулука якраз напередодні католицького Різдва, і в подальшому наступні групи стікалися туди з різних таборів "архіпелагу ГУЛАГ".

5 лютого 1943 року, коли 1-й окремий Чехословацький піхотний батальйон рухався в бік фронту, українців у ньому було 256 із 969 вояків, тобто чверть усього особового складу.

Разом із цілим батальйоном своє бойове хрещення 8 березня 1943 р. в боях із німецькими військами під с. Соколове Харківської області отримав, певно, найвідоміший українець Чехословацького корпусу Степан Вайда з Дулова сучасного Тячівського району Закарпатської області. Він мав 21 рік, коли його звільнили з Івдельського табору, що у Свердловській області Росії. Туди він потрапив, як й інші товариші по нещастю із Закарпаття: за вироком ОН НКВС у 1940 році. Після амністії Вайда 2 лютого 1943-го "вскочив в останній вагон" батальйону, який тримав путь у бік фронту.

 
Капітан, Герой Радянського союзу (посмертно) Степан Вайда (1922—1945).
Про Вайду "Історична правда" вже писала, правда, за останніми відомостями, членом ОУН він не був. 
РЕАБІЛІТОВАНІ ІСТОРІЄЮ. ЗАКАРПАТСЬКА ОБЛАСТЬ. КНИГА 2

У запеклих березневих боях Третьої битви за Харків (19 лютого ‒ 14 березня 1943 року) частини 6-ї армії Воронезького фронту, до якої належав і батальйон Свободи, змушені були відступити й залишити місто. Під час оборони Соколового чехословацькі добровольці, попри загальну поразку радянських військ, проявили себе стійкими й безстрашними воїнами. Нарівні з ними відзначилися й українські легіонери, 25 з яких наклали головою в снігах Слобожанщини, а чимало були відзначені медаллю за хоробрість і військовим хрестом 1939 року.

17 квітня 1943 року орден Червоної зірки отримала воїн Марія Лялькова за те, що під час боїв за Соколове застрелила п'ятьох гітлерівців. 22-річна дівчина, якій судилося стати найвідомішим чеським снайпером, представляла в 1-му Чехословацькому батальйоні іншу групу вихідців з України. Лялькова народилася в місті Городенка на сучасній Івано-Франківщині в Західній Україні, походила з родини волинських чехів. Евакуювавшись до Бузулука, вона 1 березня 1942‑го вступила до батальйону Людвіка Свободи як медсестра, а після відповідного вишколу стала снайпером.

Снайпер Марія Лялькова-Ластовецька (1920—2011). Усього на її рахунку — 30 солдатів і офіцерів ворога, знищених під час вигнання нацистів з  України
Снайпер Марія Лялькова-Ластовецька (1920—2011). Усього на її рахунку — 30 солдатів і офіцерів ворога, знищених під час вигнання нацистів з України
Wikipedia

Після виходу з оточення на Харківщині в кінці березня Чехословацький батальйон вивели в тил. Зализуючи рани, він мав, стати кістяком 1-ї окремої Чехословацької піхотної бригади, яка продовжувала формуватися вже в Новохоперську Воронезької області Росії.

А тим часом струмок поповнень зі звільнених із ув'язнення НКВС "русинів" перетворювався на справжній потік. Протягом грудня 1942—липня 1943 років, за висловом чеського історика Зденка Маршалека, "вони були не лише найголовнішим, але й майже єдиним джерелом поповнення" чехословацького з'єднання. Цифри однозначні: з 2200 рекрутів, які стали до лав, 2100 ідентифікували себе як українців/русинів.

Надпоручник Юлій Костович в обороні Соколового участі не брав. Протягом першої половини 1943 року він керував школою молодших командирів, а оскільки бракувало й офіцерів, то й займав різноманітні командні посади в підрозділах бригади, яка народжувалася.

Саме в цей час чехословацькими солдатами стали Михайло Крічфалош із с. Кричово, нині Тячiвського району Закарпатської області; Степан Вайда із с. Дулово того ж району; Петро Попович в із с. Великi Лучки Мукачiвського району; Михайло Кодріш із с. Пасіка Свалявського району; Федір Іванчов із с. Зубiвка Мукачiвського району; Андрій Добей із с. Перечин; Іван Гарагонич із с. Чинадiйово Мукачiвського району; Іван Газа із с. Порошково Перечинського р-ну; Василь Вальо із с. Приборжавське Iршавського району та багато інших.

 
Андрій Добей (1921—2001)
РЕАБІЛІТОВАНІ ІСТОРІЄЮ. ЗАКАРПАТСЬКА ОБЛАСТЬ. КНИГА 2

Їхні довоєнні біографії втілюють типову долю українського легіонера цього часу: втеча з-під мадярського панування — арешт радянськими прикордонниками — суд за шпигунство або нелегальний перехід кордону СРСР — табори ГУЛАГу — амністія і відправка в місце формування Чехословацької бригади.

22-річного Василя Валя в березні 1943-го скерували на курси молодших командирів, після яких він завдяки здібностям з карколомною швидкістю досяг офіцерського звання підпоручика. 30-річного ротмістра Івана Газу та ще 24 закарпатців разом з чесько-словацькими братами по зброї відібрали на навчання в московській авіашколі, з якої він вийшов пілотом бомбардувальника.

Іван Гарагонич, 26 років, здобув фах командира взводу протитанкової батареї, а 23-річний Михайло Кодріш закінчив школу молодшого комскладу та курси радистів і командував взводом зв'язку в 1-му батальйоні бригади.

Закарпатець Василь Кучерявий, що народився в 1918 році в с. Тур'я-Поляна, долучився до Чехословацької бригади ще в кінці 1942 року, але до 1944-го опановував парашутну справу й підпільну роботу, щоб піти в глибокий тил Вермахту. Петро Попович, 22 роки, в Новохоперську пройшов підготовку радіотелеграфіста, після якої вийшов солдатом у взвод зв'язку.

Президент Чеської Республіки Вацлав Гавел вітає генерал-майора Василя Кучерявого (1918—1999)
Президент Чеської Республіки Вацлав Гавел (праворуч) вітає генерал-майора Василя Кучерявого (1918—1999)
Реабілітовані історією. Закарпатська область. Книга 2

Степана Вайду у квітні 1943 року відрядили до танкового училища в Тамбові, яке він закінчив уже в червні і в ранзі четаря став командиром танка з персональним іменем "Жижка". Юлій Костович досяг звання капітана й очолив артилерійський підрозділ Чехословацької бригади.

Загалом, до того часу, як 1‑ша окрема Чехословацька бригада під командою полковника Свободи була повністю сформована й зайняла визначений відтинок фронту в жовтні 1943 року, у ній служило 2210 українців з поміж 3285 бійців.

"Крім чехів і словаків, — пише Зденко Маршалек, — жоден етнос не досягав такого сильного представництва в лавах іноземної армії ні до, ні після. Тому важливість "русинів" (та інших жителів Підкарпатської Русі) була абсолютно визначальною для організації чехословацької частини в Радянському Союзі в 1943 році. Без їх участі неможливо уявити існування сильної бригади в СРСР".

Символічно, що шлях до Чехословаччини з'єднання, в якому воювало 66% українців, пролягав через Україну. Першою операцією новоствореного з'єднання стала битва за Київ 3—13 листопада 1943 року. За визволення Києва 6 листопада 1943 року 139 військовиків Чехословацької бригади були відзначені нагородами, зокрема троє стали Героями Радянського Союзу.

Колона солдатів Чехословацького корпусу марширує українським селом, 1944 рік
Колона солдатів Чехословацького корпусу марширує українським селом, 1944 рік
РИА Новости

Чехословацький військовий хрест 1939 року одержали українці: танкіст Вайда, зв'язківець Кодріш, командир взводу 2-го батальйону четар Степан Бундзяк та інші. А протитанкіст Гарагонич заслужив одразу дві нагороди: Чехословацький хрест і радянську медаль "За відвагу", дуже шановану серед фронтовиків. За вигнання нацистів із Києва своїм життям сплатив підпоручик Михайло Оленич.

Далі Чехословацькій бригаді довелося відбивати німецький контрнаступ у районах міст Фастова й Білої Церкви на південь від Києва, а відтак брати участь у Житомирсько-Бердичівській (24 грудня 1943 — 14 січня 1944 року) і Корсунь-Шевченківській наступальних операціях (24 січня — 17 лютого 1944). Ці бої виявилися не менш жорстокими, ніж за Київ, і вояки бригади проявили себе не гірше.

Зокрема, під Білою Церквою Іван Гарагонич дістав серйозні поранення ніг. За вміле командування підрозділами під час штурму міста четаря з-під Мукачева Івана Дзямка підвищили до звання ротмістра й нагородили Чехословацьким військовим хрестом, ту ж нагороду одержав капітан артилерії Юлій Костович. За бойові заслуги в дальших боях, зокрема за місто Жашків, Степанові Вайді надали другий Чехословацький хрест і звання ротного. Відтоді під його командуванням був взвод танків.

 
Василь Цока (1923—2015) зі с. Дулово, нині Тячівського району Закарпатської області, пройшов найкровопролитніші бої Чехословацької бригади (корпусу) за Київ, Білу Церкву, Дукельський перевал і Ліптовський Мікулаш. В останні дні війни був тяжко поранений

Коли у квітні 1944 року на основі бригади розгорнули 1-й Чехословацький армійський корпус бригадного генерала Яна Кратохвіла, частка "русинів" у ньому почала зменшуватися. Нові бригади поповнювали здебільшого полоненими словаками і чехами з Рівненської і Волинської областей України. Проте українці продовжували переважати в 1-й бригаді, а в 3-й вони складали 30% особового складу.

За півроку корпус завершив формування й повернувся на фронт під Карпатами. На 1 вересня частка українців у його частинах сягала 25% (4030 солдатів). Але оскільки більшість словаків зосереджувалися в 2-й повітрянодесантній бригаді, то основну ударну силу корпусу творили саме уродженці України — волинські чехи (44%) й закарпатські українці.

З 8 вересня по 28 жовтня 1944 року чехословацькі частини й війська Червоної армії намагалися пробити шлях через гори до Словаччини, де вирувало національне повстання. Корпус 6 жовтня взяв Дукельський перевал і вступив на східні терени Чехословацької Республіки, проте повстання до того часу нацисти встигли придушити.

Під час штурму перевалу відзначився й дістав поранення Петро Попович, який на той час був освітнім офіцером у батальйоні автоматників 1-ї окремої танкової бригади. Його нагородили другою медаллю "За хоробрість" і Чехословацьким військовим хрестом. Свого хреста отримав і поручик Василь Вальо. Командир гармати Василь Король з Волового під час Карпатсько-Дукльської операції втратив руку. Марія Лялькова, будучи медсестрою 1-го танкового батальйону отримала важкі поранення голови й хребта, однак вижила.

 
Василь Король (1922—2015) — артилерист, командир гармати в 1-й Чехословацькый бригаді й корпусі у боях під Києвом, Рудою, Білою Церквою, Жашковом, Острожанами та ін. Війну закінчив лейтенантом та інвалідом війни

Прорив через гори дорого коштував як червоноармійцям, так і чехословацькому корпусу. Його сукупні втрати вбитими й пораненими склали майже 6000 людей. Тож під час реорганізації знову не обійшлися без українців, яких призивали в Закарпатті й у Східній Словаччині. У підсумку, протягом всього 1944 року Чехословацький корпус поповнили 8,3 тисячі "русинів".

Останні півроку перед закінченням війни в Європі 1-й Чехословацький корпус брав участь у Західно-Карпатській (23 січня—18 лютого 1945) і Моравсько-Остравській (10 березня—5 травня 1945) наступальних операціях в складі 4-го Українського фронту, б'ючись спершу в Високих Татрах, Малих Бескидах, відтак на півдні Польщі. У бою під містечком Творкув 6 квітня загинув командир 2-го танкового батальйону Степан Вайда, не дійшовши до чехословацького кордону всього 12 км.

Вайду посмертно підвищили до звання капітана й надали звання Героя Радянського Союзу. Юлій Костович закінчив війну майором і командиром 3-го артилерійського полку, на чолі якого марширував на параді в Празі 17 травня 1945 року.

Вояки 1-го Чехословацького армійського корпусу проходять через Порохову вежу у звільненій Празі
Вояки 1-го Чехословацького армійського корпусу проходять через Порохову вежу у звільненій Празі
www.waralbum.ru

По закінченні Другої світової війни понад 3000 українців з корпусу генерала Свободи залишилися в Чехословаччині. За підрахунками українського історика Степана Віднянського, біля 330 українців-ветеранів 1-го Чехословацького корпусу зробили кар'єру в Чехословацькій народній армії. Семеро стали генералами: Михайло Крічфалош, Василь Вальо, Іван Дзямко, Степан Ромочевський, Степан Бундзяк, Василь Кучерявий і Михайло Кодріш. Перший офіцер-українець в чехословацькому батальйоні Юлій Костович одержав генеральське звання аж у 1990‑х, коли його реабілітували після необґрунтованого засудження в Чехословаччині.

Історик Зденко Маршалек підрахував, що з 1942 по 1945 роки через чехословацькі формування в СРСР пройшло біля 14500 українців, не враховуючи "русинів" зі Східної Словаччини, які в документах зазначали своєю рідною мовою словацьку.

"Значення, яке "русини" мали під час формування 1-ї окремої Чехословацької бригади і для самого її існування, — робить висновок Маршалек, — можна сміливо назвати вирішальним. Без русинів та українців, звільнених з ГУЛАГу, чехословацька частина до січня 1944 року не змогла б вийти за межі одного батальйону, залишаючись суто символічною одиницею".

Бойова співпраця чехів і словаків з українцями у 1-му Чехословацькому корпусі була надзвичайно корисною обом сторонам. Завдяки корпусу кілька тисяч українців вирвалися з комуністичної неволі. Завдяки українцям корпус укрив себе славою в боях із нацистськими загарбниками й помстився за дошкульну поразку 1939 року.

Чеську версію цієї статті можна прочитати на сайті forum24.cz 

Щоденники Голодомору. «Интересно, что сейчас нет следа так называемой этики. Отобран у людей бог и страх перед загробной жизнью»

«Вчера пришле Леонтий Петрович Ткачев, он чл. колектива, с больной ногой и он распух от голода, умолял чего-нибудь дать ему. Конечно накормила его чем могла. Я пожалувалась ему, что вот кормлю охотничью собаку, когда-то дорогую, а тепер она никому не нужна, т.к. нечем кормить. Он попросил ее у меня, говоря, что они съедят ее. Собаку все равно надо убить т.к. ее нечем кормить. Так пусть съедят ее. Коржев-кровельщик все время поддерживает семью мясом собак»

Щоденники Голодомору. «Дожди идут все время... А люди мрут своим чередом»

«На Украине вымирают целые деревни. Помню рассказывал мне в Харькове (Жутовская, 13) агроном. Он ездил в Полтавскую область заключать договора на посев бурака. Это было раннею весной. Въехали в деревню, мертвая тишина окутывала его. Заходил в хаты со своим спутником, видел мертвых, начавши разлагаться. В дет. яслях видел мертвих детей и няню».

Ґарет Джонс: Усюди було чути крики — «У нас нема хліба. Ми вмираємо»

Коли ще 1932 року один із харківських комуністів згадував про відсутність їжі, Сталін скаженів: «Ви придумали таку страшну казку про голод в Україні й думаєте, що налякали нас, але нічого з цього не вийде! Вступіть до Спілки письменників. Тоді ви зможете писати свої казочки, і дурні читатимуть їх».

Шістдесятники: Чехословаччина як вікно у світ

Алена Моравкова, молода чехословацька перекладачка, сиділа в кафе в центрі Києва на Хрещатику і їла морозиво. На дворі був початок шістдесятих років, в СРСР цвіла хрущовська “відлига”, суспільна атмосфера була просякнута оптимізмом, незабаром Гагарін полетів в космос а перший секретар КПРС все повторював з різноманітних трибун тези про настання справжнього комунізму. Моравкова була учасником чехословацької делегації, котра приїхала в Київ на міжнародний ярмарок. Там вона познайомилась із місцевими молодими письменниками. Зараз ці молоді люди сиділи з нею за одним столом: Микола Вінграновський, Іван Драч, Віталій Коротич. Незабаром цих поетів почнуть називати шістдесятниками