Скарб з 57 дорогоцінних предметів

Дуже важливо зібрати усе до купи, розкласти по полицях та оприлюднити походження цих предметів. Щоб було зрозуміло звідки воно взялося і куди зрештою поділося, в який спосіб набувалося і яким чином викрадалося. Якщо московські колеги цього справді не знають, то відтепер знатимуть. А якщо раптом їм це все було відомо, але для чогось приховувалося, то принаймні хай знатимуть, що і ми тепер «в курсі», де ховаються наші «загублені скарби»

Я знайшов скарб. Надзвичайно коштовний та майже несподіваний (найчастіше так і буває зі скарбами). Безцінний для української історії, з визначним провенансом (що не дуже характерно для скарбів).

За два дні безперервного "сидіння" у мережі (а це зовсім не притаманно скарбошукацтву). За опосередкованою підказкою Дмитра Вортмана, якому щиро дякую за корисне посилання на сайт (сучасні кольорові фото). Користуючись матеріалами Григорія Полюшка, якому особлива шана за його наукові розвідки (архівні чорно-білі фото 1930-х рр.).

Віднайдені коштовності – це, переважно, церковні речі з ризниць Софійського і Успенського соборів Києва, виготовлені із золота, срібла та коштовного каміння. Більшість з них раніше вважалися беззворотньо втраченими.

Та з'ясувалося, що вони збереглися. На жаль, не у нас. А у фондах Державного Історичного Музею Російської Федерації, у Москві. Але збереглися. Не знищені. І це дуже тішить.

Маю надію, що "моя" знахідка стане у нагоді усім, хто не байдужий до української спадщини. І, схоже, "там" ще чимало подібних скарбів.

У 2001 році Григорій Полюшко видав монографію "Втрачені скарби лаврського музею", де оприлюднив каталог коштовних речей, які у 1930-х рр. були вилучені з Києво-Печерського музею-заповідника (тоді – Всеукраїнського музейного містечка) до Держхрану СРСР.

Ці речі були представлені переважно богослужбовими предметами, реквізованими у 1920-х рр. з ризниць Софійського та Успенського соборів Києва, перетворених на музеї з встановленням в Україні радянської влади. До Держхрану з музеїв коштовні речі вилучалися під приводом "надійного збереження".

Але раптом з'ясувалося, що на початку 1940-х рр. більшість з них зникла у нетрях державних банківських установ і лише окремі предмети пізніше "спливли" у фондах музеїв Москви та Ленінграда.

Григорію Полюшку вдалося визначити, що 11 предметів зі 119, описаних ним у каталозі, опинилися у московському Державному історичному музеї. Намагання дослідника встановити обставини їх надходження до музею та запити від лаврського заповідника ще у 1999-2000 рр. звелися до такої офіційної відповіді: "...существующая в Государственном Историческом музее учетная документация не содержит информации про поступление экспонатов из Киево-Печерской Лавры".

Григорій Полюшко вважав, що кілька десятків предметів з його каталогу можуть зрештою виявитися експонатами московського музею. Але з'ясувалося, що цей музей є "недооціненим".

Дорогоцінні речі київського Софійського собору виявлені у Державному історичному музеї РФ
Дорогоцінні речі з київського Софійського собору виявлені у Державному історичному музеї РФ
Тимур Бобровський

Державний Історичний Музей РФ оприлюднив оцифровані експонати музею – всього заявлено понад 900 тис. одиниць. Зачепившись за таку можливість, я спробував перевірити колекцію на наявність предметів київського походження, використавши для цього світлини вилучених з лаврського заповідника речей початку 1930-х рр. (опубліковані у "каталозі Полюшка"). І тут почалося...

Зі 119 предметів, наведених у каталозі за даними 1930-х рр., мені серед матеріалів зазначеного сайту вдалося ідентифікувати 57 "київських" речей. З яких щонайменше чотири десятки вважалися втраченими назавжди. І це я переглянув лише частку оцифрованої колекції...

Шановні колеги, дивіться, долучайтеся, перевіряйте, шукайте ще. Чому з цим затягувати не варто, сподіваюся, не потребує пояснень.

На мою думку, дуже важливо зібрати усе до купи, розкласти по полицях та оприлюднити походження цих предметів. Щоб було зрозуміло звідки воно взялося і куди зрештою поділося, в який спосіб набувалося і яким чином викрадалося.

А ще ось для чого: якщо московські колеги цього справді не знають, як вони свого часу інформували Григорія Полюшка, то відтепер знатимуть, що у кожної з позначених речей є провенанс і своя цікава історія. А якщо раптом їм це все було відомо, але для чогось приховувалося, то принаймні хай знатимуть, що і ми тепер "в курсі", де ховаються наші "загублені скарби".

З 57 київських експонатів у московському історичному музеї 13 походять з ризниці Софії Київської. Вони є досить показовими для усієї колекції коштовностей і дозволяють зрозуміти їх матеріальну, історичну та культурну цінність.

Серед 13 ідентифікованих софійських предметів у цій колекції найдавнішими є три коштовності. Вони походять з одного комплексу речей кінця XVII століття: золота митра, золотий дискос та золота лжиця.

Митра, диксос та лжиця. Кольорові фото -з каталогу Державного Історичного Музею Російської Федерації. Чорно-білі фото - з каталогу Григорія Полюшка
Митра, дискос та лжиця. Кольорові фото -з каталогу Державного Історичного Музею Російської Федерації. Чорно-білі фото - з каталогу Григорія Полюшка
Тимур Бобровський

Митра – головний убір, який архієреї вдягають під час богослужіння, а дискос (блюдо) та лжиця (ложка) є предметами літургійного посуду.

Усі три зазначені речі були виготовлені у 1685-86 роках на замовлення російських царів Івана і Петра Олексійовичів, їх сестри царівни Софії та подаровані ними Гедеону Святополк-Четвертинському на честь його посвячення у сан київського митрополита.

Митру було виконано з чистого золота вагою 1,7 кг і прикрашено яхонтами, смарагдами, діамантами та фініфтяними медальйонами. Дискос і лжицю, які також були виконані з золота, прикрашали різнобарвні фініфті.

Відомо, що царський подарунок митрополиту Гедеону був набагато більшим, – до його складу також входили досі не віднайдені золоті потир (чаша для причастя), звіздиця (хрестоподібна конструкція для накривання дискоса), срібнопозолочений ківш "для теплоти" (розведення літургійного вина водою), розшитий перлами сакос з алтабасу (верхній архієрейський богослужбовий одяг), прикрашена яхонтами і діамантами палиця (ромбовидна ткана прикраса, яку носять церковні ієрархи) та срібний з позолотою столовий сервіз.

Цей царський дарунок мав свій ідеологічний підтекст: луцький єпископ Гедеон був чи не єдиним з українських церковних ієрархів, хто зголосився "вивести" київську митрополію з під управління костянтинопільського патріарха та підпорядкувати її патріарху московському.

Власне, саме з 1686 р. розпочалася 300-річна історія залежності української церкви від російської, а відтак і довгий шлях до відновлення історичної справедливості, що, як бачимо, стало можливим лише у наші дні. Відповідно, предмети зазначеного царського "подарунку" є безцінними свідоцтвами події, яка виявилася визначальною для кількох століть історії української церкви.

До XVIII століття з означених предметів софійської ризниці належать три речі, пожертвувані Софійському собору різними особами. Тут ми маємо золоту причасну чашу (потир) початку століття, який, як вважають, був пожертвою до софійської ризниці від українського гетьмана Івана Мазепи.

Потир та митри
Потир та митри
Тимур Бобровський

Чашу висотою понад 30 см та вагою майже 1,5 кг прикрашають срібні накладки та шість фініфтяних медальйонів, один з яких має зображення софійської храмової ікони "Свята Софія – Премудрість Божа". Відомо, що, окрім потира, до складу гетьманської пожертви входив ще й золотий дискос, але його дотепер віднайти не вдалося.

Цікавими також є дві митри середини XVIII ст., що були виготовлені з парчі та оксамиту, розшиті перлами і прикрашені фініфтевими медальйонами, золотими розетками, коштовним камінням. З цих двох митр вдалося розшукати лише одну, але достатньо звернути увагу на її навершний хрестик, аби зрозуміти, що між 1930-ми роками та сьогоденням відбулася реставрація, під час якої хрестик замінили.

Причому для заміни використали той, який був у комплекті іншої митри. Тож можна не сумніватися, що вона також "переховується" у фондах московського музею, хоча у сучасному каталозі її досі не відображено.

Між іншим, цю митру було виготовлено для софійської ризниці у 1756 році на замовлення вдови українського гетьмана Івана Скоропадського Анастасії. Її прикрашали вісім фініфтевих медальйонів із зображеннями різних святих, шістнадцять золотих декоративних розеток, а також 29 смарагдів, 121 рубін та велика кількість перлин.

Нарешті, сім предметів, що походять з ризниці Софії Київської, датуються початком ХІХ століття. Вони складають цілісний комплекс срібнопозолоченого літургійного посуду, виконаного у 1814-15 роках на замовлення російського імператора Олександра І.

Набір зберігся майже повністю, за виключенням двох копіїв – спеціальних ножів, якими під час літургії священик розтинає просфори. До його складу входить потир, дискос зі встановленою на ньому звіздицею, лжиця, тарілки для просфор та антидору та ківш "для теплоти".

Усі ці речі були виготовлені відомим паризьким майстром Мартіном-Гійомом Бьєнне (Брієнне) за ескізами французького художника Шарля Персьє. Очевидно, цей набір був замовлений у Франції та у 1815 р. 

Набір речей, подарований подарований російським царем київському митрополиту Серапіону Александровському на честь перемоги над Наполеоном у війні 1812-1815 рр.
Набір речей, подарований подарований російським царем київському митрополиту Серапіону Александровському на честь перемоги над Наполеоном у війні 1812-1815 рр.
Тимур Бобровський

Подарунок митрополит Серапіон отримав разом з орденом св. Апостола Андрія, ймовірно, на відзнаку особистого внеску у перемогу – організацію матеріальної та гуманітарної допомоги російській армії під час війни.

У 1816 році для зберігання подарованих Олександром І літургійних предметів та інших особистих цінностей митрополита Серапіона у Софії Київській були виготовлені спеціальні ризничі шафи, які нині знаходяться у фондах Національного заповідника "Софія Київська".

На честь імператорського подарунку тоді ж було виготовлено київським майстром Федором Михайловським та встановлено у софійській ризниці срібну дошку з написом: "Дар, вдячно принесений Господу, та пам'ятник не лише порятунку батьківщини, але й порятунку через нього самих її ворогів".

Такими є мистецькі та історичні скарби, які свого часу прикрашали ризницю Софії Київської, а зараз знаходяться у московському музеї. Сподіваюся, що колись матимемо нагоду побачити їх в Україні. Усі юридичні підстави для цього є, була б воля до того української влади.

Путін про пакт Молотова-Ріббентропа, Голокост і Бабин Яр: неоімперські амбіції та інструменталізація історії

Останнім часом помітно зросла активність російського президента у висловленні оцінок про історичні події та явища минулого. Зокрема це стосується чітко означеної європейцями ролі Сталіна і Гітлера у розв’язанні Другої світової війни, а також проблематики антисемітизму та Голокосту. Ще не вщухлі суперечки довкола виступу Владіміра Путіна 23 січня 2020 року в Єрусалимі, який ним сповна був використаний для пропаганди історичного наративу Кремля, і знову дискусія в світових медіа. Цього разу у зв’язку з публікацією 19 червня 2020 р. статті«75 років Великої Перемоги: спільна відповідальність перед історією і майбутнім», в якій, серед іншого, Путін згадує і про Пакт Молотова-Ріббентропа, і про Голокост, і про Бабин Яр…

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?